Послання ап. Павла до Євреїв 11:33-12:2  Єв. Матея 10:32-33,37-38;19:27-30

Вступ

У першу неділю після Зіслання Святого Духа Церква творить спомин «всіх святих», якими є сила силенна «свідків віри», починаючи від праведного Авеля та доходячи до мучеників за віру. І якщо літургійні стихири наголошують зокрема на християнських мучениках і святих, то сьогоднішнє читання з Апостола, взяте з Послання до Євреїв 11,33-12,2, ставить нам перед очі взірці віри зі Старого Завіту, закликаючи і нас стати учасниками цього собору святих свідченням власної віри у Христа.Для того, однак, щоб краще зрозуміти вістку і заклик сьогоднішнього уривку зі Святого Апостола, подивімся в основних лініях на зміст усього 11 розділу

Послання до євреїв.Послання до Євреїв, розділ 11

Автор Послання до євреїв закінчує центральну частину цього послання про Христову жертву запрошенням увійти у небесну святиню «дорогою новою і живою» (Євр 10,20), започаткованою Ісусом – «великим священиком над Божим домом» (Євр 10,21), яким є спільнота віруючих, Церква.Віруючі повинні наблизитися до Бога щирим серцем «у повноті віри» і зберігати непохитним визнання надії для того, щоб Бог залишився вірний своїй обітниці (пор. Євр 10,19-23). Без огляду на випробування і переслідування, християни запрошені витримати у вірі для того, щоб одержати Божу обітницю (Євр 10,36). Для підтвердження цієї перспективи автор цитує один уривок з пророкаАвакума: «А праведник мій з віри буде жити; коли ж він відступить, моя душа не матиме вподобання у ньому» (пор. Ав 2,4)». Відтак автор Послання до євреїв коротким заохоченням впроваджує наступну секцію про віру «отців»: «Та ми не з тих, що відступають собі на погибель, а з тих, що вірують, щоб врятувати душу» (Євр 10,39).

У короткому огляді 11 розділу автор проходить основні етапи біблійної історії, представленої в зразкових постатях віри. У Старому Завіті можемо віднайти не один прецедент такої проповіді про «віру» отців, як наприклад у 1 Мак 2,51-60; Сир 44-50; Муд 10-12; Пс 78; 105-107;135-136. Усі вони служать, щоб впровадити читача у цю таку велику «хмару свідків», щоб зробити і його учасником свідчення віри і, отже, так само й історії спасіння.

Розділ 11 розпочинається тематичним змістом, в якому стверджується, що «віра є запорукою того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих» (Євр 11,1). Цей вірш став свого роду богословським означенням віри як дочасного посідання й певного пізнання небесних дійсностей (пор. 6,5; Рим 5,2;Еф 1,13н). Віру тут розуміють як життєве, особове відношення з Богом, відкрите на майбутнє сповнення його обітниць. Відтак іде представлення першої групи осіб, запропонованих як зразки віри: Авель, Енох, Ной, Авраам-Сара, Ісаак, Яків, Йосиф, Мойсей, (Ісус Навин), Рахав. Все ж таки двома найбільш підкресленими постаттями віри є Авраам (Євр 11,8-19) і Мойсей (Євр 11,23-29).

Духовна драма віри Авраама розгортається у трьох актах: покликання і подорож в напрям обіцяного Богом майбутнього, що стосується землі і майбутнього міста (Євр 11,8-10); очікування сповнення обітниці, що стосувалася потомства (Євр 11,11-12); випробування, що полягало у жертвоприношенні Ісаака, пророчого образу Ісуса (Євр 11,17-19). У центрі цього образу, присвяченого Авраамові, віднаходимо загальне розважання про віру патріархів «чужинців» і паломників на землі в очікуванні майбутнього міста, «будівничим і засновником» якого є Бог (Євр 11,10). Образ майбутнього міста натякає на зміст християнської надії, основаної на вірі в Ісуса Христа (пор. Євр 13,13-14).

