Є на світі люди, життя яких чимось схоже на спалах зірки – короткий, але надзвичайно яскравий. Таке життя прожив протоієрей Василь Поточняк, виконавчий секретар Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, перший Пасторальний координатор душпастирства для українців в Італії.

   Бог покликав його до себе  на 42 році життя, залишивши духовними сиротами тисячі мігрантів, для яких о. Василь на протязі майже десяти років був своєрідною духовною пристанню, де втішали зневірених, навертали заблудлих, додавали наснаги і сили впоратися з відчаєм, болем і тугою за рідною землею.

   Я бачила отця Василя всього один раз у серпні 2012, коли через моє рідне село Клубівці проходила VII Міжнародна піша проща родин мігрантів Самбір - Зарваниця.  Серед 450 прочан він майже нічим не виділявся: в простій одежі, трохи стомлений майже 300 кілометровим переходом, він звернувся зі словами подяки до клубовецької громади, які радо і гостинно приймали прочан у своєму селі. Тоді він ще не знав, що пройде зовсім небагато часу і лікарі оголосять йому страшний діагноз, який прозвучить як вирок. Вражаючим є те, що о. Василь, на протязі майже трьох років борючись з тяжкою онкологічною недугою, не вважав це якоюсь карою, чи нещастям. Він не сумував, не бідкався, не нарікав. Тисячам людей, які кожний день молилися за нього, він дякував через соціальні мережі, залишаючись при цьому сильним, оптимістично настроєним, стараючись добрим словом підтримати і допомогти потребуючим. За роки своєї душпастирської діяльності він зустрічав тисячі людей, переважно тих, кого доля закинула у далекі світи. Він старався бути для них і сповідником,і учителем, і порадником, і другом. Він жив їхніми клопотами, мріями і часто втраченими надіями. Він був свідком їхнього сміху і плачу, стикався з їхніми добрими і поганими думками, милістю і ненавистю, любов’ю і добротою. Він вчив їх відокремлювати добро від зла, любов від ненависті, терпіння від нарікань. Очевидно він був посланий самим Богом, щоб ті люди, які опинилися на чужині без хати, без родини, без знання мови, лише з вузликом необхідних речей, змогли повернути собі втрачену віру і оживити надію. По великому  рахунку о. Василь замінив їм все – і державу, яка мовчки від них відвернулася, і сім’ю, яка не по їхній волі опинилася від них відірваною, і зумів стати для них тим стержнем духовності, без якого людина прожити не може.

   Він прийшов у цей світ для того, щоб зібрати якнайбільше людського болю, розпачу, тривоги, пропустити це все через себе і відійти у кращий світ у розквіті сил, полегшивши і заспокоївши тисячі людських сердець. Ось найяскравіший приклад справжньої жертовності, терпіння і смирення з волею Божою.

   Цьогорічна ювілейна X міжнародна піша проща "Самбір – Зарваниця", започаткована о. Василем у 2005 р., буде присвячена його пам’яті. І я пишу ці рядки з надією, що вони будуть вплетені у величезний вінок пам’яті, яка буде жити дуже довго в серцях і душах людей, яким випало щастя зустріти на своїй життєвій дорозі о. Василя Поточняка. 

Іванна Пронюк,

студентка Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника