Єв. від Марка  9:17-31 Посл. ап.. Павла до Євреїв 6:13-201.

Третє провіщення Страстей та Воскресіння (Мк 10:32-34)32.

Вони були в дорозі, простуючи в Єрусалим. Ісус ішов перед ними. І дивувались вони й, ідучи за ним, страхалися. І взявши знову дванадцятьох, почав їм говорити, що має статися з ним: - Марко відзначає, що коли Христос і апостоли входили в Єрусалим, де Христос мав перетерпіти мученицьку смерть, Христос ішов попереду апостолів, немовби підбадьорюючи їх, а вони жахалися й були надзвичайно здивовані Його відвагою. Під словами «вони... ідучи за ним, страхалися» (οἱ δὲ ἀκολουθοῦντες ἐφοβοῦντο) мається на увазі також і людей, які співчували Христові (не апостлів) й слідували за Ним до Єрусалиму. Учні та інші люди боялися, слухаючи промови Христа про смерть, яка чекала на Нього в Єрусалимі. Окрім того навіть незважаючи на очікування прийдешнього Царства, учні усвідомлювали небезпеку відвідин Єрусалиму і зіткнення зрелігійною владою. Можливо, вони добре знали єврейське передання про страшну війну, яка повинна вибухнути перед остаточним встановленням Царства Месії - війну в якій єрусалимські вожді, як і римляни, виступлять на стороні сил зла (пор. Сувої Мертвого моря). Втім, якщо учні й довіряли єрусалимським вождям, у них були підстави побоюватися римлян, що стояли гарнізоном в Єрусалимі.33. «Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чооловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам; 34 . і насміхатимуться з нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його й уб’ють, він же по трьох днях воскресне.» - В цих двох віршах Ісус вперше дуже детально описав Своїм учням майбутні події. Цей пророчий план, чітке сповнення якого можна побачити в подальшій розповіді Марка, свідчить про те, що перед нами більше ніж просто Людина:

1. «Оце йдемо в Єрусалим»; (11:1-13:37).

2. «Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам»; (14:1- 2.43-53).

3. «Засудять його на смерть»; (14:55-65).

4. «Видадуть його поганам»; (15:1).

5. «Насміхатимуться з нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його й уб’ють»; (15:2-38).

 6. «Він же по трьох днях воскресне»; (16:1-11).

Фрази на кшталт «плюватимуть на нього,» - вказують на велике презирство та зневагу, яку перенесе Ісус. Однак учні нерозуміли суті цих подій. З контексту Дан 7:13-14, де говориться, що Бог віддасть Своє Царство тому, хто подібний до Сина Чоловічого, виявляється, що прославлянню передуватиместраждання під владою нечестивого земного правителя (Дан 7:18-27; 9:32). Сучасники Ісуса не пов’язували свої очікування Месії з неминучим стражданням; щоб зрозуміти звістку Ісуса, люди повинні були зробити радикальну переоцінку цінностей та переглянути багато своїх уявлень.[xvi]

2. Першість у служінні Мк (10:35–45)[xvii]35 . Яків же та Йоан, сини Заведея, підходять до нього та й кажуть йому: «Учителю, хочемо, щоб ти нам зробив те, чого попросим.» 36 . Він же їм відповів: «Що хочете, щоб я зробив вам?» 37 . «Звольнам, - ті йому кажуть, - щоб ми сиділи: один праворуч, другий ліворуч від тебе у твоїй славі.» - Яків та Іван претендували на ролі найближчих помічників царя у земному царстві; ці їхні устремління відображають популярність уявлень про Месію та Царство Боже, які Ісус неодноразово відкидав якневірні.

38 . Ісус же сказав їм: «Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку я п’ю, і христитися хрищенням, яким я хрищусь?» - В цьому та інших місцях Ісус говорить про хрест, як про неминучу чашу (14:23, 24, 36), - можливо, у цьому можна побачити алюзію на чашу гніву або суду Господнього в Старому Завіті (Пс 74:9; Іс 51:17-23; Єр 25:15-29; 49:12; Плач 4:21; 3ах 12:2). Хрещення Ісуса в певній мірі служить прообразом Його смерті.39 . Ті йому відповіли: «Можемо.» Ісус сказав їм: «Чашу, яку я п’ю, питимете, і хрищенням, яким я хрищуся, христитиметесь. 40 . Сидіти ж праворуч від мене чи ліворуч, - не моя річ вам дати, а кому приготовано.» - Місця по обидві сторони від царя на престолі (особливо справа від нього) були найпрестижнішими в будь-якому царстві. Але Ісус, можливо, має на увазі тих, хто буде з Ним на хресті, праворуч і ліворуч (15:27). Яків пізніше став першим мучеником з Дванадцяти (Дії 12:2), а Йоан, згідно з церковним переданням, дожив більше ніж до дев’яноста років.

41 . Почули про те десятеро, тож обурились на Якова та Йоана. 42 . Тоді Ісус прикликав їх і сказав їм:«Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх.- Інші десять учнів обурились на Якова та Йоана, що спробували їх випередити. Але їх обурення свідчило про те, що у них був той же дух. Це дало можливість Ісусові викласти їм прекрасний урок про панування в Божому Царстві, яке кардинально відрізняється від загальноприйнятого. Євреї добре уявляли, як влаштована система влади в язичників: близькосхідні царі з найдавніших часів претендували на роль богів і були тиранами; грецькі правителі сприйняли цю модель влади і втілили її на більшій частині території Східного Середземномор’я. Римський імператор і його намісники в провінціях (які зазвичай зневажали місцеве населення), з їх грубою силою і схильністюдо тиранії, належали до тієї ж категорії володарів. Нагадування Ісуса про те, що прагнення до владивластиве "народам" (тобто язичникам) рівносильне попередженню, що учням не слід виношувати подібні прагнення та плани; єврейські вчителі часто використовували язичницькі звичаї в якості негативних прикладів .43 . Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, 44 . іхто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. - Ісусове визначення величі як рабського служіння звучало парадоксально; незважаючи на те що єврейський закон наказував гуманно поводитися з рабами, вільні євреї, як і погани, ставилися до рабів як до людей другого сорту

