Головна | Священослужителі | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід

Слава Ісусу Христу! Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | Слава Ісусу Христу! Вітаємо Вас,Гість | RSS

Путівник сайту
Наша історія
Міні-вісточки
Друзі пропонують
Наша статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Вітаємо нового користувача Микола

Духовні отці - організатори та провідники прощі

"Самбір-Зарваниця" з 2006 року Божого

Отець Василь Поточняк - виконавчий секретар Пасторально-Міграційного відділу при Патріаршій курії УГКЦ

Отець Ігор Козанкевич - директор БФ "Карітас" Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

З 2014 року отець Антон Борис - священик Київської архиєпархії УГКЦ

отець Василь Поточняк

    Я народився 9 липня 1973 року у селі Лімна Турківського району Львівської області. Наймолодшим у багатодітній сім'ї: нас було п'ятеро. Батьки працювали в колгоспі, тато був їздовим, і я залюбки допомагав йому. Наша сім'я у селі не належала до дуже побожних, хоча мій дід по батькові та мій дід по матері були сільськими дяками. Ми зрідка ходили до церкви в сусіднє село, бо наш храм був закритий 28 років. Але в хаті день завжди починався і закінчувався молитвою, відправлялась хресна дорога тощо. Батькові завдячую чуйністю у ставленні до ближнього та за глибинне мислення у житті. Матері - за організаційні здібності та вміння тверезо оцінувати ситуацію. Після закінчення восьмирічної школи поступав у Калініградське вище морехідне училище - не пройшов за конкурсом, але набрався переконань, що море, військо - це не моє майбутнє. Саме в цей час Бог входить у нашу сім'ю: входить дуже відважно і ясно. Восени 1988 року, на 29-му році життя, трагічно гине мій старший брат Віктор. Його несподівана смерть стала для нас усіх гірким шоком, від котрого ми не могли оговтатись протягом багатьох літ. Я дуже любив свого брата, любили його й батьки, бо він був найстаршим і всім допомагав. Вже згодом я зрозумів, що його смерть стала нашим, особливо моїм, народженням у Христі! Під час заупокійної літургії по ньому дяк Василь Хащівський покликав мене до лавки, щоб я допоміг йому співати. І хоч я, 16-річний юнак, дуже соромився, однак поклик був переконливішим. А вже наступні неділі приходив до храму, аби допомагати дякові. І ось перший мій церковний успіх: за чотири дні я з допомогою дяка та моєї баби навчився читати по-церковно-слов'янськи. Тоді вже підспівував дещо дякові у храмі. Пригадую, напам'ять вивчив текст листа до Галатів - моє перше читання Апостола у сусідньому селі Хащів. Наприкінці листопада 1989 року я поїхав до Львова і був присутній на богослужіннях у щойно прийнятій у лоно УГКЦ Преображенській церкві. Стараннями тодішнього диякона Петра Сюська, мого родича і односельчанина, котрий служив у Преображенці при владиці Стернюку, я вперше у житті зустрівся з великою духовною людиною - митрополитом підпільної УГКЦ в Україні Володимиром Стернюком. До цього часу я ще не знав, що церковні люди можуть бути так всесторонньо розвинені і легкі у спілкуванні. Пригадую вузький, але довгий коридор у його помешканні, заповнений книгами, та малу кімнату - теж усю в книгах. Преосвященний Володимир говорив про живу церкву, про можливість учитись і в державному  закладі, і в підпільній семінарії, бо явних семінарій на той час в Україні ще не було. Додому я повернувся більш визначеним щодо свого майбутнього служіння Богові. Постать Кир Володимира припала мені до серця. Завершував навчання у школі і ходив до храму, а щоб більше практикувати, їздив або пішки ішов до Хащова, Лопушанки (4-7 км), щоб бути присутнім на літургіях у