 Перед тобою, читачу, збірка заробітчанської поезії "Журавлині ключі", яка вийшла у 2010 році в видавництві "СІМИК" м. Івано-Франківськ. Шістетеро жінок-заробітчанок, які працюють в італійському місті Болонья представляють нам свою творчість: Любов Камінська (Львів), Алла Резнік (Кривий Ріг), Оксана Семотюк (Снятинщина), Олена Школина (Донецьк), Стефанія Ярич (Долинщина), Ольга Струтинська (Калушчина). Автор передмови та художник-ілюстратор Богдан Пилипів з Рожнятова, редактор Йосип Карпів з Тисмениччини. "Наша книжка народилася зі сліз і болю за покинутими родинами і настальгії за Батьківщиною, а ще як порятунок від нестерпного тягара чужини. Коли закована неволею душа виривалася і летіла до рідного краю журавлем. Тоді і писалися вірші", – діляться наболілим автори.
"Заробітчанка. Мати. Рятівниця. Берегиня.
Тільки черства особистість не розгледить тої величі сили, нескінченності духу, наполегливості, небаченого терпіння, віри і одержимості. хочете збагнути сутність матері-заробітчанки, зрозуміти до кінця весь трагізм масових поневірянь, заробітчанських митарств на чужих шляхах, усвідомити корінь зла, який виколисує руйнівне для нашого суспільства явище, яке стрирає до безликості і знищує основу основ – християнську родину? Погортайте сторінки заробітчанської поезії..." - пише у передмові Богдан Пилипів, член національної Спілки журналістів України.
Презентація збірки відбулася у Болоньї в листопаді 2010 року. Авторам збірки присвятив свій вірш "Як радіє душа..." поет і краєзнавець Йосип Карпів.Користувачі соціальної мережі Фейсбук мають змогу ознайомитися з творами авторів, набравши хештег: #zuravlyni_cluchi
ЖУРАВЛИНІ КЛЮЧІ
У чужому високому небі –
журавлині ключі.
Залишилася я –
Одинока журавка без тебе –
У самотній ночі.
Я зову тебе, кличу, благаю,
А у небі – журливе «курли».
Ти прилинь, мій журавлику,
З рідного краю
І додому мене забери.
Знову поглядом я
Журавлині ключі проводжаю,
А тебе все нема і нема.
Поруч тебе сади розквітають,
А у мене… зима.
Ольга СТРУТИНСЬКА, Болонья, 2009
ЖУРАВЛИНИЙ СЛІД
В свій край верталась разом з журавлями
І разом з ними відлітала знов.
«Лишайся!» - шепотіли вслід діброви,
Стогнала стара липа під вікном.
Чужа земля, а за плечима – торба літ,
Наповнена сльозами і журбою.
Я знов шукаю журавлиний слід,
Гадаю, що так впораюсь з собою…
Оксана СЕМОТЮК, Снятинщина
РОКИ РОЗЛУКИ – МОВ СТОЛІТТЯ
Р оки розлуки – мов століття,
Лише в молитвах день витає.
Я сильна, Боже, та без сина
Безсилля в мені проростає.
Майбутніх днів прудкі хвилини
Проскорюють ходу самотню.
Вони порожні, а в бездонні
Мого терпіння – ще й як докір.
Спини, мій Господи, розлуку,
Відкинь за сотні тисяч років.
Я сильна, Боже, та без сина
Згубився десь мій давній спокій.
Стефанія ЯРИЧ, Болонья, 2008
ТІЛУ ХРИСТОВОМУ – КОРПУСУ ДОМІНІ
Серед шпильчастих веж й швидкоплинних віків
Їх 550 в віковічному спомині,
Тут постав монастир,
Що його нарекли – Тіла Христового, Корпусу Доміні.
Катерина свята заснувала його.
Їй видіння було, ніби з неба у промені
Їй промовив Господь:
- Тут сидітимеш ти,
В ім’я Тіла Христового – Корпусу Доміні.
Тут вита її дух, чудотворність й любов,
І тут віра й надія проростають на камені,
Тут наповнює серце неземна благодать
Тіла Христового – Корпусу Доміні.
В віковічній імлі італійських доріг
Нам навічно зорею сіятиме в спомині,
Що ми мали можливість вклонитись Йому –
Тілу Христовому – Корпусу Доміні.
