Наша паломниця Оксана Пронюк (донька отця Мирослава) ніколи не вирізнялась з-поміж своїх ровесників особливим патріотизмом. Проте 2 грудня 2013 року 18-річна медсестра з Івано-Франківська прихопила наплічник, заскочила в автобус і рушила на Київ. З чого починався і чим став Майдан для дівчини, як вона оцінює Революцію гідності, чим сьогодні стурбовані лікарі-майданівці, Оксана Пронюк розповіла кореспондентові Укрінформу.

 - Оксано, з чого для вас почався Майдан?

- На Майдан я поїхала 2 грудня. Усе трапилося випадково. Мої друзі-лікарі попросили домовитись про транспорт з Івано-Франківська до Києва. Пам'ятаю, коли лише узгоджувала це питання для двох молодих хірургів, мене відразу попередили: дівчат туди не беруть. Навіть медиків. За жодних обставин. Я поникла. Втім, коли йшла проводжати своїх знайомих, таки прихопила наплічник із речами. У мінівені залишалось одне місце. Я зрозуміла, що повернутись додому вже не зможу. Заскочила в автобус і рушила на Київ. Дорогою телефон розривався. Увесь час дзвонила схвильована мама. Тоді я наважилась написати їй есемеску: "Мамо! Зі мною все добре. Моліться за мене. Я їду на Майдан".

- Ви були там увесь час?

- Спершу я попросилась у своїх друзів побути з ними на Майдані лише тиждень. Час сплинув. Вони повернулися додому, а я залишилась. Тоді не змогла себе переконати, що там я потрібна менше, ніж тут. Це неймовірне відчуття "бути потрібною" мене буквально тримало на Майдані. І повертатись я навіть не збиралась. На Майдані повірила: врятую одну людину, усі візьмуть це за приклад і ми врятуємось усі. Знаєте, у мене є переконання, що все треба починати з себе.

Я дуже добре пам'ятаю кожний свій день у столиці. Навіть години. 25 грудня вимушена була повернутись до Івано-Франківська, аби скласти іспити і пропуски в медичному училищі. Я ж закохана в медицину. Найбільше мене цікавить хірургія і терапія. Все здала успішно і дуже швидко, бо вчила ці предмети кожної вільної хвилини: у потязі, на метро. Вже 28 грудня знову повернулась на Майдан.

- У дні розгону Майдану теж були там?

- У Києві я залишалась на Новий рік, на Різдво. Втім, 17 січня моїй бабусі у Львові раптово стало погано. Терміново потрібна була донорська кров. Моя група стовідсотково підходила. Я, не роздумуючи, вирушила на допомогу. Повернулась увечері 19 січня. Мене ніби Бог зберіг від розстрілів у той день. Пам'ятаю, ввечері з наплічником біжу на Майдан. Поряд пролетіла граната, а мене хтось виштовхав за арку, подалі від вибуху.

Лютневі дні розстрілу Майдану мене теж наче вберегла доля. Викликали на здачу іспитів у коледж. Повернутися вдалося за кілька днів. Добирались до столиці більше доби. Потяг стояв, потім казали, що він поїде на Москву. Тоді мені стало реально страшно.

- Чим ви займались на Майдані?

- Працювала медичною сестрою в приміщенні КМДА. Дуже любила там залишатись на ніч. Тоді приходило багато людей на перев'язки. Інколи й бомжі користувались нашою допомогою. Але я нікому не відмовляла. У ніч на 11 грудня доводилось не лише промивати рани. Тоді несли людей, які отруїлись газом, з переломами, з пораненнями. Уночі було мало лікарів. Все доводилось робити самотужки. Через мої руки пройшло море постраждалих. На щастя, ніхто з них не помер. Найжахливіший випадок за мою практику був у хлопця, в якого куля розірвалась у стегні. Памятаю, я - студентка, а поряд - жодного досвідченого хірурга Втім, справилась. Почистила рану, зупинила кровотечу, витягла кулю, знеболила. Знаю, він досі живий. Пізніше дякував мені за порятунок.

- Ліків вистачало?

- У нас завжди було все необхідне. Люди телефонували, запитували про потреби і все приносили. Були випадки, коли аптеки відмовлялись продавати медикаменти оптом. Тоді на Майдані розповідали, що так поводилися власники аптек - регіонали. Ми були шоковані. Але кияни все розкупили і приносили на Майдан.

