Блаженніший Святослав: «Завдяки заробітчанам наша Церква сьогодні сяє на цілий світ, так як це пророче передбачав митрополит Андрей» - 5 Серпня 2016 - Паломницька спільнота "Самбір-Зарваниця"









Головна | | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід

Слава Ісусу Христу! Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | Слава Ісусу Христу! Вітаємо Вас,Гість | RSS

Путівник сайту
Наша історія
Міні-вісточки
Друзі пропонують
Наша статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаємо нового користувача Микола
Головна » 2016 » Серпень » 5 » Блаженніший Святослав: «Завдяки заробітчанам наша Церква сьогодні сяє на цілий світ, так як це пророче передбачав митрополит Андрей»
08:51
Блаженніший Святослав: «Завдяки заробітчанам наша Церква сьогодні сяє на цілий світ, так як це пророче передбачав митрополит Андрей»

   Наша розмова з Главою Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом відбулася вже перед самим його від’їздом з Мадрида (візит до Іспанії тривав з 6 по 14 липня). Власне, коли я напрошувався до нього на інтерв’ю після недільного богослужіння 12 липня, то обумовлював можливість поспілкуватися наприкінці його візиту, щоб мати можливість підвести певні підсумки. Його Блаженство не міг нічого конкретно відповісти, оскільки час його перебування було розписано чи не по хвилинах. І все ж фактично перед виїздом до аеропорту «Барахас імені Маріо Суареса» нам вдалося поспілкуватися.

- Ваше Блаженство, ви вдруге приїхали до Іспанії. То ж дозвольте повернути хроніку подій трішки назад. 20-25 квітня 2000 року ви спершу завітали до Мадрида, а потім вирушили на конференцію в Гранаду. 15 літ, до речі, минуло. Деякі наша парафіяни, які перебували на заробітках у ті часи, пригадують вас тридцятирічного з рюкзачком за плечима – усміхненого і люб’язного. Свою «марку» ви не втратили і по цей день. Але питання по суті: що можете пригадати з того першого приїзду?

- Дійсно, це був 2000 рік, і я, фактично, завершував перший рік служіння як віце-ректор Львівської духовної семінарії. Тоді ж займався питаннями морального богослов’я, був викладачем цієї дисципліни. Якщо зважити на те, що за світською освітою я - медик, то питання біоетики для мене дуже близькі. Крім того, ще під час навчання в Римі Блаженніший Любомир Гузар скерував мене як перекладача до Папської ради у справах родини. І тоді я їздив з кардиналом Лопесом Трухільйо, тодішнім головою цієї ради, і до Санкт-Петербурга, і до Львова. Перекладав конференції з біоетики для лікарів.

І ось у 2000 році ця ж Папська рада під керівництвом кардинала Трухільйо організувала подібний конгрес у Гранаді, який називався «Europa por la vida»(Європа за життя). Адже тоді якраз і починалися деякі законодавчі рухи у Європі, зокрема тенденції до легалізації евтаназії, узаконення одностатевих шлюбів. Це відбувалося на прикладі лише однієї країни. Але у християн було відчуття, що коли лише одна країна узаконить ці антилюдські закони, то вони поширяться по цілому континенті. Ото ж конференція «Європа за життя» мала на меті збудити свідомість християн у Європі щодо небезпечних тенденцій, які відбуваються у законодавстві Європейського Союзу. Власне, тоді Блаженніший Любомир як представника нашої Церкви скерував мене на той конгрес до Гранади. Проте по дорозі ще й доручив зупинитися в Мадриді для того, щоб зустрітися з паном Теодором Барабашем.

- Нині покійним.

- Так. А також з тією українською громадою, яка на той час діяла в столиці. Ото ж я приїхав, і ми мали, справді, дуже цікаві зустрічі з представниками іспанського єпископату. Зокрема, з директором офісу «Емігрантес» доном Антоніо Мартінесом, який посвятив нам дуже багато часу. Випала нагода побачити, що вже на той час Єпископська Конференція Іспанії мала окремий пастирський план для опіки українців. То фактично було щось такого цікавого, бо вперше Єпископська Конференція зайнялася, в такий спосіб, українцями. Навіть наша Церква не мала якогось пастирського плану щодо опіки наших вірних за кордоном.

Тоді ж ми зустрілися з послом України в Королівстві Іспанія паном Тараненком. У першу чергу для того, щоб «замовити» слово за наших заробітчан, до яких працівники дипломатичної установи, м’яко кажучи, ставилися не дуже відкрито. Особливо до тих, хто перебував тут нелегально. А тоді таких було дуже багато.