Ольга СТРУТИНСЬКА, Болонья, 2006
ВІРШІ ЛЮБИ КАМІНСЬКОЇ
Сповідь
Я хочу сповіді, як хоче спраглий пити.
І грішних дум важкого тягаря
Не хочу в серці я своїм носити,
І серце покладу до Твого Вівтаря.
Мій добрий Бог, Надія на спасіння,
Лише Тобі відкрию двері в храм.
Я те Твоє посіяне насіння,
Яке захочеш Ти зібрати сам
І відділити добре від полови,
Усе те добре, що в мені зросло.
Готуюсь я до щирої розмови.
Допоможи мені прогнати зло.
Болонья, 2006
Мій ангел
О, Боже, Тобі дякую за нього
Мойого Ангела Святого
Душі моєї хоронитель,
Від бід надійний ізбавитель.
Він є для мене, як взірець,
Бо і його створив Творець.
Мої шляхи веде до Бога
І непроста моя дорога.
Тобі я дякую сердечно
І буду вдячна безконечно.
Красу земну навчив любити
Бажати, мріяти, творити.
Мій друже, я тебе не бачу,
Та відчуваю, коли плачу…
Коли пекельні летять стріли,
Щоб відхилити їх уміла.
Навчив молитися ревниво,
І хрест свій нести терпеливо,
Долати ненависне зло,
У серці множити добро.
ЯК ТИХО У ХРАМІ ТВОЄМУ
Як тихо у Храмі твоєму,
Яка невимовна краса,
Я тут, яку домі своєму,
Відкриті мені небеса.
Свічки тихим полум’ям мріють,
Шепочуть молитву вуста,
І серце, стривожене гріють
Слова і молитва проста.
Одна я у храмі молюся
В цей тихий і ранішній час,
На полум’я свічки дивлюся
Молюся подруги за вас.
Молюся за близьких і рідних
За тих, хто живий і помер,
За тих, хто на вулицях львівських,
І тих, хто зі мною тепер.
І серцем своїм зігріваю,
Такі непрості мої дні,
Далеко від рідного краю,
Ви стали, як сестри мені.
БУДЬ ДОБРИМ
*Утішитель – Ісус, бо тільки Він дає мир серцям нашим. Він же і Учитель, бо приніс в Новому Заповіті знання, як жити в нашому непростому світі.
Так просто бути добрим,
Так просто чесним бути,
Всміхнутися сумному,
Образи всі забути.
Зігріти добрим словом,
Сльозу з очей утерти,
Як добре бути другом
Сердечним і відвертим.
Як просто жити в світі,
Коли всі поруч щирі
І дні твої проходять
В надії і у вірі.
Оточений любов’ю,
Де поруч Утішитель...
Лише потрібно жити
Як заповів Учитель.
* * *
Така глибока тиха ніч
Лише зі мною віч-на-віч
Хилились низько небеса
О, Господи, яка краса!
Перлини зір, безмежна синь
Та загадкова далечінь,
І зорі світять в вишині
Аж дух захоплює мені.
Завмерла, тихо я стою
І почуваюсь як в раю.
Світ сяє, міниться, летить,
І неповторна кожна мить.
Так манять сині небеса
І заворожує краса,
Душа окрилена мов птах
Літати хоче у світах.
МОЇМ БАТЬКАМ, ЯКИХ ЛЮБИЛА
Себе малою пам’ятаю,
Я ніби уві сні літаю.
Мені так добре біля мами
І батько близько, поряд з нами.
Вишневий сад і вишні спілі
І я сиджу на тонкім гіллі,
А очі щастям в мами сяють
І солов’ї в садах співають.
Серпневе сонце в вишині
Спокійно й радісно мені
В промінні ніжної любові
Пройшли дитинства дні чудові.
МОЇЙ ДОНЕЧЦІ
Яка це світла, чиста мить
Всім серцем віддано любить
Життя − маленьке немовля,
Яке прийшло до нас здаля.
Воно пробилось крізь світи,
Щоб бути там, де будеш ти.
Щоб звідати земну любов
Ти даш йому і плоть і кров.
Як нагороду, як вінець,
Тепло віддайте двох сердець
Бо материнське – то святе
В маленькім серці проросте.
Зернятком добрим, з добрих рук,
А серце батьківського стук
Таке велике відчуття,
Що грітися усе життя.