45 . Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб йому служити, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох.» - Цей вірш є ключовим для цілого Євангелія від Марка, й є своєрідним богослов’ям в мініатюрі, - картиною найвеличнішого життя, яке коли-небудь знав світ (Таку ж ключову роль відіграють окремі вірші в інших євангелистів: Мт 28:18-20; Лк 19:9-10; Йо 10:10). Називаючи себе «слугою» і стверджуючи, що Його місія полягає в тому, щоб «віддати Своє життя як викуп за багатьох», Ісус ототожнює Себе зі страждаючим Слугою з Іс 53:10-12. Місія Слуги була призначена для всього  Ізраїлю (Іс 41:8; 43:10; 44:2,21; 49:3), але через своє відступництво Ізраїль незміг її виконати (42:19). Тому той, хто виконає це завдання, відродить Ізраїль і принесе світло  язичникам (Іс 49:5-7; 52:13-53:12). Ймовірно, до Нього ніхто не відносив цей уривок до Месії, тому Ісус намагається наповнити новим змістом уявлення учнів про Його месіанську місію.            Про "багатьох" згадує також апостол Павло в Рм 5, 15 - під «багатьма» тут, як і в Сувоях Мертвого моря, можуть матися на увазі тільки обрані; але якби Павло в Рм 5:15 дійсно мав це на увазі, він би неодмінно уточнив, що і вибрані були прокляті в Адамі. Більш ймовірно, що "багато" - це алюзія на Іс 53:11, де сказано, що страждаючий Слуга  виправдає «багатьо», принісши себе в жертву за них. Всі, хто в Адамі, від народження грішники; всі, хто у Христі, за допомогою істинного  хрещення (Рм 6:4) стають праведними.

Прагматичний аналіз (значення для сучасників Ісуса та для нас).Про що ми думаємо, згадуючи страсті Ісуса? Хтось пригадує часто повторювані в церкві піснеспіви. Хтось уявляє зображення хреста, розп'яття, яке знаменує страждання і скорботу Ісуса, розраду й надію в нашій скорботі й стражданні. Дехто замислюєтеся над людською жорстокістю, яка здатна винайти подібний вид страти, над жорстокістю, яка і нині плямує створений Богом світ.Ще інші, бачать як тісняться біля хреста люди - хтось знущається над помираючим, а хтось плаче. Можливо, в цій подумки намальованої картині знайшлося місце і для вас, ви теж присутні біля підніжжя хреста, і бачите, як Він вмирає. Зараз Марко приступить до повісті про смерть Ісуса. Він хоче, щоб в нашій свідомості збереглося кілька образів, які допоможуть нам охопити весь сенс події - для самого Ісуса, для Ізраїлю, для світу і особисто для нас. У цьому епізоді він сіє насіння, з яких проростуть ці образи. У наступних розділах насіння почнуть набухати, проростуть і дадуть плід, коли Ісус розділить з учнями останню трапезу, молитиметься в Гетсиманському саду, постане перед владою і, нарешті, помре. На цьому етапі євангельської оповіді краще розглядати зародки майбутніх подій одну за одною.

Вже втретє Ісус урочисто попереджає учнів про Свою прийдешню долю. Кара не застане Його зненацька - це невід’ємна частина покликання, яке Він усвідомлює, найпізніше, з тих пір, як в момент Його хрещення пролунав голос, який повторив пророцтво Ісаї - до цього пророцтва Він тепер повертається докладніше. Основна частина Книги Ісаї(глави 40-55) присвячена,- поряд з Богом, - якомусь помазаникові, або Месії, який страждає і вмирає за гріхи Ізраїлю та всього світу. Це "Слуга Господній", і наприкінці цього епізоду Ісус знову повертається до Іс 53, четвертої "пісні Слуги Господнього, в якій з трепетом і благоговінням прославляється Його відкупительна смерть. Багато сучасних коментаторів настільки вражені цим фактом, що вважають неможливим, щоб Ісус так обдумано і зосереджено говорив про власну смерть. Також і Його посллідовникам це здавалося неймовірним - ось друге «насіння», яке закладає в цьому епізоді Марко.

Учні Ісуса не могли повірити, що саме з таким наміром Він вів їх до Єрусалиму. Це ж немислимо, це страшно! Мислителі наступних століть намагалися знайти способи переказати життяІсуса таким чином, щоб хрест не кидав тінь на всю історію. У наші дні ці спроби тривають. Але в серці справжнього християнства завжди звучали ці слова Ісуса - він повинен померти на хресті, і ця смерть - кульмінація усвідомленого покликання. Знову і знову нам твердять, що це ознака справжнього християнства - компроміс із владою. (Тим більше, що образ хреста використовувався часом для заохочення приватного благочестя на шкоду світовим перспективам.) Насправді, це неправда. Ось третє «насіння», посіяне в цьому епізоді Марком.Яків та Йоан мріяли про те, що месіанське паломництво в Єрусалим перетвориться на тріумфальний хід і вони сядуть по праву і ліву руку Ісуса, коли Він займе свій престол. Хіба вони не чули Його слів про страждання, смерть, воскресіння? Чули, але прийняли грізне попередження за метафору, щось на кшталт: «Нам доведеться нелегко, але в результаті ми переможемо»; Для Марка, як і для Ісуса, розп’яття - НЕ сумний епізод, який потрібно пережити на шляху до щасливого кінця. Жертва Ісуса і є єдиним Божим способом перевернути з ніг на голову мирську владу і правління. Наприкінці свого монологу Ісус цитує Пісню Слуги: «... дати душу свою як викуп за багатьох», і стверджує думку, з якою явно погодився б Ісая: Царство Боже перевертає всі світські уявлення про владу і славу з ніг на голову, вивертає їх навиворіт.