У той час лише починався процес легалізації, коли для того, щоб отримати легальний статус достатньо було представити якийсь чек, що ти щось купував, чи офіційний документ, який підтверджував твій побут упродовж певного відрізка часу.

Властиво, дирекція «Емігрантес» всіляко допомагала нашим людям, а українське посольство дещо дистанціювалося від них. Ми ж хотіли змінити як спосіб бачення, так і опіки нашим дипломатичним представництвом наших же співгромадян.

Проте, думаю, що центральною подією того візиту була зустріч з українською громадою. Тоді за сприяння дирекції «Емігрантес», як і пана Теодора Барабаша, нам вдалося відслужити в неділю дуже гарну й теплу Літургію в церковці святого Христофора та Рафаїла.

- Наше перше духовне пристанище в країні засновника ордену єзуїтів Ігнатія Лойоли, яке знаходилося поблизу столичної станції метро «Канал».

- Цікаво, що інформація про те богослужіння поширилося буквально за кілька днів. Тому зібралася повна церква людей. Пригадую, що після Літургії ми зійшли в салон цієї церкви і мали дуже довгу розмову з громадою. Бо я, виконуючи доручення Блаженнішого Любомира, хотів довідатися скільки тут людей, які їхні потреби. Чому ця місійна станиця, яка існувала до цього і якою опікувався отець Сеґундо Беніто, уже де-факто не могла відповісти на виклики, пов’язані з новою хвилею еміграції.

Зокрема, пригадую теж, що дуже був вражений великою кількістю дітей, які прийшли на цю Літургію. Напрошувався логічний висновок, що, справді, дуже багато родин приїхали до Іспанії з метою облаштовувати своє життя. То ж ми вже тоді говорили про необхідність створення українських шкіл.

На досвіді мого душпастирства в Греції переконаний, наскільки це важливо: мати свою школу. Тепер уже розроблена окрема програма міністерства освіти щодо таких навчальних закладів за кордоном. Приїжджає група екзаменаторів, які приймають іспити в дітей, що вчащають до суботньої школи. А тоді нічого ще не було. Якби не потужні церковні голоси, мабуть, так нічого і не відбулося б. Так що про українську школу, про необхідність рятувати наших дітей у питанні вивчення рідної мови, але найперше катехизму, ми вже тоді заявили.

На основі того візиту я склав докладний звіт Блаженнішому Любомирові. Тоді ж вирішили шукати священика, який би належав до якогось згромадження богопосвяченого життя. Таким чином йому легше було б інтегруватися у спільноту і перебувати в якомусь домі того самого згромадження. З цією метою Блаженніший Любомир звернувся до наших отців-редемптористів, щоб вони надали священика для душпастирської опіки наших вірних у Мадриді. Так тоді з’явилася кандидатура отця Ігоря.

Пригадую як оформляли йому документи в посольстві Іспанії в Києві. Як це все було непросто. Ми навіть склали скаргу, після чого весь склад того посольства поміняли. Але, Богу дякувати, отець таки приїхав. І після цього почалися систематичні та впорядковані кроки з душпастирської опіки наших вірних.

- А далі спробуймо підсумувати теперішній ваш приїзд. Які враження та висновки від зустрічей з ієрархією Іспанської Церкви та українськими громадами тих місць, у яких ви побували. В цьому ракурсі яким є ваш погляд на подальший поступ нашої Церкви тут, в Іспанії?

- Властиво, цей мій візит був, до певної міри, історичним. Адже знаємо, що 45 років тому навіщав цю ж країну патріарх Йосиф Сліпий. Він приїжджав, щоб відвідати групу студентів, яку очолював пан Теодор Барабаш. Тоді це була маленька обмежена група, фактично місійна станиця. Тепер же бачимо, що за ці роки дуже багато чого змінилося і в світі, і в Європі, і в нашій Церкві.

На сьогоднішній день за даними нашого посольства на території Іспанії офіційно перебуває майже 100 тисяч українців. Згідно припущень  цієї ж дипломатичної установи відсоток наших співвітчизників, які би тут нелегально знаходилися, досить невеликий. Тому що Іспанія провела кілька легалізаційних процесів. Ото ж наші люди змогли узаконити своє перебування. Вони, зрештою, не терплять нелегальності й хочуть жити офіційно, впорядковано, відповідно до іспанських законів.

