Християнські пріоритети

Святою Літургією у соборі Зарваницької Божої Матері УГКЦ Марійського духовного центру «Зарваниця» на Тернопільщині завершилася ХІІ Міжнародна десятиденна піша проща родин мігрантів і всіх охочих із міста Самбора на Львівщині, яка тривала з 4 по 13 серпня. Протяжність прочанського маршруту, за нашими підрахунками, сягнула не менше 350 км і була однією з найдовших з-поміж усіх попередніх прощ. Організатори паломництва – Пасторально-міграційний відділ УГКЦ на чолі з єпископом-помічником Київської архієпархії УГКЦ владикою Йосифом Міляном та прочанські згромадження міст Дрогобича, Самбора, Львова та ін., а також спільнота колишніх заробітчан  Італії «Пієта» міста Івано-Франківська. Духовний провід цьогорічної прощі очолював священик Київської архієпархії УГКЦ о. Антон Борис у співслужінні з парохом греко-католицької громади села Слобідки Тисменицького району о. Мирославом Пронюком, а також – о. Ярославом Мельничуком із села Старого Угринова на Калущині – Івано-Франківської архієпархії УГКЦ і о. Євгеном Макогоном із Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.

Архів світлин. Дивіться тут...

   У прощі «Самбір-Зарваниця» взяли участь 366 паломників із Закарпатської, Івано-Франківської, Вінницької, Київської, Львівської, Тернопільської, Черкаської областей України і міста Києва. А спільноти трудових мігрантів були представлені прочанами із Швеції, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Чехії, США, Ізраїля, Російської Федерації. 75% всіх паломників – молодь, а двом найстаршим прочанам – по 84 роки і наймолодшим – 1 рік і два місяці та півтора року. З десяти днів перебігу прощі чотири дні паломницька спільнота мандрувала Прикарпаттям і завітала у села Міжріччя Болехівської міської ради, Завадку, Болохів, Верхню, Калуш (мікрорайон «Хотінь»), Вістову і Боднарів – Калуського району, Майдан, Павлівку, Ямницю, Тязів, Сілець, Єзупіль, Вільшаницю – Тисменицького, Остриню, Олешів, Нижнів – Тлумацького.

   За своїм форматом проща «Самбір-Зарваниця» унікальна і єдиний такого роду духовний похід не лише в Україні, але й на греко-католицьких теренах світу. І не лише через найдовші її протяжність у кілометрах і перебіг у часі. Ми можемо означити три основні складові сегменти, які вирізняють прощу «Самбір-Зарвааниця» з-поміж інших духовних походів під опікою УГКЦ: духовний стрижень, організація перебігу і суспільне значення. Прощу «Самбір-Зарваниця» 2006 року започаткував і упродовж багатьох років  був її керівником та духовним провідником (разом з директором БФ «Карітас СамбірськоДрогобицької єпархії УГКЦ» о Ігорем Козанкевичем) світлої пам’яті о. Василь Поточняк – перший пасторальний координатор українців греко-католиків Італії, а відтак аж до відходу за межу – відповідальний секретар ПМВ УГКЦ. Отець Василь вважав душпастирську працю серед заробітчанських громад за кордоном своєю відповіддю на поклик Бога: «Де Бог кличе – там я щасливий». І знаково, що після смерті о. Василя Поточняка 2015 року глава УГКЦ блаженніший Святослав Шевчук назвав його «апостолом душпастирства мігрантів», а свій останній спочинок о.Василь віднайшов у дзвіничній крипті на молитовному полі «Зарваниці». Сюди щорічно після завершення десятиденного пішого духовного походу приходять з молитвою і спомином сотні учнів о.Василя, а прощу «Самбір-Зарваниця» так і називають – «Поточняковою прощею».

   Теперішній духовник провідник прощі  о.Антон Борис  - вихованець Дрогобицької духовної семінарії УГКЦ, який ще семінаристом пройшов неодноразово вишкіл служіння у прощі «Самбір-Зарваниця».