Також історія Мойсея перечитана на фоні христологічної віри. У дійсності Мойсей, ще маленькою дитиною врятований від загрози смерті, вже як дорослий вибирає бути солідарним з людом Божим і приймає «наругу вибраного народу» (дослівно «наругу Христа»[1] замість багатства і славиЄгипту. Кидаючи виклик погрозам фараона, Мойсей покидає Єгипет, дивлячись в обіцяне Богом майбутнє. Святкування Пасхи, відтак, буде позначене кропленням кров’ю, символом спасіння для Ізраїльтян, які переходять через Червоне Море наче по суші, коли, натомість, єгиптяни загинуть у водах моря. Ця остання подія є вершиною шляху віри Мойсея, який зображає досвід віри християн.

У другій серії образів автор представляє героїв і мучеників віри, починаючи суддями і доходячи аж до пророків, убитих за віру[2] (Євр 11,32-40). Наголос поставлено на воскресінні мучеників, як на перемозі над смертю. Також і цей досвід віри випереджає християнську віру, основану на небесному прославленні Ісуса. У висновку автор встановлює ясний зв’язок між вірою отців і вірою християн. Віруючі першого союзу (Старого Завіту) осягають «досконалість» – есхатологічне сповнення спасіння – разом з віруючими в Ісуса Христа (Євр 11,39-40).

Характерними рисами віри біблійних персонажів є те, що ця віра є особова і динамічна. Усі вони  живуть свою віру в історичних обставинах власного життя. Їхня віра відкрита до майбутнього сповнення, як перевершення смерті через воскресіння, яке виливається у повній єдності з Богом. Одним словом, віра, яка спасає, охарактеризована життєвим відношенням з Богом, яке гарантує вічність понад швидкоминучість смерті.

Роздуми

Сьогоднішній уривок, на противагу численним іменам свідків віри від Авеля до Самуїла, яких авторперелічив з в.4 по в.32 цього одинадцятого розділу, вже більше не подає жодного імені, з одного боку даючи деякі натяки для їхньої ідентифікації, а з іншого просто перелічуючи численні категорії осіб, які постраждали за віру. Ймовірно в. 35 («Інші загинули в муках, відкинувши визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння») натякає на Макавеїв, яких героїчна боротьба за свободу народу і чистоту віри, ще була дуже живою в пам’яті народу в часи Ісуса. Вв. 36-38 описує нам людей, які точно не жили в комфорті спокійного життя. «На що ви вийшли подивитися в пустиню? На тростину, що її колише вітер? На що ж вийшли подивитись? На чоловіка, одягненого в одежу м'яку? Таж ті, що носять м'яку одежу, сидять у царських палацах. Чого ж тоді вийшли? Побачити пророка? Так, кажу вам, і більше, як пророка» (Мт 11,7-9). Але і цей пророк гине, саме тому що пророк. Саме тому, що він є людиною віри, тому що усе своє життя покладає на Бога, він ризикує зустрітися із численними труднощами. Але Господь обіцяє не так легке подолання труднощів, чи навіть цілковиту їхню відсутність, а силу, спроможність подолати усі труднощі. Ймовірно маємо тут натяк на Івана Хрестителя, який, незважаючи на те, що був найбільший «між народженими від жінок», все ж таки «найменший у Небеснім Царстві більший від нього» (Мт 11,11). Бо Бог не хотів, щоб усі старозавітні святі, мученики і пророки, осягли без нас досконалість!

Вони одержали обітницю, але в інший спосіб; вони також одержали спасіння і стали зразками нашого життя. Однак, лише жертва Христа дозволила їм осягнути повноту досконалості, яку ми вжезмогли отримати; отже, лише разом з нами вони можуть втішатися повнотою обітниці, але не раніше. Цей величавий задум здійснюється властиво для нас, які живемо в ці «останні часи». Бог уже говорив отцям у давнину, але тепер нам сказав набагато більше: Він дав нам свого Сина. Увесь цей довгий список в наростанні служив лише одному: щоб сказати вкінці: «найкраще подароване нам».

Можемо, таким чином, продовжити читати цей уривок, розпочинаючи писати новий списокосіб віри, які стали для нас прикладом; можемо зробити своєрідний синтез святих з історії Церкви від Ісуса аж по наші дні. Спробуймо нагадати собі найважливіші постаті із нашого духовного життя, всі ті особи, які передали нам щось із їхнього досвіду віри. Спробуймо, на зразок автора Послання до євреїв, отже зробити такий собі список свідків нашої віри. Зрештою ми на тій самій дорозі! Не знаємо докладно кожного наступного кроку, але добре знаємо мету і дивимося понад видиме: і жоден землетрус, жодна буря не зможе нас захитати, бо самі ми твердо стоїмо на скелі віри у Христа!