Згідно з даними, які можна зібрати на основі нашого душпатирства, з тих 100 тисяч майже 70 відсотків є українцями греко-католиками, котрі приїхали, в основному, з західної частини України. Вони є нашими вірними. Безперечно, є теж і православні, і, можливо, представники інших конфесій. Але, власне, тим ядром і найбільшою частиною української еміграції в Іспанії є греко-католики. Нині тут таки душпастирює 20 священиків, які знаходяться в різних частинах країни. Хоча найбільша концентрація як громад, так і наших священиків є на середземноморському узбережжі. Це пов’язано з особливими умовами праці: сільське господарство, туристичний бізнес, готелі, ресторани і так далі.

Я мав нагоду якраз відвідати два такі міста на середземноморському узбережжі – це Аліканте і Торрев’єха. Туди з’їхалося дуже багато наших людей і священиків якраз з тої частини. І можна було побачити як там відбувається прицерковне життя.

Пізніше я прибув до Мадрида, де мав зустрічі з високими посадовими особами як з боку іспанської держави, так і з боку іспанського єпископату.

Найперше за сприяння нашого посольства мені вдалося відвідати Міністерство Закордонних Справ, зокрема мати зустріч з директором департаменту, який курує напрямок стосунків Іспанії з Російською Федерацією та Україною. На зустрічі теж була присутня представник Міністерства юстиції, яка займається релігійними питаннями. Відбулася дуже глибока конструктивна бесіда. Я подякував Іспанії за те, що вона підтримує Україну в її боротьбі проти зовнішнього агресора. За те, що, незважаючи на власні економічні негаразди, впровадила санкції у відношенні до Росії. Тобто є розуміння, що насправді діється в Україні.

Також я мав зустрічі з низкою високопоставлених представників іспанського єпископату, зокрема з президентом Єпископської Конференції кардиналом Бласкесом, де ми обговорювали динаміку нашого душпастирства й, звичайно, майбутні орієнтири. Я розповів йому, що Синод нашої Церкви вирішив створити екзархат, тобто окрему структуру для українців. Тому що на даний момент немає нічого чітко оформленого. Наше душпастирство ведеться на рівні етнічних капеланій, і наші люди, священики перебувають під юрисдикцією локального римо-католицького єпископа. Ось у такий спосіб це відбувається. Коли єпископ більш відкритий, тоді душпастирство краще розвивається, коли він більш стриманий чи не до кінця поінформований, то маємо певні труднощі. Тому нам конче потрібно прямувати до своєї структури. Кардинал з розумінням поставився до цього питання, поцікавився яким чином наші структури розвивалися в інших країнах. Я розповів йому про Аргентину, Францію, Великобританію. Охарактеризував ті механізми, з допомогою яких це відбувалося.

Наприклад, в Аргентині теперішній Папа Франциск, а раніше архиєпископ Бергольйо був ординарієм для східних католиків, які не мали своєї окремої структури. Крім того функціонували чотири різних єпархії. Крім української були також єпархії для маронітів, мелхітів, вірменів-католиків. То є яскравий приклад, яким чином можна розвивати душпастирство. І екзархат – це перший крок для створення повнокровної єпархії. Проте Єпископська Конференція повинна це усвідомити і зробити зі свого боку відповідні кроки.

Так що з боку очільників Іспанської Церкви ми побачили розуміння, відкритість. Але потрібно тепер працювати над наступними кроками. Для мене було б дуже важливо, щоб на перших етапах ми підписали офіційну угоду про співпрацю між УГКЦ і Конференцією єпископату Іспанії. Щоб вона була таким документом, який регулює всі ці питання. Тоді можна було б налагодити механізм пошуку священика, його попереднє приготування для душпастирської праці в Іспанії. А відтак його відкликання, коли існують, наприклад, якісь труднощі, чи можливо отець вже вичерпаний, чи інші причини. Щоб можливою була ротація духовенства. Тоді це створює мобільність і покращує рівень служіння того самого духовенства.

Важливою була також і зустріч з військовим архиєпископом, який відповідає за душпастирську опіку іспанського війська. З великою цікавістю вислухав його яким чином військові отримують її. З певною долею здивування почув як глибоко їхнє військо розуміє те, що діється в Україні. Військовий ординарій повідомив, що багато їхніх військових знаходяться зараз у складі військ НАТО в Прибалтиці, зокрема повітряні сили. І вони дуже добре бачать і розуміють з яким викликом поводить себе Росія у відношенні до системи світової безпеки. Приємно було також чути, що міністерство оборони Іспанії через свою міжнародну місію дуже живо підтримує Україну, розуміючи, що ця війна не є громадянська. Що це - зовнішня агресія, яка кидає виклик не лише Україні. Бо конфлікт у ній не є суто нашим внутрішнім явищем, а це - виклик світовій системі безпеки. І тому війська НАТО в Західній Європі на це дуже серйозно реагують.