Це перше в тексті Марка розгорнуте й повне висловлювання про суть хреста в даній ситуації звучить в першу чергу як політичне твердження. Сенс хреста не зводиться тільки до прощення наших гріхів Богом через смерть Ісуса (хоча, зрозуміло, це - важлива складова). Це Божий спосіб привести нас і весь світ до порядку, а тому хрест кидає виклик будь-якій системі, яка також претендує на порядок і справедливість, а вміє тільки одне: ставити одних людей вище за інших. Яків та Йоан неправильно розуміють наміри Ісуса з тієї ж самої причини, з якої багато мислителів наступних століть, аж до нашого часу, відчайдушно намагаються знайти якийсь спосіб зберегти Ісуса, але викинути хрест розп’яття, який піддає сумніву всю нашу славу і гордість. Ось він, політичний сенс служіння Ісуса - і вельми небезпечний політичний сенс.Бесіда Ісуса з цією честолюбною парочкою стає четвертим «насінням», посіяним для нас Марком: «Чи можете пити чашу, яку я п’ю, або хрещенням, яким я хрещуся, хреститися?»; Напружені, важкі слова. «Чаша» - чи це не чаша Божого гніву, про яку пророкував Єремія? Зараз, як і в Гетсиманському саду (14:36), Ісус стоїть обличчям до обличчя з грізною реальністю: зло, яке переповнило весь світ й Ізраїль особливо, ось-ось накличе справедливу Божу кару. Ця кара завжди приймає конкретні форми: у Старому Завіті на Боже місто і Божий народ обрушуються ворожі навали. Місія Ісуса - прийняти всю силу цього гніву на себе. «Хрещення»; нагадує нам про те, з чого почалася вся історія.

Хрещення, прийняте Ісусом від Йоана, відкриває Його покликання страждаючого Месії, з якого починається новий народ Завіту, і Його смерть, яка невідступно насувається - також хрещення, занурення в безодню смерті, яка омиє гріх. Деякі з перших християн саме так розуміли власне хрещення та його Зв’язок з хрещенням Ісуса (Рим 6:3-11; Кол 2:11-15). Якщо ми намагаємося побачити смерть Ісуса очима Марка, то в першу чергу потрібно дозволити зав’язатися і прорости цим «насінинам»;І останнє «насіння» - слова Ісуса про тих, хто сяде по праву і ліву руку від нього. Яків та Йоан самі не знають, чого просять, але хай читач Марка протримається ще кілька напружених глав, і йому відкриється сенс. Коли Ісус «засяде у славі»; і двоє будуть по праву і по ліву сторони від нього, це буде - на хресті. Марко залишив нам виразну, приголомшливу картину і справжньої слави Царства, і справжнього змісту цієї смерті. А тепер він буде ретельно поливати свої насіння, і чекати, поки вони проростуть.

Ми ж, в трепетному очікуванні плодів, зосередимося знову на одній з головних тем цих глав Марка - слідуванні за Ісусом. Придивившись до намальованої для нас картини, ми теж можемо здивуватися, злякатися і відсахнутися. Але Ісус здійснює свій шлях до Єрусалиму, перевертаючи з ніг на голову всі мирські цінності, систему влади та її противаг, віддаючи своє життя в жертву за багатьох. Щоб прийняти його жертву, нам залишається одне - слідувати за Ним.Насамкінець хочу навести як приклад для наших роздумів, кілька думок Отців Церкви про цей уривок. Текст навчає, що ми не повинні просити привілеїв в Царстві без готовності померти за нього(Йоан Золотоустий). Сини Заведея, не помилилися в тому, що вони були особливими реципієнтами Його любові, однак вони помилялися, в уявленнях, що це можливе без ціни (Йоан Золотоустий, Беда). Тільки через особисте упокорення можна увійти в славу Господа (Августин). Історія мучеників показує, що багато з них були беззастережно готові пити цю ж чашу з Господом, щоб постраждати і померти за правду (Полікарп). Мучеництво є одним з видів хрещення, у Ньому любов Отця через Сина діє щоб поховати старе гріховне життя і підняти віруючого до нового життя через Святого Духа (Йоан Золотоустий). Як Христос воскрес без зусиль з води бувши похованим в ній, так і ми піднімаємося з Ним вмерши для гріха. Він розділив з нами наше покарання, але не наш гріх (Августин). Його незрівнянна праведність, освячення, спасіння і воскресіння всі стали нашими завдяки вірі (Григорій Богослов). Без Йоого втіленого приниження, тільки ангели знали б Його особу (Йоан Золотоуст).

о. Юрій Щурко

Єв. від Марка  9:17-31 Посл. ап.. Павла до Євреїв 6:13-20

2. Нарис

2.1. Повідомлення із контексту

Починаючи з тієї хвилі, коли учні побачили в Ісусі Месію (Христа, Помазаника), він роз’яснює їм ціль свого приходу до людей і зустрічає нерозуміння, бо люди придумали собі свого месію, зробили собі ідола.

Ісус почав рухатися з Кесарії Филипової в напрямку Єрусалиму. Від найвіддалинішої землі, що належала до володіння Ізраїлю до центру, до Єрусалиму, де має статися відкуплення людського роду.

Учні йдуть з ним, але вони немов глухі та німі до слів Учителя, коли він їм розповідає про те, що  його очікує в Єрусалимі. Зрозуміти ж до кінця навчання Ісуса, відкрити серце для Слова Божого, та звіщати його науку можна лише після подій, що сталися у Єрусалимі. Ось чому розповідь про позбавлення людини німого та глухого духа поміщена між двома згадками про воскресіння (Мк 9, 10. 31).