У 12 розділі велике число свідків, представлених у розд. 11, стає заохоченням: ми не самі на цій дорозі, ми не перші, що розпочинаємо цей шлях; натомість ми у добрій компанії. Це всі ті, які перед нами вже перейшли цей шлях і осягнули повноту життя. І всі вони залишилися в нашій пам’яті, у нашому житті, які великі зразки, досяжні і можливі до наслідування, тому що всі “зліплені з тої самої муки” і всі обдаровані тою самою благодаттю.

«Якщо вони змогли, то чому не міг би і я?». Власне, можу! І саме це бажає сказати нам автор Послання до євреїв, перелічуючи цю «хмару свідків»: ми в оточенні сили силенної людей, які перед нами вже пройшли наш шлях, зустрічаючи на своїй дорозі ті самі наші труднощі, але і подолали їх світлом власної віри.

Вкінці, автор Послання звертається до спільноти - і до кожного з нас - відкинути все те, що обтяжує нас для того, щоб могти з легкістю бігти по дорозі, яка стоїть перед нами. Ми повернули свій поглядв минуле, вдивляючись в патріархів, суддів, пророків, усіх тих свідків, які приготовили дорогу Христові; відтак ми пройшли 2000 років церковної історії з великими прикладами християнської святості, які позначили наше життя і нашу духовність (вистачає ще раз собі нагадати про наші літургійні тексти). А тепер подивімся вперед! Перед нам біг, змагання, а не лише якась собі прогулянка на природі.Автор Послання говорить про змагання (грецькою ἀγῶνα, з чого походить і наше слово «агоніст», учасник змагань, суперник, претендент на приз). Отже, йдеться про справжнє змагання, боротьбу, а не тільки якусь розвагу, щоб час скоріше минув. Наше життя - це не якесь там дозвілля, тому що ми біжимо для того, щоб отримати нагороду. Святий апостол Павло не один раз вживає цей образ у своїх листах і тут знаходимо ту саму думку: іде змагання, в якому ми повинні бігти, а для того, щоб бігти, треба бути легким. Не можна швидко бігти з великими тягарем на спині. Тому треба відкласти тягар, тобто гріх, який обтяжує нас і заплутує. Бо гріх - це тягар, який блокує розвиток нашого життя, гріх - це наше каліцтво, наша неповносправність. Гріх - це моя неспроможність любити, це тягар мого характеру, моїх схильностей, моїх уподобань, упереджень і звичок: це - моє важке «я»; «я», яке розрослося і стало занадто важким, стало тягарем, який не дозволяє вже бігти мені вперед. Отже, треба позбутися цього «я» для того, щоб могти бігти «витривало» (грецькою ὑπομονή, що можна також зрозуміти як «спротив під тиском», стійкість)

  І ми не самі: довкола нас «хмара свідків», тобто тих, які цей біг вже перейшли і тепер можуть своїм словом, своїм прикладом підтримати і нас.

Вкінці, автор подає нам ще останню вказівку для успішного бігу, успішного завершення змагання, перемоги: «вдивлятися пильно в Ісуса». Не можна триматися дороги, якщо будемо тільки дивитисясобі під ноги: може і не спіткнемося ногою об камінь, але легко вдаримося головою у стовп, або взагалі опинимося перед стіною чи у прірві. Одним словом, для того, щоб втриматися на дорозі, потрібно уміти дивитися вперед. А для нас віруючих, оцим “вперед” є вічність, є Христос, який супроводжує нас на нашій дорозі вже тут і на землі, але і чекає на нас у своєму Царстві, щоб подарувати нам радість вічного життя.

Висновок

Сьогодні в Неділю всіх святих Церква подає нам до читання і роздумування цей уривок з Послання до євреїв не тільки для того, щоб подати нам життя віри праведників і святих усіх часів як приклад до наслідування, але і для того, щоб запевнити нас усіх - що йдемо тим самим шляхом свідчення віри - в їхній підтримці, але зокрема, щоб відкрити нам «секрет» їхньої перемоги над смертю: пильний погляд в Ісуса, який сам витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги, щоб вкінці возсісти праворуч Божого престолу.Долучімося і ми своїм свідченням віри до цієї “хмари свідків”!

