Якщо говорити про інтеграцію та інкультурацію, то насамперед потрібно визначити, що ми маємо на увазі, коли вживаємо ці два терміни. Адже кожен може собі розуміти їх по-різному. Якщо термін інтеграція нам більш-менш відомий - він означає влиття в певну цілість. То термін “інкультурація” має стільки різноманітних значень, скільки є різних богословських течій, якщо беремо церковне середовище. Хоча сам термін “інкультурація”, що дослівно означає “впровадження в культуру”, в церковному середовищі з’явився не так давно. 

   Уперше цей термін в науковій літературі зустрічається, коли йде мова про соціологію. У 1948 році один з соціологів, говорячи про інкультурацію, вказував на те, що людина, яка перебуває у певному соціумі, мусить взяти певні риси, яким той соціум живе.

Коли йдеться про церковне середовище, то вперше цей термін вжили у 1962 році. У Другому Ватиканському соборі є термін оновлення, там говориться про відкритість, тобто все вказує на те, що Церква повинна бути відкрита на різні культури, не обмежуючись тільки місійно.

Про що йде мова. Коли ви, наприклад, приходите на місії, ви повинні промовити до того народу, якого йдете, його мовою і культурою. Культура - чудовий посередник, щоби донести слово Боже.

Я маю двох товаришив, з якими вчився у семінарії. Вони римо-католики, які працюють у Папуа-Новій Гвінеї. Один з них розповідав, як він почав місії серед одного племені. Найперше старші священики налагодили добрі людські відносини з головою племені. Голова племені дозволив одному священику жити на території, де живе плем’я. Той священик, маючи вишкіл пекти хліб і різного ремесла, почав займатися звичайною працею. Туземці приходили і дивилися на його роботу. Раз він комусь допоміг, у когось щось боліло, бо мав трошки медичної освіти. Іншого разу комусь щось підремонтував, комусь щось порадив. Вивчив їхню мову. І в певний момент, коли минуло кілька років, до нього приходить голова племені і каже: “Ми бачимо, що твій Бог є правдивий. Тому ми хочемо, щоби твій Бог був також і нашим Богом”.

Отак виглядає процес інкультурації. Тоді вже священик бере Слово Боже і за допомогою різних культурних середників впроваджує його в життя тієї спільноти, до якої він прийшов.

Дуже важливим є, використовуючи середники культури, промовити до людини. Одним з середників культури є мова, іншими – звичаї і традиції.
Сам термін інкультурація появився в культурних документах у 1977 році. В Римі проходив синод єпископів, присвячений катехізації. І єпископи ставили перед собою запитання: як зробити так, щоби катехізація, тобто проголошення Божого слова, як найкраще засвоїлося тими, до кого воно звернене. Саме тоді з’являється термін інкультурація. Тобто стверджується, щоби Слово Боже увійшло в життя того чи іншого народу, тієї чи іншої спільноти, потрібно його інкультуризувати, не змінюючи сенсу.
Чому ці терміни, інкультурація і інтеграція, так важливі.

Коли я поїхав вперше на навчання і там виникла потреба душпастирства, я поводився як ідеальний греко-католицький священик. Пригадуєте, ще на початку 90-х і в 2000-х роках еміграція висвітлювалася в дуже негативному ракурсі. І до нині еміграція вважається немовби зрадою. Це радянський міф, який побутує ще навіть в головах багатьох священиків. Священики, які поїхали туди, і я в тому числі, почали казати людям: повертайтеся додому. І кілька років це йшло на “ура”. Під час Великодньої чи Різдвяної Літургії жінки починали плакати, здавалося, оживало їхнє друге нутро, але це діяло до певного моменту - доки вони не поїхали додому і не побачили, що не все там є гладко. І тут життя не склалося, і там не вкоренилося. І ми священики якось зібралися і сказали: напевно є наша вина у тому, що люд ці зависили в повітрі і стали такими, завдяки також і нам. Бо коли людина не має певної стабільності, то вона не може також впорядкувати своє духовне життя, навіть літургійне. Приклад. Ми людям казали: заробили – повертайтеся додому. Вони взяли собі це на озброєння. Ага, значить треба заробити чим пошвидше і чим побільше. Відповідно, у неділі, свята, 24 години на добу вони мусили працювати. В результаті ми отримали хворих жінок, яких треба було відправляти в Україну. І в результаті треба було якимось чином повертати людей до храму.