Очевидно, що військовий ординарій теж є членом Єпископської Конференції, членом, так званого, екзекутивного органу, який відповідає за втілення в життя тих чи інших рішень.  Тому прикметно, що він обіцяв сприяти розвитку нашого душпастирства. Ну, і пообіцяв бути нашим приятелем у відношенні до ситуації в Україні.

На завершення мого візиту відбулася зустріч з архиєпископом Мадрида, який всього неповний рік обіймає свою місію. Я мав нагоду розповісти йому про всі попередні зустрічі та розмови. Він теж задекларував абсолютну відкритість до потреб українців, оскільки в Мадриді та в провінції концентрація наших вірних найбільша. На цій території, навіть згідно його даних, близько 20 тисяч українців. У самому місті є майже дев’ять тисяч. Отож він розуміє, що однієї парафії недостатньо. Тому мова ішла про те, що доцільно створити щонайменше ще два нових осередки в Мадриді. Навіть ішлося, в якій частині міста вони б мали розміщуватися, для того щоби українцям було зручно добиратися. Словом, розмова була дуже цікава й конструктивна.

Окремо мною було піднято ще одне важливе для нас питання, а саме християнське виховання дітей і молоді. Тому що якраз наша тутешня громада характеризується великою кількістю дітей. Тут, справді, наші люди змогли об’єднати родини і, таким чином, чоловіки, жінки та діти разом живуть, працюють, вчаться. Відповідно, ми мусимо подбати про нашу молодь.

Ми порахували, що тут, в Мадриді й околицях є, по-моєму, шість українських шкіл. З них лише дві де-факто є під церковною опікою, де можемо твердо заявити: вони охоплені християнським вихованням. Тобто в програму введено години катехизму і т.д. Про інші школи до кінця нічого не можемо сказати. Лише в самому Мадриді налічується щонайменше тисяча дітей. У школі нашої парафії охоплено близько 200 дітей. Тобто це -  одна п’ята від того загального числа, яке сьогодні потребує нашої опіки. Тому, звісно, ішлося про те, щоб мережа українських парохіяльних шкіл могла розвиватися, мала кращі умови для навчання, відповідний персонал. Як і приміщення, де наші діти могли б навчатися.

Також обговорювалося питання можливості приїзду до Мадрида наших сестер-служебниць. Добре знаємо, що сестри, тобто богопосвячені жінки, є завжди дуже важливим способом присутності Церкви. Зокрема, коли мова іде про виховання дітей і молоді. Сюди вже навідувалася генеральна настоятелька цього монашого згромадження, було досягнуто попередніх домовленостей. І ми говорили про предметні кроки як можна зробити, щоби спочатку одна сестра приїхала, а пізніше й інші для того, щоб мати тут свою спільноту і розвивати богопосвячене жіноче життя.

Дуже цікаво та приємно було для мене побачити, що в нас є ціла низка семінаристів, які вчаться в Іспанії. Тобто наші громади мають тут покликання до священства. І в Алкалі, і в Гранаді тепер готується хлопець поступати до семінарії. Знаємо, що тут, в Мадриді, є один семінарист, який походить з цієї громади, але навчається в Івано-Франківську. Тож є молодь, яка хоче посвятити своє життя Церкві. Так само присутність наших сестер-монахинь стане закликом до дівчат, щоб вони себе посвячували служінню Богові в монашому стані. Це для української Церкви, зокрема для Іспанії, надзвичайно потрібно. Я зустрічався з багатьма дівчатами і в їхніх очах бачив як вони горять любов’ю до Церкви. Але вони очікують, щоб Церква для них щось зробила, запросивши до якоїсь конкретної місії служіння. Є багато катехитів, тобто мирянських активістів, які співпрацюють зі священиками в наших громадах, але вважаю, що коли б тут утворилася монаша спільнота жіночого згромадження, тоді б ми могли втішатися і покликаннями до монашого стану серед наших дівчат.

- Блаженніший, чи зауважили ви різницю між тією українською громадою Мадрида, яка існувала 15 років тому, і теперішньою?

- Говорячи про це, найперше можу сказати, що ця громада вже є усталеною. Це не є щось стихійне, тимчасове, провізоричне. Вона, між іншим, має свою цікаву історію. Проте потребує сталої структури, яка би могла забезпечити подальший розвиток і опіку над нашими людьми, як ми вже про це говорили. Так само можна сказати, що дуже багато людей прийшло до Церкви, віднайшли її. Навіть ті, які, можливо, в Україні були не дуже уцерковленими, тобто не часто вчащали до храмів. Саме через ті труднощі, переживання, які еміграція накладає на особисту долю людини, вони й горнуться до Церкви.