трьох церквах, у яких правив один священик. Гарним прикладом душпастиря був для мене православний отець Ярослав Додик, а з 1990 року - греко-католицькі отці з підпілля Петро Стасінчук, що служив у нас, та єрм. Йосиф Мілян, який за декілька зустрічей відкрив мені радісне, дружнє священство. На початку 1990 року я частіше почав їздитидо Львова, і диякон Петро Сюсько старався мене познайомити з унікальними подіями життя УГКЦ та її духовними особами. Так одним із перших моїх знайомих став брат Любомир Шурмакевич, брати-редемптористи Федюки, єрм. Севастіян Дмитрух, владика Юліан Вороновський. А в школі на кінець 1989 року вже пішла чутка, що я ходжу до церкви і допомагаю співати. Була підтримка від однокласників, розуміння з боку класного керівника та інших вчителів, але були й кпини... Пам'ятаю один кумедний епізод, коли наш дяк виїхав на лікування і не було кому його замінити. Під час одного з екзаменів до класу вбігла жінка - і з претензіями до мене: "Ти тут сидиш, а там приїхав священик і нема кому допомогти йому вмерлого похоронити". Я вилетів з класу (хоча не відчував за собою ніякої провини) - це був мій дебют у самостійному дякуванні. До вступу в семінарію я готувався заздалегідь. Вивчив напам'ять усі потрібні молитви, катехизм, читав духовні книжки, котрі висилали наші добродії з Італії, Канади, Польщі... Навесні 1990 року в Україну приїхав о. мітрат Мар'ян Бутринський з Канади, котрий зібрав нас кільканадцять школярів у Львові і повідомив, що єпископ Ізидор Борецький запрошує нас на навчання до Канади. Мабуть, моє прізвище подав митрополит Стернюк. Та згодом документи на наші виклики були заблоковані у Москві, і мені запропонували вчитись у Польщі. Протягом літа 1990 року у Львівському управлінні у справах релігії ми готували документи на дозвіл виїхати вчитись за кордоном, а прізвища Решетило й Герц були для нас найбільш загадковими... Два місяці через день я доїжджав до Львова (160 км), щоб задовольнити незрозумілі, педантичні вимоги з боку названого органу, які зводились до того, щоб подати 30 фотокарток розміром 3х4 і щоб на фото сорочка не була в клітинку, довідку, що не хворієш на СНІД, багато якихось дивних підтверджень і документів, характеристик, рекомендацій... У подоланні цього першого бар'єру велику підтримку нам надав семінарист з Любліна Марко Мельник. І ось нас десятеро все ж довели справу до кінця, і 30 вересня 1990 року, після зустрічі з митрополитом Стернюком, отримавши архиєрейське благословення, ми подались у Польщу на шестирічне навчання у Люблінській вищій духовній семінарії. Семінарію згадую з великою пошаною до всіх вихователів і викладачів. Це була справжня школа духовного та інтелектуального зростання та вишколу характеру для майбутнього священичого служіння. Мені найбільше запам'ятались отці-ректори: Бжозовський і Цісло, духівник - покійний о. Станіслав Моєк, професори: Бартнік та Щенсний та багато-багато інших, які допомагали нам. З боку нашої Церкви ми мали величезну підтримку і батьківську опіку, окрім уже згадуваного митрополита Стернюка, також від митрополита Івана Мартиняка з Перемишля та отців Михайла Пастуха і Стефана Батруха. Завершив семінарію з науковим титулом "магістер". Навчання на VІІ-му курсі поєднав з навчанням на першому курсі в Католицькому університеті, тому через рік, у 1997-му році, я склав іспити і отримав диплом "ліценціата догматичного богослов'я", а в наступні роки пройшов виклади докторатського курсу у цьому ж закладі... Влітку 1996 року повернувся в Україну, у Самбірсько-Дрогобицьку єпархію, і відразу ж отримав дияконські свячення у безженному стані з рук владики Юліана