2.2. Читання тексту

17І відказав йому один з народу: «Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа,

Цей вірш підкреслює зв’язок із попереднім матерілом, бо тут поміщена відповідь одного з народу, серед якого були й книжники, на поставлене Ісусом запитання. Підкреслюється, що велася суперечка між народом та учнями Ісуса (Мк 9, 14-16). Коли підходить Ісус – суперечка припиняється. Люди полишають нерозв’язаними питання, які щойно були для них дуже важливими, і біжать назустріч Ісусові, вітаючи його.

Один із народу починає розповідь, щоб показати Ісусові причину суперечки. Ця розповідь знаходиться у 17-18 віршах. Цікаво, чому чоловік, який привів свого сина для того, щоб його оздоровити, звертається до Ісуса не словом лікарю, що більш би підходило, але словом учителю. Тим більше дивно виглядає це тому, що сам Ісус дає зрозуміти, що він є лікарем (Мк 2, 17), який оздоровляє від хворіб тілесних та душевних (Мк 1, 34). Можливі два пояснення:

* чоловік звертається так до Ісуса, бо всі його кликали учителем;

* євангелист вкладає це звертання в уста цього чоловіка, щоб підкреслити щось, що не відразу кидається в очі.

Звернемо увагу тепер на саме прохання. Батько привів сина, і син має німого духа.

Дух, у грецькому тексті πνευμα (пнеума), у Марка означає Духа, що сходить від Отця на Сина (1, 10. 12) (вживається без прикметника), те ж саме значення (Дух-Бог) має, коли вживається з прикметником святий αγιος (хагіос) (3, 29; 13, 11); дух (бадьорий), що є в учнів на противагу кволому тілу (14, 38); разом з прикметником нечистий ακάθαρτος (акатартос) вказує на противника Бога (1, 27; 3,30; 5,8…); та тільки в цьому оповіданні вживається з двома прикметниками: німий та глухий.

Чому, отже, цей дух характеризується якраз такими прикметами: глухий та німий?

18і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев’яніє. Просив я учнів  твоїх, щоб його вигнали, та не змогли».

Цей вірш описує те, що стається з хлопцем під дією духа. Дух цей кидає його об землю, немов хоче повернути його туди, звідки людина була взята; немов отим киданням до землі хоче вибити з неї віддих життя, що його отримала людина від Творця (Бут 2, 7). При киданні з уст людини не виходить віддих життя, бо тільки Творець може сам забрати його від своїх творінь, і тоді вони гинуть та повертаються у свій порох (Пс104, 29), але виходить піна. Дієслово αφρίζω (афрідзо) пінитися вживається у всьому Новому Завіті лише два рази і обидва у цьому оповіданні. Духу цьому, що панує над людиною, вдається витиснути з неї лише суміш води та повітря, але позбавити її Божого духа він не здатний. Є також інші ознаки – скрегіт зубами та одерев’яніння. Скреготати τρίζω (трідзо), що його вставляє тут Марко, вжито лише раз у всьому Новому Завіті, його ж синонім βρυγμός (брігмос) скреготання, вживається Матеєм для описання того, що буде з грішниками після останнього суду (Мт 8, 12; 13, 42. 50). Так як з приходом Сина Божого наблизилось Царство Боже до людини (Мк 1, 15), так і для опанованої злим духом наблизився час суду. Ще один термін ξηραίνω (ксерайно) ставати сухим, лежати сухим, в українському перекладі дерев’яніти. Сухим стається тоді, коли втрачається вода, а нового її надходження немає.  Цим дієсловом євангелист вказує на те, що люди, які грішать – покидають джерело води живої (Пс 36, 10; Єр 2, 13), а ті копанки, що собі викопують натомість, не дають доброго результату, бо злий дух має силу перекрити доступ до них.

Також висловлено причину суперечки: учні не змогли вигнати. Учні Ісусові, не зважаючи на те, що постійно знаходяться поруч з учителем, слухають його слова, бачать його вчинки, залишаються немовби також опанованими отим німим та глухим (так уточнює Ісус у 9, 25) духом, що не дає їм чути.

Тому дух цей характеризується прикметами, які вказують на його спосіб дії. Завдання його полягає в тому, щоб не дати змоги почути Євангеліє (Благу Вість), а також перешкодити людині звернутися до Творця про допомогу, перебувати з ним у розмові.

19Він же у відповідь каже їм: «О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене».

До кого звернені ці слова? До всіх присутніх включно з учнями. Рід απιστος (апістос), де α (а) – заперечна частка до віри πίστις (пістіс), означає рід без віри.

Людський рід є без віри, і тому наступні вислови немов хочуть звернути увагу читача у минуле, коли Господь говорив до народу, що його він визволив із неволі, коли він вирішив перебувати з ним, оселившись в шатрі серед нього (Вих 25 – 40). Господь прийшов до свого народу, але як і сам передбачає змушений буде його залишити через те, що «народ цей устане й почне блудувати слідом за чужими богами землі, до якої простує; мене ж покине і зламає мій союз» (Втор 31, 16).

Господь прийшов до людей прийнявши тіло, знаходиться серед своїх, але свої його не прийняли (Йо 1, 11). Тому цими словами (Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму?) Ісус застерігає людей від помилки, що її зробили вже люди в минулому: відійшли від Господа. Після відходу життя стає нестерпним, тоді вже людина говорить: «Чи не тому спостигло мене це горе, що немає мого Бога серед мене?» (Втор 31, 17).

Відхід стається через невіру. Ті ж, які потім хочуть повернутися до Господа, шукають спосіб причаститися до діл Божих. Людині ж треба зробити лише одне: вірувати в того, кого він послав (Йо 6, 28-29).

Апостол Павло навчає у Посланні до Римлян (10, 17): «Віра із слухання, а слухання через Слово Христове». Необхідно слухати, щоб почути та повірити, і тоді вже перебувати у молитві, яка єднає з Богом. Тому Ісус наказує привести опанованого німим та глухим духом, щоб позбавити людину його впливу, щоб відкрити їй вуха та уста її серця.