Оце наслідок душпастирства, яке не інкультурується, не інтегрується, не йде в ногу з часом, а живе якимось принципом. В даному разі - повернути людей в Україну. Принцип не був злий, бо ціллю було воз’єднання сімей. Натомість плоди не були такими, як закладалося на початку.

Історія України і Церкви постійно пов’язана з переслідуваннями. Відповідно людина, яка виходить з переслідування, думає, що розвиток полягає саме в тому, щоби втримати те, що вона зберегла. Так само думали деякі священики після виходу Церкви з підпілля – втримати те, що було. Але й те що було, було не завжди добре. Хвала і честь Богу, який дав добрих сповідників віри, які втримали віру, зберегли її і донесли нам. Але потім наше завдання було її розвивати.

Приклад - Іспанія. В Іспанію потрапили переважно священики, які отримали прискорене виховання в українських семінаріях або перейшли з Православної Церкви. Єпископи їх не хотіли тут. Вони поїхали в Іспанію. Вони побачили, що там треба душпастирювати, і кожен з них почав на свій лад це робити. Якщо візьмемо 18 священиків, які душпастирюють в Іспанії, то я можу сказати, що хіба 4 з них знають дуже добре іспанську мову. А решта – так-сяк. Є і такі, що взагалі не знають. Один з них, що спілкується з єпископом, ходить на ради зі своєї дочкою. Священик з такою ментальністю гетто (хоча сам - чудова людина), потрафить щось зробити для людей? Так, для тих, хто є такі самі: ми тут тимчасово – заробимо і повернемося. І вже заробляють 10 років і ніяк не можуть доробитися. Такий священик ніколи не промовить до молоді, до студентів, а інколи до своїх однолітків.

Створюється конфлікт між Римо-Католицькою ієрархією і тим священиком. Єпископ каже, що їм не підходить наш священик. А наш священик починає говорити до іспанських журналів, що греко-католиків тут переслідують. Одного разу навіть потрапив на передові шпальти іспанських газет.

Результат який? Всі наші священики, які були в Іспанії, отримали “подарунок” у співпраці з Римо-Католицькою ієрархією. Це я вам висвітлив негативний момент. Коли інкультурація і інтеграція абсолютно не йде – людина вважає відкритість на іншу культуру, можливість спілкуватися з іншою культурою, з іншою традицією як щось таке, що може зашкодити власній ідентичності.

Але я вам дам інший приклад. Священик з Івано-Франківської єпархії Тарас Галавай, який наразі служить в Італії, у Мантовій. Він дуже добре вивчив італійську мову, звичаї, літургійну традицію Римо-Католицької Церкви, удосконалив свою. Не душпастирюючи він побачив, що у нього на парафії є мішані подружжя, які складалися переважно з українок і італійців. І він вирішив їх якось притягнути до Бога і почав служити літургію візантійську італійською мовою. Спротив був неймовірний - як з боку деяких наших людей, так як і Римо-Католицької Церкви, яка побачила реальну загрозу того, що він створить прецедент, про який дуже часто говорить Московський патріархат – прозелітизму, перетягування. Але люди, які мали достойні місця у політичній сфері, в місті, в уряді - ті люди італійці стали на його захист. Оце вам приклад, як священик використав момент мішаного подружжя для того, щоби утвердити Церкву, яку він представляє, на теренах, де він є.

В Італії інкультурація вважається однією з форм співіснування, щоби зберегти мир і спокій. В Італії проживає дуже багато національностей. Уряд зацікавлений в тому, щоби ці національності і Церква також єдналися між собою. Бо уряду краще мати справу з якимись організованими структурами і спільнотами, ніж з поодинокими індивідуумами, кожен з яких має власні цінності.