Вороновського та призначення префектом і викладачем у новостворену Дрогобицьку духовну семінарію, а також читав курс християнської етики у відновленій Дрогобицькій гімназії. Викладацька робота мені завжди імпонувала, хоча зайнятість багатьма обов'язками не дозволяла присвячувати достатньо часу на приготування відповідних конспектів. Більшою несподіванкою для мене була роль префекта, або, можна назвати, вихователя. Адже я щойно вийшов з семінарії з-під чийогось виховного ока - і тут сам опинився в тій ролі. Що ж, це були роки моєї дружби з семінаристами. Я й понині їх сприймаю як друзів, дуже пишаюсь їхніми успіхами і переживаю за кожного. Мені було не важко поміж ректором о. Мироном Бендиком й семінаристами, і тому радо згадую 4 роки викладацько-виховної роботи у Дрогобичі. У гімназії я викладав лише рік, але мило згадую лекції, дискусії та паломництва зі своїми учнями-семінаристами. Навесні 1997 року Преосвященний Юліан призначив мене головою комісії у справах молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Це призначення не було для мене новим, бо ще з початку 90-х років я проводив та організовував різні молодіжні заходи, зокрема духовно-відпочинкові літні табори "Сарепти", прощі, катехизи, вечори тощо, чи просто брав у них участь. Однак я наштовхувався на чималий спротив, зокрема з боку деяких духовних осіб, які твердили: "Молодь ще не на часі". Ці слова мене вбили і обурили одночасно. Тому перші напрями праці з молоддю були позначені духовним, організаційним, культурно-мистецьким та інформаційним вимірам. Ми започаткували і видавали молодіжний християнський часопис-місячник "З любов'ю у світ", великі святкування Св. Покрови з концертами у центрі Дрогобича, академіями в актовому залі педуніверситету, створили музичний молодіжний гурт, проводили щомісячні нічні чування, прощі, "Сарепти", різдвяні колядування та новорічні розважальні зустрічі з молоддю семінарії, молодіжного братства та молодіжного церковного хору "Відлуння", зимові виїзди на св. Валентина в гори, а головне - систематичні зустрічі - катехизи, попереджені "Ісусовою молитвою", - двічі на тиждень.
    Пригадую, як на передвеликопостні святкування Запусти приходило до 500 молодих осіб, і всі ми після програми розваг при запалених свічках молились: "Прости мені, брате, сестро..." Потім тих людей часто зустрічав на молодіжній хресній дорозі у Великий піст зі своєрідними роздумуваннями під тихий музичний акомпонемент... За власним бажанням щотижня декілька років з радістю зустрічався із хористами "Відлуння", а це - катехизи, сповіді, виступи, поїздки і т. ін. 27 липня 1997 року я отрмав священичі свячення у сврєму рідному селі з рук владики Юліана. Парох мого села о. Василь Тернавський залишив у моєму виховному процесі позитивний слід, навчивши виваженості та здатності обмірковувати духовні вартості.
    З 1999 року з благословення блаженнішого Любомира я їздив у Росію, у Тюменську область, до наших українців на їхнє запрошення з нагоди свят. Згодом я ще 2 роки продовжував доїжджати туди, і дещо пізніше туди переїхали наші отці з Дрогобича і тепер служать у Сургуті, Нижнєвартовську, Мегіоні... У 2000 році на моє прохання владика Юліан благословив мене на навчання в Рим. У липні я склав усі свої повноваження і в серпні подався в Італію на навчання у Папському східному інституті на факультеті церковних наук в галузі літургійного богослов'я. Після вимушеної 3-річної академвідпустки через душпастирські зобов'язання в Італії минулого року я поновив навчання і, склавши іспити, оборонив ліценціатську роботу з літургійного богослов'я та пройшов докторантські курси.
 