Отець Тарас Барщевський

Діяння св. апостолів 2:1-11 Євангелія від Йоана7:37-52;8:12

   У наш  час слово «П’ятидесятниця»; часто-густо асоціюється у людей з «П’ятидесятництвом»;. У свою чергу останнє асоціюється з досить маргінальним і екстатичним християнським життям: багато шуму, розмахування руками і, звичайно, фраз на незрозумілих мовах. Ми забуваємо, що від першої П’ятидесятниці ведуть походження всі християни, а не тільки ті, які називають себе «п’ятдесятниками»;. В євреїв I століття П’ятидесятниця – п’ятдесятий день після Пасхи. Це було землеробське свято. Селяни приносоли Богові первістки врожаю пшениці (почасти на знак подяки, почасти як молитву, щоб і решта врожаю було благополучно зібрано). Поряд  з тим для юдеїв П’ятидесятниця, як і Пасха,  була не тільки лише землеробським святом. Обидва свята пов’язувалися ще й з виходом євреїв з Єгипту, пригадуючи той час, коли Бог виконав свої обітниці Авраамові і визволив свій народ. Пасха – це час, коли в жертву приносилися ягнята і коли ізраїльтяни були врятовані від ангела-губителя, який вигубив єгипетських первістків. У ту саму ніч ізраїльтяни вийшли з Єгипту. Попереду в них були перехід через Червоне море і шлях по Синайській пустелі... Потім, через 50 днів після Пасхи, вони прийшли до гори Синай, де Мойсей отримав Закон. Інакше кажучи, П’ятидесятниця, п’ятдесятий день, пов’язаний не тільки з «першими плодами»; врожаю. У цей день Бог дарував своєму врятованому народові дорогу життя (Заповіді – Закон), якою вони повинні були керуватися. Все це є дуже  важливе для розуміння розповіді Діянь про першу християнську П'ятидесятницю. Лука виходить з того, що люди знають про перші плоди, а тому схоплять підтекст (зрозуміють алюзію, натяк): сповнення Духом, свідчення про Ісуса і Його воскресіння, перші навернені – це початок майбутнього есхатологічного врожаю. Є й інші паралелі з Синайським одкровенням. Коли діти Ізраїлю прийшли до Синаю, Мойсей зійшов на гору, а потім спустився з Законом. Тут Ісус зійшов на небеса (вознесіння) і – натякає Лука – сходить нині, але не з записаним Законом, який накреслений на кам’яних скрижалях, але з «Уставом», який пишеться в людських серцях.Слово П’ятидесятниця" має цілком певні алюзії. У світлі сказаного про вознесіння істотним є факт, що вітер зійшов «;з неба»; (12, 2 ). Через Дух на землю сходить творча сила Творця. І сенс не в тому, щоб дати людям «духовність», яка зробить їх байдужими до всього земного. Сенс у тому, щоб переобразити землю небесною силою. Переображення починається з тіл, умів, сердець і життя учнів Ісуса, причому учнів як громади: Лука спеціально відзначає, що вони були зібрані в одному місці; Дух сходить для того щоб з’єднувати, а не розділяти. Іншими словами, зішестя Духа на П’ятидесятницю  немов би доповнює вознесіння Ісуса. Воскреслий Ісус на небесах є присутністю у Божих оселях нової «земної»; реальності. Дух же на землі – це енергія самих небес. Тим самим дар Духа є прямим наслідком вознесіння Ісуса. Оскільки Ісус – Владика всього, то до Його енергії і сили творити нове можна доторкнутися через Дух всім, хто його закликає, слідує за ним і довіряє Йому. Вогонь і вітер – дикі і неприборкані сили. Коли вітер з шумом пробіг по будинку і на кожній людині спочив вогонь, напевно, апостолам було одночасно і радісно, і страшно. Далі в Діяннях неодноразово буде описуватися інший спосіб дії Духа, спосіб частий для подальшої історії церкви: тихий, ненів’язливий, який поволі змінює життя і життєві ситуації. Однак не варто поспішати з висновками. Лука явно описує щось нове, початок нового руху, подібного до флоту кораблів, які гнані сильним вітром, виходять у відкрите море. Він хоче пояснити, як невелика група переляканих, збентежених і переважно неосвічених людей настільки швидко перетворилася на силу, з якою довелося рахуватися всьому світу.