І останній, але немаловажний момент. Очевидно, що ті трагічні події в Україні, які відбуваються у ній, ще більше збудили наших людей, і вони шукають церковних осередків, для того, щоби молитися за Батьківщину, щоб помагати їй. Помітне бажання бути ближче до різного роду мереж, наприклад, прилучатися до волонтерської діяльності,  підтримувати українське військо. Підтримувати навіть наші церковні структури, душпастирство силових структур в Україні і т.д.

Отож, справді, громада є чисельною, стабільною, дуже живою, активною, молодою. Тому думаю, якщо мій перший візит 15 років тому спричинив новий етап розбудови нашої громади, то я б дуже хотів, щоб теперішній офіційний душпастирський візит у нових обставинах теж став необхідним поштовхом для того, щоби ми перейшли на новий, вищий рівень церковного буття тут, в Іспанії.

- Чи звернули увагу на той нюанс, що іспанці набагато прихильніше ставляться до вас, оскільки ви володієте їхньою мовою. Де ви її осягнули: в школі чи в Аргентині?

- Очевидно, що для всіх приємно, коли до нього звертаються рідною мовою. Тоді відразу багато психологічних бар’єрів падає. Я дякую Господу Богу, що міг спілкуватися як з іспанськими посадовцями, так і з церковними ієрархами їхньою рідною мовою. І справді, це на них справило позитивне враження. Деколи навіть допомогло вирішувати наші питання.

У школі я ніколи не вчив іспанську мову. Але, скажімо, навчався в Аргетині як студент ще на початку 1990-х років, а пізніше два роки служив як єпископ для українців цієї ж країни. Тому моя іспанська більше «портеньйо», тобто аргентинська. Але для іспанців – у цьому ще більший колорит, тому що такою мовою розмовляє Папа. І таким чином нам вдалося знайти спільну мову.

- Не можу не заторкнути питання заробітчан. Ви їх бачили й знаєте по Греції та Аргентині. Яка ваша думка про нас? Не секрет, що чимало серед нас таких, хто «заражений» хворобою, назва якій «ностальгія». Хоча, безумовно, це не до всіх відноситься. Проте нам одночасно притаманне й таке відчуття, яке асоціюється з відрізаним окрайцем хліба. Багато серед нашої братії не бачать бодай найменшого поступу від держави в напрямку до нас. Ото ж, ваша позиція, і чи почули ви думку іспанців про нас?

- Питання заробітчанства, я би сказав, багатогранне та складне. З одного боку це - проблема, а з іншого - велика благодать Божа. Нагода і виклик.

У чому полягає проблема? Дуже гірко, що наші люди повинні шукати працю поза межами України. Невже на рідній землі не можуть віднайти гідної роботи, а відтак необхідного джерела утримання своєї родини? Дуже гірко та боляче, коли найкращі, молодь, скажімо, цвіт нашого народу, хвиля за хвилею покидають домівку, перебазовуючись за кордон. Це знекровлює Україну. Тому переконаний, що в цьому певна проблема. Цілком погоджуюся, що українська держава дуже мало, або й нічого, не зробила для своїх людей. Але думаю, що не тільки українці Іспанії почувають себе покинутими напризволяще  власною державою, але це цілком відноситься і до українців в Україні. Властиво, ця відчуженість держави від народу, ця клановість, яка закриває олігархів у їхньому вузькому світі й абсолютно відрізає, неначе окраєць хліба, від життя реального люду, і спричинила ті події, які ми сьогодні маємо. Люди, не бажаючи бути відрізаним шматком, вийшли на майдани. І де-факто змінили цю владу.

Також я цілком розумію, наскільки глибоко наші краяни за кордоном переживають ностальгію за своєю землею. Адже як би тобі добре не було десь, так як вдома не буде. Каже ж бо Тарас Шевченко: «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля». А навіть у гостинній Іспанії своєї правди, своєї сили і волі немає. Ми її мусимо здобувати. Тому необхідно будувати мости, які б єднали наших людей з-поза меж України з рідною Батьківщиною. І Церква є чи не єдиним таким дуже потужним, живим, і я би навіть сказав, життєдайним осердям єднання. Властиво, моя роль як Глави Церкви якраз і полягає в тому, щоби будувати ту єдність нашого українського світу. Світу, який сьогодні поширений по всіх континентах земної кулі.

