Роздуми

   В душі не вмовкають слова отця Мирослава Пронюка, які промовляв на одній із стацій Хресної Дороги у Погоні: «… В Україні – війна… Страшна війна…Та коли подивитися ввечері у нашому місті на кафе та ресторани, складається таке враження, що не у нас війна, а в когось іншого… на іншому материку… і нам зовсім байдуже до них… перед нами чарка і вишукана їжа… весела жвава розмова… …А там окопи, холод, кров… і чиєсь молоде щиро віддане життя за Україну.. за нас із вами….» Дослівно не пам’ятаю, але зміст і суть такі - земні і прості для усвідомлення.

Довго виношувала ці слова. Бо бачила, як у церкві люди плачуть і сивіють за дітей, бачу як у школі діти малюють малюночки, пишуть листи і збирають копійки для нашої армії. Та вчора волею Божою пройшлася містом. і плачу…

У моєму (й вашому) місті та селі те ж саме…

Щоправда, вчора діти-студенти організували продаж солодощів, а вилучені кошти передадуть армії. Серце втішили…

Що ж виходить здам «п’ятку» на армію, а на п’ятдесятку  (чи то й більше) – нап’юся…

Сьогодні час, коли совість промовляє до кожного з нас.

У нас війна. Війна не за Донецьку область, а за Україну, за її майбутнє… Агресор не зупиняється…

Просто подумала, якби кожне село, місто взяло під опіку лишень по одному воїну-захиснику, не виникало би питання, що воїни не мають теплих шкарпеток, термобілизни, спальників та нормального харчування.

А ще подумала – навіщо нам скільки каплиць і хрестів у кожному селі і місті, коли ми біля них не молимося, перехрестимося і то не всі. А чому би в часі війни о 17,00 чи 18,00 годині не виходили до каплиці люди, які живуть поряд і молилися спільно за мир і за наших воїнів.

Чому би «п’ятдесятку» (чи іншу суму, яку витратимо нині в кафе) не перерахувати на карточку пораненого захисника (їх скільки поряд!), а за п’ять гривень – купити хліб і воду – спробувати хоч один день зрозуміти, як їм там на війні…

Це наша спільна біда. І кожен-кожнісінький відповідальний за долю України.

А в тім, даруйте…

Нині в окопі  у воїна, сина України – день народження. Він, навіть, не може включити телефон, щоб почути голос матері і коханої, бо ворог «січе»… Чи він не вартий кафе чи ресторану… найдорожчого… найвишуканішого…

Та він нам відповість: "Зараз – ні, бо в моїй Україні – війна…"

Паломниця Оксана