20І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися.

Коли дух побачив, перед ким він знаходиться, то юнак вже не зміг встояти на ногах. Бо стояти на ногах означає перебувати в правді, мати чисте серце. Кожна людина є грішною, але як пише псалмопівець, блаженний є той, хто з безбожниками не ходить та шукає замилування у Господньому законі, він подібний до дерева, що стоїть, посаджене над потоками водними, безбожник же на суді не встоїться, і буде розвіяний, як полова (Пс 1). Людина, опанована духом, валиться з ніг перед Ісусом та качається у поросі, немов хоче злитися з ним і стати невидимою для очей Господніх, немовби хоче повернутися туди, звідки була взята – у порох, і тим виконати те, що передбачив Бог: «Бо ти є порох і вернешся в порох» (Бут 3, 19). Цією сценою євангелист вказує на те, що перед Ісусом людина визнає свій жалюгідний стан переступника заповіді Божої і, отже,– усвідомлює свій стан, позначений смертю.

21Спитав же його батька: «Скільки часу як це йому сталося?» - «З дитинства»,– відповів той.

Маємо тут вияснення Ісусом про час, відколи цей хлопчина знаходиться у такому стані. Чи Ісус не знав цього? Чи може він хоче вказати на щось інше, ставлячи це запитання? У Євангелії від Івана в 9 главі описується зустріч Ісуса з чоловіком, який від народження був сліпий, і там піднімається питання про те, хто згрішив: він чи його батьки, що цей чоловік народився сліпим. Євреї хворобу пов’язували завжди з гріхом, тобто через гріх починалися болячки. Часом розумілося, що навіть без гріха можна було попасти у складне становище, бо Бог випробовує людину (Прип 3, 11-12). Та ж проблематика ставиться у книзі Йова, де приятелі Йова намагаються його переконати в тому, що Бог благословляє добрих, наділяючи всіми благами і проклинає поганих (грішних), позбавляючи їх як здоров’я, так і матеріальних благ. Але насправді воно є не зовсім так бо, той, хто краде, стає багатим, той, хто позбавляє когось хліба, сам споживає його донаситу, той, хто спричиняє комусь біль, сам того болю не відчуває. Дуже часто людина вважає, що голод, бідність, страждання є злом від якого треба хоронитися за будь-яку ціну, тому намагається “видерти” для себе якомога більше хліба, накрасти стільки, щоб забезпечити все своє життя. Коли ж нарешті вона зрозуміє, що зло не полягає в тому, що людина голодна, але в тому, що доводить когось до голоду, що страждання не є злом, але ним є приносити страждання? Бог же завжди стає на бік пригноблених, знедолених, бідних, переслідуваних.

Можливо запитанням, що його ставить батькові Ісус, євангелист хоче дати щось зрозуміти читачеві? Чи є якийсь зв’язок між прикметами злого духа та хвилею з якого це все почалося?

22«І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним».

У грецькому тексті завершення прохання є дещо іншим: змилосердившись над нами.

Батько додає від себе певну інформацію, про яку Ісус не питав. Тим він хоче додати певних фарб до картини, щоб підкреслити конечну необхідність здоров’я для дитини. Дух не просто опановував ним від дитинства, але чинить неймовірні речі з ціллю загубити душу хлопчини.

На початку діяльності Ісуса хвора людина, просячи про оздоровлення, висловилася: «Якщо хочеш, то можеш мене очистити» (Мк 2, 40).  Тут маємо якщо можеш. Батько бо розуміє всю гіркоту становища: дитина на порозі смерті, а ті, про яких чув, що виганяли численних бісів, що оздоровлювали хворих (Мк 6, 13), виявилися безсилими вилікувати його сина. Але ось стоїть той, хто дав владу над нечистими духами тим (Мк 6, 7), які намагалися допогти, але виявилися безпорадними. Чи зможе вигнати він? Віра, яка заставила батька привести свого сина сюди, захиталася, але не пропала, бо не обізлився він на невдах, не забрав сина назад додому. Побачивши Ісуса він побіг йому на зустріч (Мк 9, 15), бо покладав на нього останню надію.

Тепер батько вже просить не лише за сина, але й за себе самого, тому й вжито першу особу множини. Віра захиталася, але ти, якщо можеш, допоможи, не можна відкладати більше, бо вона може пропасти, вилікуй мого сина і вилікуй мою захворілу віру. Допоможи нам!

Для євреїв було дуже важливо мати дітей. Син – це продовження роду.  У дитині людина бачить продовження себе самого. Син цей від дитячих років опанований німим та глухим духом, отже батько також опанований ним, тому й просить про допомогу для обох, для роду, для людського роду.

23Ісус же каже йому: «Щодо того – якщо можеш – то все можливо тому, хто вірує».

Ісус переносить наголос на людину. Він прийшов, щоб спасти те, що загинуло (Мт 18, 11), і тим вже виконав свою частину спасаючої діяльності. Людина ж повинна відповісти на Слово Боже, що несе спасіння, і відповідь ця має бути відповіддю віри. Нераз зустрічаємо в Євангеліях вислів з уст Ісуса: віра твоя спасла тебе, яким підкреслюється доконаність його приходу при співдії людини.

24І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: «Вірю, поможи моєму невірству!»

Людина зрозуміла, що поправити становище можна лише при співпраці з Богом. Співпраця – спосіб діяльності, притаманний самому Богові (Йо 5, 19; Бут 1, 26), який поширюється і на людину. «Без мене ж ви нічого чинити не можете. Якщо хтось у мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне» (Йо 15, 5-6). Той, хто не має зв’язку з Ісусом – всохне, тобто опиниться в такому стані, в якому опинилася людина під дією німого духа (Мк 9, 18). Тепер зрозуміло чому духа характеризує сама людина як німого, бо перед Ісусом вона говорить правду: я є німа з тобою, я є Каїном, якому нічого тобі сказати.