Ось тому навіть мій візит сюди був одним із способів як цю єдність будувати. Тому чи то у своїх словах привітання, чи будь-яких інших зверненнях до наших людей я весь час наголошую, що ваша мати-Церква вас не забуває. Ми вами опікуємося, дбаємо про вас. Тому, певно, справді, не було іншому кому приїхати до Іспанії, щоб заступитися за своїх людей і від їхнього імені промовити: і до церковних ієрархів, і до державних чинників як Главі Церкви.

Зворотній бік медалі. Якщо поміркувати про еміграцію з точки зору християнського досвіду, то вона стає величезним благословенням Божим і нагодою. Бо саме завдяки еміграції наша Церква сьогодні є глобальною. Порівнюючи з початком ХХ століття, коли, фактично, ми були маленькою громадою десь на задвірках Австро-Угорщини і мали всього три єпархії, нині ми є глобальною Церквою. Ми розкидані по всьому світі, маємо аж 54 єпископи Синоду, свої структури, зокрема сім митрополій. Отож зрозуміло, що нашу Церкву рознесли по світі саме наші емігранти. Не хто інший як наші миряни були тими, хто приніс нашу Церкву в ті країни, де вона сьогодні успішно розвивається. Завдяки нашим заробітчанам наша Церква сьогодні знана у світі й сяє на цілий світ, так як це пророче передбачав перед своєю смертю слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. І це, звісно, дає нам нагоду та право поминатися про необхідність опікуватися нашими людьми. Бо кожний вірний, християнин Церкви свого права, вірний греко-католик має право на душпастирську опіку в своєму власному обряді. Це є природне право, яке ніхто не має права заперечити. І на цьому праві ми будуємо наші плани, наші відвідини, будуємо наші структури. То ж таким чином можемо свідчити, хто така Україна.

Ви добре знаєте про те, що ще кілька десятків років тому навіть тут, в Іспанії, тутешня громада не дуже уявляла собі, що таке Україна. А сьогодні всі бачать і розуміють, що вона є європейською державою. Зустрічаючись з українцями, вони бачать, що це - європейці: за їхньою культурою, за їхнім способом мислення, за їхньою культурою праці та чесністю у стосунках. Приїжджаючи сюди, наші заробітчани, хоч і переживають колосальні труднощі, проте ніколи не вдаються до кримінальних засобів збагачення. Багато хто з іспанців говорив мені, що вони знають: українці приїхали не красти, а працювати.  І це якраз показує християнський вимір, християнське обличчя українця.

Україну сьогодні знають як цивілізовану європейську державу з християнською ідентичністю. Це завдяки свідоцтву та щоденній копіткій праці наших вірних. Тому вони є сьогодні амбасадорами і української культури, Церкви, нашої держави в цілому. Вони, справді, гідно представляють обличчя нашого народу, зокрема у Західній Європі.

- Ваше блаженство, хотілося б трішки відійти від, якщо так можна висловитися, офіціозу. Ви зустрілися тут зі своїми земляками зі Стрия. Що для вас – це місто на Львівщині та як часто туди приїжджаєте? Чи ваша думка лине до батьків?

- Визнаю, що від Стрия трохи відчужився, тому що вилетів з домашнього гніздечка в 15 років. Після восьмого класу поступив у Бориславське медучилище і вже з того часу в Стрию фактично так і не мешкав. Тому зі стрийською громадою, можливо, і не маю живих стосунків. Та й багато кого вже не знаю. Часами мені так видається, що вже більше знаю людей на стрийському цвинтарі (сміється), ніж тих, кого можна зустріти на міських вулицях. Але, тим не менше, там ще є багато рідних і знайомих. Багато духовенства звідти, яке душпастирює. Серед них – мої студенти. Єпископ-помічник зі Стрия, якого ми недавно висвятили – мій студент. Писав зі мною свою дипломну роботу на закінчення семінарії.

Ну, і в Стрию мешкають мої батьки. Богу дякувати тато і мама живі, активні, працюють. І тому я маю обов’язок бути з ними, відвідувати їх. Голова Церкви, в першій особі, має виконувати заповідь: шануй батька і матір. Я з ними кожного дня спілкуюся: чи то по скайпу, чи то в телефонному режимі. І час від часу намагаюся їх відвідати.

- У моєму рідному Ходорові, від якого до вашого Стрия рукою подати -  якихось 36 кілометрів, ніколи не доводилося бувати? Можливо, проїздом?

- Проїздом, звичайно, бував.