Як діє церква. В Італії існує структура Мігрантес, один з департаментів якої - душпастирство етнічних національностей. Кожна етнічна національність має свого пасторального координатора, який є вихідцем з народу, якого та спільнота представляє.

Приклад негативної інтеграції та інкультурації. Іспанська конференція єпископів. Вони побачили, що на території Іспанії появилися нові люди, які називають себе католиками, але не вживають латинського обряду. А оскільки іспанці - люди гарячокровні, то видали спільний документ - Напрямі відносно душпастирства Східних католиків Іспанії. Там йдеться про мову богослужіння: “Для того, щоби душпастирство східних католиків в Іспанії мало спільний фундамент, потрібно, щоби Божественна Літургія, тобто євхаристія, а також інші Богослужіння Святих Таїн відбувалися іспанською мовою”. І посилання на Другий Ватиканський Собор, в якому говориться, що є бажаним і гідним похвали впровадження національних мов до богослужінь. Я мав зустріч з головним відповідальним, який цей документ писав. Кажу йому: нашою національною мовою є українська. Він відповів: то ти дуже зле інтерпретуєш, коли ви в Іспанії - вашою національної мовою є іспанська.

Це приклад негативного сприйняття інкультурації, перекручування.

Інкультурація – це вміння сприйняти елементи культури іншого до себе і дати іншим щось своє. Взаємо обмін. До речі, Іван Павло II наголошував, що дуже гідним похвали є інкультурація, але страшною небезпекою є асиміляція, коли людина беззастережно приймає культуру, мову, традиції іншої людини, забуваючи про своє.

Яким чином повинні відбуватися інкультурація та інтеграція? Існують чотири рівні: літургійний, культурний, соціальний і політичний.

Інкультурація на літургійному рівні. Коли ми говоримо про Літургію, ми маємо на увазі не тільки Службу Божу, але все добове богослужіння. Приклад - Італія. Одного разу повертаюся з парафії. Їде група молодих людей. Думав, що італійці, а це були діти з українських родин. Там не було ні української школи, ні недільної, вони з часом створили собі подвійне життя: вдома одна мова, в школі - інша. Я їх почав розпитувати: звідки вони їдуть, куди тощо. І вони почали мене питати: звідки я, що я тут роблю. Вони кажуть: отче, ми ходимо на Літургію, слухаємо проповідь, але розуміємо поодинокі слова, тому що більшість часу проводимо в італійському середовищі. Отже, що робити з дітьми з українських родин, які дуже мало розмовляють українською? Один з варіантів – вчити їх української. Треба брати ситуацію в свої руки і вживати певні кроки, щоби тих людей провадити до літургійного життя. Адже якщо ми хочемо зберегти літургійну ідентичність наших людей за кордоном - без літургії ми нічого не зробимо. А літургія без розуміння також багато не дасть.
Інкультурація на рівні культурному. Термін культура в вужчому значенні - це є, по сутті, цінності, які випрацював той чи інший народ протягом віків і береже як основну суть свого життя та існування.

Душпастир, який приходить в інше середовище, не може в жодному випадку вважати інше як щось, що загрожує “моєму”. Всі знають про Китайський мур. Однією з причин його спорудження була – зберегти секрети китайської цивілізації, яка була розвинута. Тільки сталося так: ті, що за муром, пішли вперед, а ті, що всередині муру, залишилися позаду і ними можна було маніпулювати. Відповідно, коли говоримо про інкультурацію, завжди треба йти за принципом Шевченка: і чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь.

