Ну і проститутка написала ці статті,зразу видно що вона мала в італії секс з собаками.

Кожен досить індивідуальний у своєму заробітчанстві. Щоб говорити на загал потрібно добре володіти цифрами, статистикою, свідоцтвами заробітчан, дослідженнями. Важливим є усе: період перебування за кодоном заробітчанський стаж, віковий ценз, освідченість, професія в Україні, причини виїзду, країна еміграції, виконувана робота, умови праці, проживання, родинні стосунки, суспільний статус, духовна орієнтація тощо. Погодьтеся, сьогодні міграція, тай самі мігранти досить змінилися. У перші виїзди (1993-1995 рр) наші співвітчизники не мали доступу до телефону (мобілок ще не було), нині ж користуються Інтернетом, Skype-спілкуванням.
Я написала книгу (462 стор.) про три роки свого перебування у Болоньї та так і нічого не написала. Еміграція така різна – усяка: і добра, і мудра, і зла, і приваблива, і жорстока, і звичайна, і небезпечна... По-простому: одні рятували сім’ї, родини, вчили дітей, заробляли на житло, інші – влаштовували своє особисте життя. Хтось шукав порятунку в Бога, а хтось хотів загубитися у широкому світі. Хтось тікав з родинного ярма, а хтось навпаки попав у ярмо. Хтось за життя доброго слова не почув, а когось, вибачте, нудить від лукавої гречності закордону. Хтось побачив світ, об’їздив усі історичні місцини, а хтось і досі шкодує 1 євро собі на морозиво... Комусь цілують руки хворі іноземки за доброту і милосердя, а хтось лікує зранені руки і серця від знущання і зневаги. Дехто не бачив білого туалетного паперу, біде і джакузі, а дехто блював вичищаючи позолочені ванни і унітази. Одні молили Бога, щоб не вмерти передчасно і сплатити борги, інші – продавали роботи і заробляли на цьому горі. Одні харчувалися в «Карітас» і спали на цвинтарях, інші вже не мають куди повернутися додому, ніхто не чекає. Багато знайшли Церкву: вчилися молитов і приступали уперше до таїни Сповіді, інші ж – не впоралися зі спокусами чужосвіту. Одні сивіли з туги, інші осідали і асимілювали. Дехто винаймав квартири (після легалізації) забирав рідних, інші – нелегалізовані – роками не були вдома – без них хоронили рідних, одружували дітей… І ніхто крім Церкви не опікувався цим народом за кордоном. Тюрми, рабство, безслідно зниклі, продані, вбиті…Скільки заробітчан прооперовані онко і проходять курси хіміотератіі за кордоном – бо там безкоштовно, а скільки відправляють щороку, щомісяця, щоднини мертвих або психічнохворих додому. Хтось впорався з спокусою євро і зберіг себе, а хтось підався лукавому ідолу. Скільки підтвердили свої дипломи і стали світочами в науці у чужій державі, а скільки деградували... Хтось відкрив у собі творчі здібності і переродився у своєму українстві, а хтось проклинає рідну вітчизну. Хтось став справжнім послом України у світі і своєю працьовитістю, розумом і таланом завоював свій авторитет, а хтось і досі шукає вигоди і легких заробків. Когось стерла чужина і знеславила, а хтось обуздав її, започаткував власну справу, бізнес... Комусь потрібен провідник-лідер, щоб провадити по цих лабіринтах, а хтось ним стає... У цієї правди багато стежинок. Це тільки коротесенько. Це мій народ – роботяща, підприємлива, духовно багата, милосердна, вродлива і талановита нація – який я люблю, я була посеред нього, вони довірились мені. Це люди, які не були готові до випробування таким заробітчанством. І звичайно, коли говорити про сучасне заробітчанство – то мова у першу чергу має бути про всі ті соціальні, економічні і політичні негаразди, які їх породили, про бездарність нашої влади, про відсутність міграційної політики, не визнання статусу трудового мігранта. Держава досі радо приймає заробітчанські інвестиції, при цьому не несе жодної відповідальності за цей народ. А витік людей за кордон продовжується і омолоджується. Це вже інша еміграція, виїжджають молоді активні і розчаровані люди…
Хочеться оберегти наших дітей, бодай підготовити, щоб вони були свідомі усіх перемін, які очікують кожного перетинаючи кордон в пошуку праці.
І тому насмілююся радити тим, хто береться говорити на загал: потрібно бути об’єктивним у першу чергу, люблячим свій народ – у другу і шукати помочі йому – у третю.
Я щиро-щиро рада за відвертість наших заробітчан. Шаную її. Говоріть, пишіть, дискутуйте, але не мовчіть. Бо коли ви мовчите пишуть інші.

Ми також в свій час їхали працювати на інших і тому сьогодні повинні поважати тих, хто приїжджає на роботу до нас.
Ці люди прибувають на роботу до єдиної ефективної фабрики, якою ми володіємо, фабрики нашої агонії. Можливо ці жінки не пишуть хвилюючих емоційних листів, як писали наші емігранти. Вони користуються телефонами, не залишаючи жодного сліду від свого настрою. Ми не знаємо, що вони про нас думають, як ставляться до наших порожніх вулиць, до наших великих будинків без книжок та фортепіяно. Ці жінки кожного дня опускаються в шахти до хворіб, де неможливо добути нічого, щоб підняти нагору. Окрім мізерних грошей, які ми їм платимо і, як розрахункові, пам’ять про померлу особу, за якою доглядали.
Доречно було б спочатку залучати їх до нашого життя, а не одразу до нашої смерті. Залучати всім разом, громадою, політикою.
Обличчя цих людей ще випромінюють те безцінне почуття людяності, яке, здається, зникло з нашого погляду. Мабуть, ми потребуємо колективного переливання духовності…
Франко Армініо
переклад з італійської - Оксана Библів