- При першій нашій зустрічі ви натякнули, що мали дуже хороші контакти з Іриною Калинець. Вона хоч і не корінна ходорів’янка, але, безперечно, тісно пов’язана з нашим містом.

- Очевидно, пані Ірина Калинець – знана постать і в українській культурі, і в русі так званих шістдесятників. Я з нею контактував до останніх днів її життя. Зокрема, ще по сьогодні пригадую остаyню розмову перед її смертю. Після неї вона, по-моєму, наступного дня відійшла у вічність. Це була особа, яку можна порівняти з «дамаською сталлю». Тверда, як криця, деколи дуже гостра, в певних моментах абсолютно непоступлива і безкомпромісна. Проте людина, яка до глибини душі любила Україну й готова була своє життя за неї, за український народ віддати.

Також вона була, я б сказав, не літератором, а швидше філософом і мислителем. В останні роки свого життя вона займалася філософським осмисленням Святого Письма – Книги Буття. Очевидно часами можна було сказати, що це є радше філософські роздуми. Можливо не так богословські, які чітко зорієнтовані на якісь канони, а інтерпретація Святого Письма. В діалозі з богословом вона й розвивала свою філософську думку. Вважаю, що це - надзвичайно цікаво. І вже після її смерті пан Ігор Калинець подбав, щоб її рукописи побачили світ у вигляді публікацій.

- Ви були вхожі в їхню сім’ю, бували у них вдома?

- Так, і то дуже часто. Взагалі кілька останніх років перед виїздом як єпископа до Аргентини, пані Ірина просила про духовні поради. Наважуся сказати: навіть про духовний провід. То ж я дуже радо на це відгукувався.

Пригадую, вона була присутня на моїй єпископській хіротонії і дуже протестувала проти того, що мене відсилають в Аргентину. Я намагався заспокоїти і пояснити, що українська Церква є по цілому світі й т.д. Одначе можна було побачити її величезну радість, коли я повернувся до України, і коли вона вітала мене вже як Главу Церкви. Це було щось феноменальне. Вона мені довірливо сказала: «Я думала, що втратила вас, але таки вас знайшла». (Сміється).

- Щось подібне пані Ірина й мені казала, коли я в черговий раз повертався з Іспанії додому. А коли від’їжджав назад, то невдоволено бурмотіла: «Куди ти їдеш? Адже такі люди тут потрібні».

- Цікаві були моменти, тому нехай вона з Богом спочиває. А я думаю, що український народ, українська філософська думка ще повинні відкрити особу пані Ірини як мислителя, літератора, громадського діяча.

- Незабаром у Ходорові завершуватимуть будівництво другого в місті храму – святих рівноапостольних Володимира та Ольги. Зводять його напрочуд величним, споруджують досить довго. Очевидно, ґонор наших галицьких містечок ще той! Іноді аж «зашкалює». Але на прославу Всевишнього, можливо, так і потрібно робити. Користуючись нагодою дозвольте запросити вас до нас на цю урочистість. Хоча це ще і без мене зроблять на іншому рівні. А ось чи приїдете ви, в силу своєї зайнятості, то вже інше питання.

Ваше Блаженство, ще одне питання мене цікавить. Знаю, що чималий слід у вашій долі зробив отець Михайло Косило з Дори, що на Івано-Франківщині. Саме в цей час на сайті нашої асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців», ми друкуємо спогади про цю духовну місцину. Зрозуміло, що обійти постать отця Михайла в цьому контексті неможливо. Що він значить у вашому житті? Як ви з ним зустрілися та які уроки винесли?

- Отець Михайло Косило – це ісповідник віри нашої Церкви, який двічі відбув тюремне ув’язнення. Зокрема, друге було дуже тяжке. Причиною його переслідування, а згодом ув’язнення був той факт, що він працював ректором підпільної духовної семінарії на Франківщині. Очевидно, що він діяв як міг у тих нелегких обставинах, під пильним оком спецслужб. Навіть для тих священиків чи православних, чи римо-католицьких, які діяли менш-більш відкрито, в той час існувала строга заборона так званої релігійної пропаганди серед молоді. А ви собі уявіть, коли молоддю, хлопцями-семінаристами, займався підпільний священик. Тому, згідно з тими совєтськими категоріями, це вважалося надзвичайно тяжким злочином проти держави. Одначе, попри все отець Михайло виховав понад 20 священиків, яких досить глибоко готував, наскільки це було можливо.