25Ісус же, побачивши, що збігається народ, пригрозив нечистому духові, кажучи: «Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього».

Характерною особливістю євангелиста Марка є представлення великих вчинків Ісуса немов огорнених таємницею. Дуже часто після чуда Ісус наказує не говорити нікому про те, що сталося, проголошення же цих всіх діл повинно розпочинатися, за його задумом, із воскресінням (Мк 9, 9).

Це чудо займає особливе місце, бо описує останнє вигнання злого духа з людини. Із розумінням особливості цього чуда краще можна зрозуміти слова, що їх говорить Ісус. Звернення, проголошене Ісусом, не має одного адресата, але більше. Слова є безпосередньо звернені до духа, що вселився у хлопчину, але вони також звернені і до учнів, що стоять поруч і є свідками того, що відбувається. Учні є також немов опановані отим німим та глухим духом, бо перебуваючи з Ісусом, слухають його слова, але їх не розуміють, немов не чують, а, отже, і не здатні говорити. Вони не в силі прогнати цього духа, бо й вони є опановані ним. Ісус чинить чудо: повертає можливість людині чути Слово Боже та розмовляти з ним. Це стається тоді, коли батько сягнув кризи віри до самого дна, і звідти засвідчив свою віру. Учні також повинні перейти шлях, що його пройшов батько. Учнів чекає також криза віри із смертю Ісуса і коли вони її пройдуть, тоді вже полишить їх глухий та німий дух і не повернеться більше.

У цьому вірші  Ісус підкреслює те, чого людина не бачить. Людина бо визнає себе німою, але Христос вказує й на те, що вона є не тільки німою, але й глухою. Скільки Ісус перебував зі своїми учнями, постійно їх навчаючи, але вони не чули його слів, в них є свої уявлення про месію, і їх вони хочуть бачити втіленими в життя (Мк 8, 31-33). Тому це чудо євангелист описує такими словами, щоб кожна людина могла зрозуміти потребу позбутися німого та глухого духа.

26І, закричавши та сильно його затрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: «Вмер він».

Закінчення чуда є прекрасним. Той, хто навчиться чути Господа та відповідати йому, є Новою Людиною. Розповідь немов охоплює тему створення людини і тему воскресіння, що є також створенням нової людини.

Тема сотворення. І побачив Ісус в поросі земному людину. І сказав:«Вийди з нього», і сталося. І побачив Бог людину, і відділив Бог людину від злого духа. І назвав Бог людину другом своїм (Йо 15, 14), злого духа назвав противником (1Пт 5, 8).

Немов змертвів, бо потребувалося ще вдихнути в ніздрі Адама, що виринув із земного пороху, віддих життя,– лише тоді людина стає живою душею (Бут 2, 7).

27Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав.

Тема воскресіння. Ісус бере за руку юнака, так як він узяв був дочку Яїра, і тоді дух її повернувся до неї (Лк 8, 55), і вона встала. Господь піднімає людину і дає їй можливість подальшої співпраці. Слово ηγειρεν (егейрен – аорист  від εγείρω - егейро - піднімати) вживається і для описання воскресіння з мертвих Ісуса (Рим 10, 9). Євангелист не вказує на те, що коли хлопець встав, то Ісус відпустив його руку і наказав іти звідтіля, як це за звичай бувало. Юнак немов і надалі тримається руки того, хто його підняв, і разом з ним та його учнями входить в οικός (ойкос) дім, що в Марка означає дім, де присутній Господь.

28Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його на самоті: «Чому ми не могли його вигнати?»

У цьому οικός (ойкос) учні питають на самоті. Для чого треба було підкреслювати, що вони зайшли в дім? Можна було опустити цей іменник, як це робить Матей (Мт 17, 19). Марко хоче підкреслити важливість дому Господнього, бо цим терміном він вказує на Єрусалимський храм (Мк 2, 26), отже, на кожний подальший храм, куди приходять учні Ісуса на молитву, храм, де він перебуває у тілі і крові. Тут людина повинна практикувати життя без німого та глухого духа.

29Він відповів їм: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом».

У цьому храмі отримують учні відповідь на питання, що в них виникає. Тепер вказується на спосіб життя, який потрібно вести, щоб цей дух знову не ввійшов у людину: молитва, тобто спілкування з Богом.

У старших рукописах слова піст немає, це є мабуть пізніша вставка.

30Вийшовши звідти, проходив крізь Галилею, і він не хотів, щоб буть-хто знав.

Можна зрозуміти бажання Ісуса, щоб ніхто не знав, що він іде до Єрусалиму. Євреї очікували приходу месії, що мав принести звільнення, але вони уявляли собі це звільнення зовсім не так, як це розумів сам Месія. Євреї розуміють під звільненням політичну діяльність, Христос же несе звільнення від гріха. Це Марко дуже добре показав у історії, де він вперше вживає термін Син Чоловічий (Мк 2, 1-12). Євреї очікують месію сильного та славного, їм не вкладається в голові, що він може бути спаплюжений, обпльований та вбитий.

31Навчав бо своїх учнів і казав їм: «Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб’ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне».

Тих же, хто є його учнями, Ісус правдиво вчить про те, що має статися з ним, та в чому є його прослава і сила. Таким чином він намагається їх застерегти також і від того, щоб вони не зневірилися у ході подій, але чекали на воскресіння, яке дасть світло для всіх тепер незрозумілих обставин.

Це є друге із трьох поучень-передбачень, що їх дає Ісус своїм учням по дорозі до Єрусалиму, в яких ідеться про смерть та воскресіння (Мк 8, 31; 9, 31; 10, 33). У всіх трьох випадках учні не розуміють свого вчителя.

