Це сталося випадково. Неждано-негадано я пішла на прощу до Зарваниці.. Ще вчора у мене були зовсім інші плани: я збиралася в дорогу, але зовсім у другому напрямку і з іншими намірами. І тут раптом плани кардинально змінилися. Смішно... Я ж бо добре знаю, що зовсім і не випадково і зовсім не раптом. Це Він мене покликав у дорогу, мій лагідний і добрий Ісус. Бо він один добре знає, чого я так сильно потребувала, він відчував всі таємничі порухи моєї душі, він добре розумів мої сумніви і печалі. Це він повів мене на зустріч зі своєю Матір’ю, зустріч, на яку я так давно і підсвідомо чекала.
Я часто буваю у невеличкому містечку Бібка. Недалеко від зупинки, у парку, серед високих дерев, стоїть капличка, а в ній фігурка Божої Матері. Я, як та пташка, залітала в будиночок і кликала перед Марією в молитві. Але молитва виходила якась тривожна – мене безкінечно бентежив сумний погляд Марії. Стоїть Вона в гіркій задумі, смиренно опущені очі, під повіками аж почорніло. Вся Вона – одна-єдина скорбота. Напевно, так Мати Небесна стояла над своїм помираючим Сином. А тепер Вона безперестанно думає, молиться і проливає гіркі сльози над нами грішними, які не хочуть покаятися, а розпинають знов і знов на Хресті її любого Сина.
Я не знала, яку молитву промовити, щоб хоч трохи розрадити Марію. Відчувала каяття, бо своїми вчинками не раз додавала їй жалю. Так, я дуже хотіла, щоб Вона посміхнулася…
І ось я іду дорогою до Зарваниці щаслива-щаслива, душа співає і я обіймаю люблячим поглядом все і всіх навколо. Як добре, що Ти ведеш мене, Ісусе, на жадану зустріч. Я не можу втримати в серці цю велику радість і тому посміхаюся до всіх, привітно махаю рукою до зустрічних людей, так і хочеться їм крикнути: - Агов, люди! Я іду до Зарваниці!
Дехто привітно відповідає, особливо вражають очі стареньких бабусь. (признаюся чесно, ніколи так щиро не поцінювала ці старечі довірливі очі. Здавалося (так ні, це точно) вони, ці старенькі, найбільше розуміють значущість нашої мандрівки.
- Дітоньки, де ж ви так йдете? – питали. А мені так і хотілося їх розцілувати.
- До Марії, бабусенько, до Зарваниці!
- То помолися за мене, дитино, бо я вже стара, мало мені лишилося на тому світі часу.
Лагідно, тремтяче опирається на мою руку, бо вже важко самій йти тими сходами до храму.
Йдемо дорогою далі, молимося за здоров’я заробітчан в Італії, а я згадую в молитві і вас, старенькі: - Боже, дай ласки, здоров’я Марії, Вірі...
Мимоволі вдивляюся у храмах в ікони, де зображена Марія, І всюди і завжди вона у задумі, як нагадування про те, що повинні спам’ятатися.
Так я споглядаю величний храм у Під високому і раптом – О, Чудо! Мій погляд зустрівся з лагідним поглядом Марії, яка тримала на руках Ісусика і ніжно, так ніжно посміхалася до мене. Мені захотілося всім розказати про це Диво, та я не могла зрушити з місця, боялася розхлюпати своє щастя. Мені всміхнулася Марія!!!