Інкультурація на рівні соціальному. Після Другої Світової війни на Заході опинилися дуже велика частина політичних емігрантів, які стали основою діаспори. І коли Патріарх Йосип Сліпий повернувся з Сибіру і почав об’їздити українську діаспору у світі, то він зустрів великі спільноти, які зорганізувалися в одне ціле, зберегли мову, традиції, культуру, але також відкрилися на культуру іншу. Чому так сталося? Тому що основа життя будь-якої спільноти, в тому числі і нашої за кордоном, є творення різних громад. Це можуть бути якісь товариства, культурні гуртки, театри, школи. Але мусять бути ті об’єднання, бо інакше людина залишається індивідуумом в океані інших індивідуумів, і вона приречена на загибель.

Взяти ситуацію у країнах сучасної міграції. У 1991 році в Західну Європу виїхали перші українські мігранти, і за 20 років ми ще не бачимо діаспори, але бачимо гарні прояви руху в тому напрямку. Бо еміграція, з якою ми маємо справу, не тільки в Західну Європу, а й Росію, Африку, Азію - це трудова еміграція. Люди виїжджали не тому, що мали якісь переконання, а тому, що треба було втримати сім’ї. І таку еміграцію організувати в одне ціле дуже важко.

Мені одна жінка з містечка Брешіа в Італії розповідала, як в неї змінювався так званий “заробітчанський комплекс”. Молода жінка. Троє дітей. Чоловік відійшов. Треба дітей виховувати. Вона приїжджає в Італію в 1998 році і починає зауважувати, що ті гроші, які вона заробляє дітям, йдуть як у бездонну бочку і нічого не дають. Вона подивилася, що так далі бути не може: вона свої літа загробить і датам добра не зробить, і почала дітям висилати певну суму, а решту накопичувати. І згодом у себе в селі відкрила аптеку. Потім купила швейні машинки, організувала в одній хаті цех, зібралися бабці, як вміли шити, але не мали на чому. Розпочався невеличкий бізнес. І вона каже, що коли приїхала до села, то почула, що вона не заробітчанка, а людина, патріот свого села. Тобто як ментальність людини поступово змінюється з заробітчанської на більш свідомішу, свобідну. Можна сказати, що вона дуже добре засвоїла урок того, що ми називаємо інкультурацією на рівні соціальному. Вона побачила приклад за кордоном, взяла, що найкраще і використала його тут в своєму житті і в житті свого села.

Якщо говорити про Західну Європу, то є проблема з прийняттям одружених священиків на душпастирство. Але це не означає, що треба підняти руки вгору і нічого не робити. Є такий з Дрогобицької єпархії отець Василь Рошко, одружений, з дітьми. Приїхав він в Італію. Мусив щось заробити і одночасно допомогти душпастирству. Єпископ йому дав 3 тисячі доларів і каже: йдіть вже нарешті добудуйте ту церкву. І як тільки він приїхав, до нього прийшла якась жінка і каже: отче, рятуйте, у мене син помирає, треба гроші на операцію. І той з милосердя дав ті три тисячі, ще й завіз сина у лікарню. А та жінка, виявляється, була православною. Син одужав. Вона пішла до православного священика, все розповіла і він оголосив збірку на будову греко-католицької церкви.

Не хотів ніхто з єпископів прийняти його, бо він одружений. Той поїхав на південь. Там його знайшов один римо-католицький єпископ. І той єпископ, побачивши його працю, сказав: на тобі гроші, запрошення, йди стягни свою дружину і дітей. І навіть сам завіз його в аеропорт. Він привіз дружину, дітей і душпастирює на два обряди.

Ось вам приклад, що можливо. Треба йти відкрито і позитивно налаштовано.

Інкультурація на політичному рівні. Ситуація така, що без політичної підтримки в Європі не обійтися, в тому числі - і нашій Церкві. Наші люди в еміграції в Європі починають розуміти, що без своїх представників в політичному житті вони не можуть внести свій вклад. А ми маємо що сказати Європі і що в Європи взяти.

Деякі священики почали спонукати людей створювати організації соціального характеру, які поступово починають лобіювати християнські цінності у політичному житті. І є дуже добрі результати.

Єрм. д-р Юстин Бойко

Джерело:  http://pmv.ugcc.org.ua/diyalnist/kursi-dlya-seminaristiv/item/75-sleduyushchee.html