В першому випадку Петро намагається вказати учителеві свій погляд на те, як мають проходити події у Єрусалимі, що стосуватимуться Ісуса. Петро поступає так, як це чинить сатана-спокусник, що не поділяє задумів Господніх і старається їх перекрутити.

У третьому випадку учні Яків та Йоан просять Христа, щоб він їм зробив те, чого попросять. На що Ісус їм каже, що вони не знають чого просять.

У другому випадку їх стан описано так: 32Та вони не розуміли цього слова й страхалися його запитувати. Чи мають ще учні Ісуса (ми) в собі німого  та глухого духа?

o. Євген Станішевський

Євангелія від Матея 6,14-21    Римлян 13,11-14,4

14Коли ви прощаєте людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. 15А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших.

Український текст значення слова παράπτωμα (параптома) передає різними словами: провина (Гал 6, 1), переступ (Рм 5, 15; 5, 20), падіння (Рм 11, 12), гріх (Еф 2, 5; Кл 2, 13).

Слово παράπτωμα (параптома) несе у собі розуміння того, що стається певне відхилення, що приводить до падіння, може привести навіть до смерті і смерті не тільки того, хто переступив, прогрішився, але, як підкреслює апостол Павло, через переступ одного померло багато (Рм 5, 15).

Ці два речення, що поміщені після молитви (Мт 6, 9-13), що її навчає Ісус своїх послідовників, відіграють роль своєрідного виявлення правдивості слів, що ними звертається людина у молитві до Бога-Отця. Якщо не простилося братові, то можна розуміти, що не визнається Бога як Батька (Лк 15, 25-32), і не приймається його прощення щодо себе самого. Праведник є не той, хто не грішить, – всі люди грішні, але той, хто здатен прощати, як Отець.

Якщо не прощаю – означає, що моя молитва переповнена фальші і не відбулася у Дусі Отця та Сина. Любити ділом та правдою, а не язиком та словом (1Йо 3, 18) – ось гасло учня Христа.

Коли ж людина милосердиться до свого ближнього, прощаючи йому його переступи, то вона блаженна і зазнає милосердя (Мт 5, 7).

16Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду.

Ісуса декотрі називали ненажерою та винопивцем (Мт 11, 19), звинувачували також і його учнів, кажучи, що вони не постять (Мк 2, 18), напротивагу учням Івана Хрестителя, які постили. Що, отже, означає постити? Чи треба постити? Як постити? Для чого постити?

Споживати страву означає підтримувати життя, бо ж при створенні людини Бог дав їй поживу (Бут 1, 29; 2, 16), і навпаки, постити означає губити життя. Де ж є сенс посту? Постити аж до смерті означає вже не постити, але чинити самогубство, занапастити життя. Отже, під постом треба розуміти певне життєве обмеження, але не вбивство життя. Як визначити межу?

Коли звернути свою увагу на те, як дає Господь Бог їжу, то видно відразу, що даючи їжу людині, він її дає їй у контексті заповіді, що вказує і на певне обмеження (Бут 2, 17). Тобто піст існує стільки ж скільки й людина, що отримала від Бога закон. Саме виконання закону, даного Богом, вже вводить людину у простір посту, бо виконуючи закон, людина обмежує себе, доходить до розуміння, що мати все не принесе користі їй. Виконання закону поміщає людину у простір відносин: людини до Бога, людини до людини, людини до себе самої, та людини до речей, що її оточують.

По відношенні до Бога піст виглядає як молитва тіла: тобто розглядається як символічне признання того, що людське життя не є самодостатнім, і матеріальна їжа, тим більше, не може бути джерелом вічного життя, бо Творець є джерелом Життя,  і Слово Боже є їжею правдивою (Втор 8, 3; Лк 4, 4).

По відношенні до іншої людини піст є братерською любов’ю, бо підкреслюється момент розуміння того, що поруч живе особа, яка має ту ж гідність і обмежити себе в їжі, поділитися з нею куском хліба, означає цінувати її життя, як своє. Таке відношення до життя ближнього, підкреслює Ісус, не пройде непомітно (Мт 25, 31-46).

По відношенні до себе самого піст є тим лакмусовим папірцем, що дає змогу побачити правдиве відношення до свого життя як дару від Бога та до смерті як остаточного з’єднання з Творцем – початком і кінцем всього. «Ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе: бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо» (Рм 14, 7-8).

По відношенні до речей піст є чинником, що направляє бажання людини  у правильне русло, тамуючи жагу пожадання до нагромадження. Можна пожадати не лише речі матеріальні, але пожадливість може бути і до інформації, до пізнання без кінця всього, що приходить до нашого мозку через органи чуття.

Можна сказати, що піст є необхідним чинником для того, щоб досягти певної “тверезості”, що полягає у послуговуванні набутими матеріальними статками та розумовими досягненнями таким чином, щоб це було корисно для побільшення любові до Бога та до ближнього.

Обмеження себе у пожаданні – це звичайно важка, виснажлива праця. Піст, як і будь-яке інше обмеження, може привести до суму, за тим, що втрачається, а брак їжі – до виснаження тілесного. У будь-якому випадку той, хто постить, має певну нагороду. Але Христос каже, що ті, які виснажують себе, щоб було видно, то вони вже отримали нагороду, нагороду від людей, які їх вважають за праведників та подвижників. Ісус же їх називає лицемірами. А хто такі лицеміри? Це ті, які грають роль когось, тобто в даному випадку поводяться так, як посники, ними не будучи. Отже, обмежувати себе у їжі, чи чомусь іншому це є піст, але не всі, які це роблять, постять, не всіх можна назвати посниками. Хто ж тоді є правдивим посником? Христос сам дає нам відповідь на це питання, він вказує на те, як повинна поводитися людина, коли вона постить.

17Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя,

У Сарому Завіті маємо різні згадки про піст. Завжди піст пов’язаний із сумом, плачем, скорботою.

