Галицькі Більшівці вітали прощу «Самбір—Зарваниця»

   Завершилася ХI Міжнародна десятиденна піша проща родин мігрантів і всіх охочих «Самбір—Зарваниця», яка відбувалася під опікою Пасторально-міграційного відділу УГКЦ і проходила з 5 по 14 серпня дорогами Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей. Понад 500 паломників з різних областей України, ближнього та далекого зарубіжжя взяли участь у духовному поході під гаслом «Дорогою милосердя». Найбільш знаковими для прикарпатців цього року були парохіяльні зустрічі 10 серпня з прочанами у селі Старому Мартинові та селищі Більшівцях Галицького району, адже цього дня довжина денного переходу була однією з найбільших.

   ...Сутеніє. Над Більшівцями збирається вечір. А здалеку лине сотнями голосів «ісусова молитва», якою паломники традиційно завершують кожний день духовного походу. Витягнувшись у струнку на напівпорожніх сільських вулицях, проща після шести днів пішого походу обіймає молитвою і Більшівці. Вже десята година вечора — відтинок шляху був нелегкий. Жменька парохіян зустрічає паломників з хоругвами, а парох церкви отець-мітрат Василь Завірач — добрими вітальними словами. Відтак спільно з парохіянами прочани вступають до церкви на молебень. Серед прочан помічаю сиву втомлену спекотною дорогою жінку в поважних роках — то Юстина Курчик, якій вже 83, а десятиденна проща із Самбора до Зарваниці для неї — 12-та. Відтак учасники прощі показують мені і наймолодшу прочанку — Катрусю Попик, якій виповнилося всього 4 роки, але цьогорічна проща для неї вже друга. Навколо дуже багато молоді — втомлені, обпалені сонцем, у жовто-блакитних хустинках на шиях, з наплічниками і нестримні у щебетанні. Хтось сидить на лавках, а більшість — просто на церковній підлозі. Згадалося, що колись дозволяв так робити, щоб спочили натруджені ноги, засновник і багатолітній провідник прощі родин мігрантів світлої пам’яті о. Василь Поточняк.

   А більшівчан бракує і в храмі, і біля храму... і стає на душі гірко, що «Ісусова молитва» не закликала жителів цього чималого селища не лише до церкви, а бодай до воріт власних обійсть. Того вечора моє серце кричало: «Люди, ця старенька жінка і ця чотирирічна дитина тиждень йшли пішки з далекого міста Самбора на Львівщині, щоб вас привітати у молитві! А ви забули, що зустріч з ближнім — то розмова з Богом, і хто не стрічає паломників, той дарма мріє про зустріч з живим Христом?» ...І пригадалося мені, як кілька років тому проща «Самбір—Зарваниця» пізнього вечора входила у село Верхній Струтин на Рожнятівщині — ще пізніше, ніж у Більшівці. Та біля церкви й уздовж дороги людей було, як мурашок, — не дрімали у байдужості, а чекали. Парохіяни біля своїх домівок родинами навіть на колінах зустрічали паломників. А уздовж гостинця з темноти було чути лише десятки дзвіночків — то діти першими висипали назустріч прощі і вказували дорогу до храму бажаним у селі гостям. І ті чекання і зустрічі кожному прочанину додавали потужних крил у дорозі до Бога.

Ігор Лазоришин