Пам'ятаю, коли захопили КМДА, нам наказали вийти з приміщення. Стоїмо на холоді. Ніч. Тоді кияни давали свої телефони, аби приймати людей у своїх оселях. Уявіть, столична родина прихистила зовсім незнайомих кілька майданівців! Я була вражена, бо тоді нам здавалося, що це Божа допомога. Відтоді ця сім' я постійно мене запрошувала. Навіть ключі залишали від квартири, коли виїжджали зі столиці. Я постійно відчувала підтримку від друзів, людей, від Бога.

На Майдані мене розшукали батьки. Тато у мене дуже строгий, але й він зізнався, що увесь час за мене молився. Все закінчилось добре, батьки мене зрозуміли.

- Чим став для вас Майдан?

- Величним дійством у житті. Я багато передумала, усвідомила... Мене ніби перемкнуло, бо я ніколи не вирізнялася серед своїх ровесників особливим патріотизмом. Знаєте, і страху не було зовсім. Я пропускала у навчанні, розуміла, що моя мрія стати лікарем може ніколи не здійснитись. Але все це мене не зупиняло. Майдан змінив мене, хоча я була там маленькою піщинкою у великому морі людей. Я більше стала любити медицину, краще ставитись до пацієнтів, розуміти їх біль, страждання. Майдан для багатьох закінчився трагічно, але він змінив нас усіх, заклав у серці добро. А це - головне.

- Друзі з Майдану залишились?

- Багато роз'їхались. Є й ті, що розчарувались. Навіть на Конгресі медиків Майдану, який збирався в столиці наприкінці вересня, це не приховували. Казали, що розчарувались у роботі Олега Мусія (екс-міністр охорони здоров'я, - авт.), з яким були на Майдані. Запитували його, чому ж він, відколи пішов у владу, не чує їх, не розуміє так, як це було у ті часи.

- І що відповідав пан Мусій?

- Він просив не створювати собі ідолів. Я запам'ятала його слова про те, що у владі - велика багнюка. Один із Майдану там нічого не може зробити. І я з ним повністю у цьому погоджуюсь.

- Багато людей з Майдану відразу поїхали в зону АТО. У вас не було такої думки?

- Майдан був для мене невинним, щирим, безкорисливим вогнем, який палав добром. У зону АТО я поки не бачу змісту їхати. Займаюсь волонтерством. Тут можу себе більше реалізувати. Втім, все може змінитись раптово.

   Зараз я працюю в католицькій школі і в державній поліклініці. Я обожнюю свою роботу. Зізнаюсь, іду працювати, як на свято. Щаслива тим, що мене чекають пацієнти і що я можу їм допомогти не лише ліками, але й добрим словом.

- На вибори вас не кликали?

- Утримаюсь від відповіді на це питання. У політиці маю розчарування. Як кажуть мої близькі, ми занадто багато зробили, аби так дешево продаватись. Маю віру у Бога і в людей. У таких, як були на Майдані - судинний хірург зі Львова, Віктор, медики з Сум, Донецька, Дніпропетровська, Вінниці, з якими і досі спілкуюсь.

- А що б ви сказали тим, хто сьогодні говорить про розчарування Майданом?

- Я б сказала їм, що це гріх. Небесна Сотня загинула недаремно. Це - свята іскра, яка добром і самопожертвою запалила нашу країну. В Майдані ніхто не має права розчаровуватися. Навіть, якби він не переміг, ми на це не маємо права. Все треба починати з себе. Знаєте, я вже другий рік поспіль не вступаю до медичного вишу. А це - моя мрія. Утім, я вірю, що поступлю за тридцятим разом, за сороковим, але не дам для цього жодного хабара. Сьогодні є багато проблем, які можна вирішити за кількасот гривень. Але я на це не ведуся, бо свою боротьбу з корупцією починаю з себе. Було б добре, якби кожен так починав змінювати країну. Насамперед, із себе.

- Оксано, у вересні цього року II Конгрес медиків Майдану нагородив вас відзнакою "За мужність, патріотизм, громадську активність та самовіддане милосердя, проявлені під час Революції Гідності".

- Так. Медики Майдану збиралися у Києві другий рік поспіль. Цього разу до столиці приїхало більше сотні лікарів. Я навіть не знала, що отримаю нагороду. Це мене приємно вразило. Але для мене було більш важливим те, що я знову була в столиці, підійшла до тих місць, де загинули наші Герої...

Ірина Дружук, Івано-Франківськ.

Матеріали УКРІНФОРМ