о.Антон БОРИС. Духовний провідник прощі «Самбір-Зарваниця»:

- По-перше, проща «Самбір-Зарваниця» унікальна тим, що збирає заробітчан з різних країн світу, які приїжджають і упродовж десяти днів пішого ходу моляться за українські родини. По-друге, саме заробітчани, які є найбільшими інвесторами в українську економіку, водночас роблять великий внесок у розвиток духовності в Україні. У прощі також беруть участь люди, які не мають жодного відношення до трудової міграції. Але вони йдуть, бо хочуть пізнавати свою віру, нею жити і нею ділитися. У часі перебігу прощі дорогами трьох областей нас зустрічали по-різному - в залежності від проведеної праці парохіяльними  священиками. Ми ночували і по домівках парохіян, і у спортзалах, дитячих садочках чи школах. За весь час я не чув нарікань від прочан. Навіть після тривалого і багатокілометрового переходу багнистими лісовими дорогами або у спеку і зливи. Вперше я прийшов у прощу «Самбір-Зарваниця» 2009 року - семінаристом. Хотів зрозуміти, ким я повинен бути у житті – одруженим священиком чи монахом, бо я не хотів бути священиком-целібатом. І тоді десь тиждень, аж до Калуша, я молився і думав. А відтак вже після одруження я зрозумів, що, ставши монахом, я б обрав легший шлях, ніж маю тепер як одружений священик, як чоловік і батько. У прощі я зустрів свою любов – тепер імость Наталію, а головно розібрався у собі. Ставши священиком, я мав великий страх бути провідником прощі. Мені було лише двадцять чотири роки. Якось зателефонував світлої пам’яті отець Василь Поточняк і сказав, що мені треба би пізнати прощу і зсередини: «Не хвилюйтеся. Що маєте говорити, те буде вам дано у ту хвилину». І з того часу, як я став духовним провідником, Бог так кладе на серце, що навіть відчуваю: я просто озвучую Його волю. Без сумніву, проща проходила не лише в обіймах Неба, але й землі. Бо перше, що ми почули від архієпископа і митрополита Тернопільського УГКЦ владики Василія Семенюка у часі приходу в «Зарваницю», то його від серця слова: «Я так молився за вас…» А скільки священиків, владик, мирян, які з тих чи інших причин не могли брати участь у прощі, за нас молилися! Ми відчували їх молитви. Я не замалюю інші області, але я вражений зустрічами на Прикарпатті. Одного дня ми мали дуже великий у часі і протяжності відтинок  дороги - з села Міжріччя на Болехівщині і аж до села Верхньої на Калущині. По дорозі люди так нас підтримували, так підживлювали і молитвами, і наїдками, що нам хочеться їм дякувати і дякувати. Розумієте, громада Верхньої чекала нас і не розходилася, хоч було вже далеко за північ. Проща – це і наука служіння, і час розважань, і потужний засіб самопізнання. Прочани у прощі хотіли служити, бо це додавало їм сили. Якщо чоловік шестидесяти п’яти років, який цьогоріч мав два переломи ноги, йде прочанськими дорогами на рівні з молоддю, то хіба це не Боже чудо? Або жінка, яка тринадцять років не могла віднайти мир у серці і не мала сну, зізнається, що вперше спокійно виспалася саме у прощі. То великі чуда! Ідіть і не вагайтеся у прощу «Самбір-Зарваниця».

…«Зарваниця» розбудовується. Але чим пишнішою і величнішою стає її краса, тим небезпечніше блиск зарваницьких куполів засліплює тих, хто мав би не лише зводити очі до Неба, але й не втрачати пильності «під ногами». Виглядає, що ще крок – і всюдисущі торговці примітивним «духовним» непотребом стануть основною «візитівкою» всього Марійського духовного центру «Зарваниця». Бізнес вже заполонив частину парохіальної церкви Святої Покрови, де аж понапихано на продаж гори церковної атрибутики і дріб’язку сумнівної якості. Але ж саме тут зберігається чудотворна ікона Зарваницької Божої Матері? А у часі недільних богослужінь у соборі Зарваницької Божої Матері на молитовному полі торговці навколо почуваються і ведуть себе, як на барахолці, а не на святому місці. І то не добрий знак, що ні духовенство, ні керівництво села, а головно – громада цієї величної духовної оази УГКЦ, і досі ще не знайшли тієї «мітли», яка б очистила «Зарваницю» від духовного сміття.

Ігор ЛАЗОРИШИН.

На світлинах: 1. о. Антон Борис – духовний провідник прощі «Самбір-Зарваниця». 2. Проща під покровом Зарваницької Божої Матері.