Відносини, що встановилися між Ізраїлем та його Богом час від часу вимагали відмови від їжі. Піст був приписаний лишень у день відпусту (йом кіппур) (Лев 16, 29-31; 23, 27-32; Чис 29, 7) як знак покаяння. Піст практикувався також у четвертому, п’ятому, сьомому, та у десятому місяцях року як вияв жалоби на згадку про падіння Єрусалиму у 587 році до різдва Христового (Зах 7, 3-5; 8, 19). Поза цими окресленими випадками євреї практикували піст у випадках жалоби (1Сам 31, 13; 2Сам 1, 12; 3, 35) або покаяння (1Сам 7, 6; Неєм 9, 1-2). Відомим є випадок, що стався з Давидом, який постив задля виздоровлення сина. Коли ж син помер, то Давид відмовився поєднати свою жалобу з постом (2Сам 12, 16-23). Піст практикувався також у поєднанні з молитвою (Пс 35, 13; 69, 11). Визначним є піст Мойсея та Даниїла як такий, що приготовує людину до прийняття Божого об’явлення (Вих 34, 28; Дан 9, 3; 10, 2-3). Численними є випадки, коли піст супроводжується молитвою не поодинокої особи, але зібрання людей (Суд 20, 26; Єр 36, 9). У біблійному розумінні піст не є аскетичною практикою (наприклад, священиків від пиття вина перед релігійним служінням (Лев 10, 9), рехавіїв (Єр 35, 5-11) чи назореїв (Чис 6, 3-20)), але, через відмову від їжі, є виявом повернення до Бога та послухом його волі. Тоді зрозумілою стає критика посту пророками, тому що часто він носив чисто формальний характер (відмова від їжі), та їх заклик до правдивого посту, що полягає у праведних вчинках та братській любові (Іс 58, 1-12; Зах 7, 5-10).

У юдаїзмі піст дуже поширився і міг практикуватися на протязі всього життя задля особистої побожності (Юдита 8,6; Лк 2, 37) або два рази на тиждень (Лк 18, 12).

Ісус як есхатологічний пророк закликає постити так:

18щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі.

Втілене Слово Боже, перебуваючи серед людей, вказує на ту лінію, що записана у Святому Писанні – піст має бути наверненням та наближенням до Творця, але не шуканням слави посеред людей. Добрі вчинки не потребують галасливої реклами, бо якщо вони дійсно добрі, то чиняться задля любові до Отця, а він завжди віддячує за працю (Бут 2, 15-16).

Посник, як вже було сказано, отримує певну оцінку за свої зусилля, і ця оцінка заповнює ту прогалину, що утворилася в результаті обмеження. Людський матеріал, заповнюючи якесь місце у будуванні Людини, вносить елемент ідола людського “я”, і тому ці старання є марними щодо Божого плану. Коли ж людина обмежує себе саму перед Творцем, вона дає можливість йому внести певні доповнення, щоб зростати уподібнюючись до нього (Бут 1, 26). Отець віддасть “втрачене”.

19Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають.

Людина отримала життя в дар від Бога. Разом із цим даром вона отримала ще в дар певні засоби для підтримання життя (Бут 1, 27-30). Після того, як диявол ввів смерть (Мудр 2, 24) через гріх людини, людина живе вже у страсі, свідома того, що повернеться у землю, з якої її було взято (Бут 3, 19). Страх перед смертю заставляє людину більш гостріше думати про збереження життя і, не без участі того ж диявола, людина часто зосереджує свою увагу не на Житті, від якого можна почерпнути життєдайну силу, але на матеріальних засобах, що підтримують її життя. Нічого в тому поганого нема, коли людина дбає про наявність матеріальних засобів, бо вони також дані Богом, але виникають клопоти, коли зосереджує на них надмірну увагу, коли вони починають розглядатися, як єдине джерело збереження життя, коли людина забуває, «що не тільки хлібом живе людина, але всім, що виходить з уст Господніх» (Втор 8, 3).

Матеріальні засоби, на яких зосереджується надмірна увага, починають відігравати в очах людини більшу роль, ніж насправді вони мають. А це приводить до хибного висновку: чим більше їх маю, тим більше захищеним є моє життя. Тоді починається гоніння за їх нагромадженням. Від нагромадження того, що підтримує життя, але його не дає, застерігає Господь і навчає людину на дарі манни (Вих 16, 14-21).

20Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають.

Кожна людина є свідома кінця свого життя тут на землі, але ніхто не знає хвилі, коли треба буде залишити все, що нагромадила за життя. Христос звертається до такого збирача словами: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?» (Лк 12, 20). Скарб правдивий, до якого не зможуть дістатися ні міль, ні хробацтво, ані злодії – це той, що не приховується для себе, але дається потребуючому, бо «хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за його добродійства» (Прип 19, 17). Павло, проповідуючи до ефеських пресвітерів, посилаючись на слова Господа Ісуса, навчав: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді 20, 35).

Вживати земні скарби треба з розумінням того, що вони є дарами від Господа. «Скарб свій вживай згідно з заповідями Всевишнього: це тобі буде корисніше, ніж золото. Милостиню замкни у себе в коморах – вона тебе вирятує від усякого нещастя» (Сир 29, 11-12).

21Бо де твій скарб, там буде і твоє серце.

Цей стишок робить підсумок двох попередніх, вказуючи, що людина буде перебувати там, де вона поклала свій скарб. Логіка тут дуже проста. Якщо вкладаєш своє серце у скарб, що гине, якщо любиш речі цього світу, то і серце загине разом з тим скарбом. Коли ж скарб на небі, де він захищений силою Бога, коли потяг є до скарбу, що у Бозі, коли серце звернене любов’ю до нього, то перебуває людина у Бозі і у житті.

http://lds.lviv.ua/node/1456

Роздуми над Святим Письмом. Читайте далі...