Властиво, отець був добрим знайомим мого батька. Мій рід по татовій лінії походить зі селища Брошнів-Осада на Франківщині. То ж о.Михайло ще молодим священиком у 1950-их роках приїжджав до дому мого дідуся Івана Шевчука в Брошневі й там відправляв підпільні богослужіння. Таким чином, мій тато добре його знав. Ото ж, коли я відчув покликання до священства, то увійшов у мережу цієї підпільної семінарії, якою опікувався отець Косило. Часто з ним контактував, отримував рукописи різних підручників. Написані вони були рукою блаженних священномучеників Симеона Лукача та інших. І ми також переписували ті зошити, і таким способом відбувалося це навчання. Зрозуміло, що мій навчальний період виглядав трошки інакше, ніж у моїх попередників, бо то були останні роки совєтського союзу, а пізніше його розвалу. Я, коли повернувся з армії, то вже існували легальні семінарії. Тоді вже отець Косило скерував мене до Львівської духовної семінарії. Підсумовуючи, зауважу, що його настанови в тому часі стали для мене життєдайними. Як бачите, я пішов тією дорогою, яку накреслив покійний отець Михайло.

- Ви там бували в тій церковці в Дорі, у нього вдома?

- Так, і не раз. Його хата виглядала, як лисяча нора, що мала один вхід і п’ять виходів. На другому поверсі знаходилася каплиця, за святилищем - помешкання для семінаристів. Я і по сьогоднішній день підтримую контакти з цією групою священиків, яких називають «косилівці».  Ці отці надзвичайно ревно працюють. Уже роками кожного літа відбувається фестиваль духовної пісні серед християнської молоді під назвою «Косилівська ватра». То дуже цікавий захід, який організовується силами парафій тієї околиці. Так що завжди під час літніх вакацій їздив туди до них, в гори, зокрема до Яблуниці, щоб набратися здоров’я, подихати свіжим повітрям.

Отець Михайло Косило, бачите, залишив дуже глибокий слід у житті нашої Церкви. Якщо б усі священики були на його взірець, то тоді нам ніхто не страшний. Як сказав Христос до Петра: «Тоді навіть адові ворота таку Церкву не подолають!»

- Побувавши торік у тій оселі, довідався, що тамтешні душпастирі прагнуть створити на другому поверсі каплиці музей. Уже й чимало експонатів зібрано. Таким чином, Яремче та околиці стануть місцем не лише відпочинку, але й духовної наснаги. Мабуть, незабаром туди й паломники стануть їздити. Особливо, після того, як відновлять згорілий храм у студитському монастирі.

- Цього року, наприкінці літа, відбудеться Патріарший собор у Івано-Франківську. Це – подія всецерковного масштабу, яка проходить раз на п’ять років. Її темою буде «Жива парафія як місце зустрічі з Христом». У рамках цього заходу хочемо організувати цілу низку краєзнавчих поїздок, адже сподіваємося на приїзд багатьох людей з цілого світу. І ось ця підпільна семінарія в Дорі є однією з точок, куди будуть приїжджати делегати собору для того, щоби побачити обставини життя і функціонування підпільної семінарії. Щоби зрозуміти як наша Церква змогла вижити в таких складних обставинах.  

- Щиро вдячний за бесіду. Дуже приємно було з вами поспілкуватися, а вам, можливо, щось і згадати.

Розмову вів Любомир Калинець.

Мадрид, Іспанія

http://news.ugcc.ua/interview/blazhennіshiy_svyatoslav_zavdyaki_zarobіtchanam_nasha_tserkva_sogodnі_syaie_na_tsіliy_svіt_tak_yak_tse_proroche_peredbachav_sluga_bozhiy_mitropolit_andrey_sheptitskiy_74402.html

 

 

Переглядів: 137 | Додав(ла): Оксана | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Календар
«  Серпень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Пошук
Прочанські вітання
[09.12.2016]
Ці вітання для Богдана Флюнта з Борислава (0)
[06.12.2016]
Вітаємо Катерину Мацелюз з села Коти (0)
[06.12.2016]
Вітаємо Оксану Коваль зі Львова (0)
Нові статті
[03.12.2016]
Двадцять тез Глави УГКЦ про християнське подружжя (0)
[03.12.2016]
Десять порад про те, як виховати щасливих дітей (0)
Свідчення
[05.12.2016][Прохання]
Молитва до Матері Божої, що розв'язує вузли (0)
[04.10.2016][Враження]
Служіння як дар і як жити прощею 365 днів! (0)
[04.10.2016][Інше чудо]
Сьогодні з Богом говорили про тебе... (0)
Друзі сайту


Копіюючи інформацію з сайту, робіть посилання на неї. © 2016