Яка ця світла, чиста мить
Всім серцем щиро полюбить
Своє продовження в віках,
Щоб притулитись на руках.
* * *
Себе я почуваю немовлям
В пеленки днів загорнута дбайливо
Але відкрита простору світам
І відчуваю − це комусь важливо
Те, що я тут, і як живу,
Щаслива я, сміюсь чи плачу
Спливають дні, їх бачу наяву
Та що за цим, маленька ще − не бачу.
Відкриті очі ловлять кожну мить,
І прагнуть зрозуміти все, пізнати
Я немовля, що мало спить,
Бо хочеться на ніжки швидше встати.
Земні батьки мені знання дали
І по земному я кохала.
Всі дні мої земні були
Та кожен день себе питала.
Хто в серці тихо гомонить:
«Не вбий, не зрадь і не вкради.
Навчися всіх земних любить
І ти прийдеш до нас сюди.
У світ прекрасний і натхненний
У світ свободи і добра
Земля для нас садок вселенний
Для кожного із вас пора.
* * *
Мої батьки в світах далеких
У витоку ріки, що зветься небуття
Із ношею прожитих літ нелегких
Суворого земного, довгого життя.
Як вервиця іде з минулого в майбутнє
Я на дорозі цій − молитва і любов
Мені життя дали і все, що незабутнє
У дітях наших, внуках повторюється знов.
* * *
Вічність − це довго,
Вічність − безмежно.
Час то летить,
То іде обережно.
Проти комашки
Ми вічно живемо,
А проти вічності
Мить і помремо.
Спалах яскравий
Життя бездоганне
Іскорка тьмяна −
Підступне погане.
Людям дароване
Лід залишає
Вогником теплим −
Хто ніжно кохає.
Жити непросто
Як серце нас просить
Спалене буде,
Що горем приносить.
Тож не спіши
Мила сестро і брате
Все що довкола
Для себе збирати.
Взяти з собою
Не зможеш нічого
В вічність безмежну
Коротка дорога.
Пам’ять з тобою
Про все пережите
Піде у вічність
І цим дорожи ти.
* * *
Життя − не шепіт трав весною,
Життя − це не килим м’який,
Не сніг, не град, не дощ з грозою
Життя − це часу плин швидкий.
Це спалах думки нескінченний
Завзяття в праці, вірність у бою,
Життя − це світ мінливий, величезний,
Це світ в якому я себе кую.
Це простір, де гартується визнання,
Де дум людських зростає поняття
Де разом може бути вірність і кохання,
Порив в нове − ось що таке життя.
* * *
Минуло, що було
Що прийде не знаю
Зло в дім занлянуло
Безмежно страждаю.
Як гірко буває
Немислимо жити
Якщо ті, що поряд
Не вміють любити.
Як тяжко буває
Немислимо жити
Єство все страждає
Безсиллям прибите.
Щось хочеш змінити −
Зусилля даремні
Берешся садити
А сходи нікчемні.
Посієш надію
А віри немає,
Любо, як посію
То буря зламає
Я руки до неба −
Стою на колінах
Почати знов треба
Що було в руїнах.
Спаси мене, Боже,
Дай сили і духу,
Душа вже не може
Терпіти розруху.
Порви ті кайдани
Мого невезіння
Збудуй мені плани
Дай, Боже, насіння.
* * *
Не спиться сьогодні, десь бродить мій сон
А пам’ять не гріє, як дім без вікон
І спогади теплі сюди не спішать
В чеканні недоброму мерзне душа.
Запалена свічка стоїть на вікні
І полум’ям теплим здається мені
А там за вікном розгулялась зима
І жодної зірки на небі нема.
Закрилися очі, а спати не сила
Я полум’я в серці своїм погасила
Та іскра гаряча лишилась глибоко
До віку хотілось прожить одиноко.
Але я збагнула негадану річ
Життя без любові − захмарена ніч
Без світлого чистого сонця нема
І буде у серці навічно зима.
Я серце своє відігрію теплом
Тим світлим і чистим, що в ньому жила
Запалена свічка стоїть на вікні
Від спогадів тепло і добре мені
Ту свічку гасити я знаю не слід
Сльозою хай скапає внутрішній лід
Гарячому серцю прощення нема,
Якщо в нім поселиться вічна зима.
Болонья, 2006
| 