Фрагменти інтерв'ю, взяті з книги Оксани Пронюк "Під Арками. З життя української громади Болоньї 2003-2006 рр." - Івано-Франківськ: "СІМИК", 2009 - 464 с.
отець Ігор Козанкевич

Співорганізатором та духовним провідником прощі "Самбір-Зарваниця" є отець Ігор Козанкевич із Дрогобича. Від перших початків до сьогоднішнього дня він опікується організацією духовних прощ, реколекцій, вишколів для паломницької спільноти родин мігрантів. В прощах неодноразово брали участь дружина Олександра та донька Юлія.

Отець Ігор Козанкевич є  директором Благодійного Фонду "Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ та головою соціальної комісії Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ. Здобув ступінь магістра богослов’я та ліценціат у Католицькому Університеті в Любліні (Польща). Одружений, виховує двох дітей. Любить спілкуватись із цікавими людьми, подорожувати та ходити в гори.

24  жовтня 2010 р.Б.  нагороджений протоєрейським хрестом, про що зазначалося в декреті правлячого архиєрея СДЄ кир Юліана (Вороновського). 

У 2012 році нагороджений Хрестом із прикрасами за жертовну працю у Господньому виногаднику.

У 2013-2014 рр. отець Ігор Козанкевич неодноразово побував на Майдані, його почесно назваkи «Душею Майдану». В інтерв’ю журналістам отець говорить:

– Я від початку приїхав, тому що в Україні нищились Божі права. Бог дав людині волю, а її забрали. Бог сказав: “Не бреши”, а у нас брехали. Тому я тут, щоб захистити Божі права і тих людей, які за них борються. Я вважаю, якщо людина хоче вийти з брехні, треба їй допомогти. Позбутися зла важко, деколи треба життя віддати, щоб вийти з брехні. Чим зараз допомогти?Як усім допомогти, немає одного рецепту, але молитва допоможе зрозуміти як допомогти конкретній особі. Натомість, у суспільстві ми повинні, передусім, відмовитися від гріха, відмовитися від брехні, постаратися кожного дня вставати і наново робити правду. Жити у правді, говорити правду. Зробив щось не так - іду перепрошую, і починаю наново, і вчуся жити у правді і любові. Можливо, широко виглядає, але це насправді дуже конкретні речі.

Інтерв'ю з учасником Євромайдану отцем Ігорем Козанкевичем читайте за адресою:  http://palomnyk.at.ua/publ/migracija/pracja_ugkc/interv_39_ju_z_uchasnikom_evromajdanu_otcem_igorem_kozankevich/13-1-0-387

отець Антон Борис

   З 2014 року до організації прощі "Самбір-Зарваниця" долучився молодий священник Київської архиєпархії УГКЦ о. Антон Борис. Ще будучи студентом Дрогобицької Духовної Семінарії о. Антон радо брав участь у прощах, виконуючи різні служіння. Добре вдавалося йому служити ведучим прощі. Його жартома називають "вихованець" прощі. Добре знає прощу зсередини. Служіння на прощі дали можливість відчути потреби інших. 

У липні 2012 року відбулися священичі свячення отця Антона Бориса у Партіаршому соборі міста Києва з рук Блаженнішого Святослава Шевчука. Відтоді супроводжує прощу, як духівник. А з 2014 року опікується організаційними питаннями прощі. Одружений, має донечку. 

 

За певний час сторінка поповниться продовженням біографії о. Василя Поточняка та біографіями о. Ігора Козанкевича, о. Антона Бориса.

 

Календар
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Пошук
Прочанські вітання
[19.11.2017]
Вітання для нареченої Ірини Козоріз (0)
[19.11.2017]
Вітаємо Христину та Тараса Курчиків з народженням сина (0)
[12.11.2017]
Вітаємо з уродинами Ірину Чаплю зі Львова (0)
Нові статті
[11.11.2017]
«Наше слово» в Іспанії (0)
[30.10.2017]
Нічна проща мігрантів та їх родин Львів-Страдч або Бог говорить зі мною на різні теми. (0)
Свідчення
[17.08.2017][Враження]
Проща ніби казка, настільки багато там добра і світла (0)
[16.08.2017][Враження]
Тут н має "мене " і "тебе" , а є одне велике "МИ" (0)
[15.08.2017][Враження]
Проща - випробування на силу волі і духа (1)
Друзі сайту


Копіюючи інформацію з сайту, робіть посилання на неї. © 2017