Сповнення Божих обітниць

В першій главі Діянь йдеться про Божу обітницю поширити своє Царство, своє спасительне суверенне панування не тільки в Ізраїлі, але й через Ізраїль на весь світ. Інакше кажучи, мова йшла про те, як Бог виконає сказане Авраамові в Бут 12, 3: «В тобі благословляться всі племена землі»;. В книзі Буття обітниця Авраамові слідує відразу після яскравого опису про вавилонське стовпотворіння: у Вавилоні запланували збудувати «вежу висотою до небес і зробити собі ім’я.»; Нічого не вийшло: нахабний проект спіткала та ж доля, яку завжди осягає людська зарозумілість, – Бог змішав мови людей, вони перестали один одного розуміти і, відповідно, не могли працювати над створенням суспільства, в якому вже не було б потреби в Бозі. Лука хоче сказати, що з П’ятидесятницею прокляття відміняється: обітниця Авраамові збувається, і все людство почує Добру новину про Ісуса (великі діла Божі»; – 12, 11; пор. Дії 10, 38 – 43). Так, всі присутні були юдеями або як мінімум прозелітами (язичниками, які навернулися в юдаїзм): у Єрусалим вони прийшли не просто так, а на юдейське свято. Однак вони зібралися з різних країн, в яких говорили на різних мовах і діалектах. Лука подає, вражаючий за своїм розмахом, список земель: десятки тисяч квадратних кілометрів від Парфії та Месопотамії на півночі та сході до Риму на заході, Єгипту і Аравії на півдні, плюс ще острів Крит. Тут сенс не в тому, щоб дати детальний географічний звіт, а втому, щоб передати загальне враження: на святі присутні різні люди, дуже різношерстна юрба. Не дивно, що деяким з присутніх таке різноголосся здалося п’яною балаканиною. Знову і знову в Діяннях ми бачимо, що апостольська проповідь стикається не тільки з натхненним прийняттям , а й часто-густо з противленням, недовірою і насмішками. І до наших днів повно людей, які вважають, що ми даремно витрачаємо час і говоримо безглузді нісенітниці. До того ж, деякі християни ще й хочуть виглядати дуже пристойними, – щоб їх, не приведи Боже, за жодних обставин не прийняли за п’яних: ні в 9:00 ранку, ні в будь-який інший час доби.

Значення для нас.

Саме в Дусі Церква є таїнством Воскреслого, Його сакраментальною присутністю. Можна сказати, що Пневматосфера – це те «місце», в якому зберігає життя і актуальність апостольська проповідь, Добра Новина як продовження «свідоцтва пророків, апостолів та всіх учнів.»; Вірне і творче Передання означає життя Святого Духа в Тілі Христовому не тільки як передачу, а й як «новизну»; Духа, в вічно оновлюваній новизні особистостей. Дух рясніє в сакраментальному тілі Христа, а всюди, де діє Дух – в історії та космосі, – таємно присутня Церква. Всяка билинка виростає в Церкві, всяке світило перебуває в ній, всякий пошук істини, правди і краси здійснюється в ній, всяка крупинка роздумів, мудрості та поклоніння зібрана нею.

   Інколи деякі особи відчувають своєрідну провину, що не пережили такого ж захоплення, як апостоли в день П’ятидесятниі. Або ж відчувають легку заздрість до тих, кому, виглядає, цей досвід знайомий. Стосовно цього потрібно сказати наступне. По-перше, Бог діє індивідуально, з кожним по своєму. Кожний – має свій досвід і, можливо, в когось він помітніший тільки тому, що ці особи можуть мати якісь  важчі випробування, й тому Бог заздалегідь дає їм переконатися у Своїй могутності. В інших людей, все йде якось спокійніше, і їм немає потреби в особливих переживаннях, щоб вирішити проблеми, хоча їх служіння, можливо, нітрохи не менш важливе і глибоке. Одним словом, не треба нікому заздрити, а натомість потрібно завжди радіти дарами іншої особи, як своїми власними. По-друге, згідно слів самого Ісуса (Лк 11, 13) ясно, що Бог бажає дати Святого Духа всім людям, і від нас вимагається лише одне: попросити. А як прийшовши, проявить себе Дух, заздалегідь сказати неможливо. Готуйтеся до вітру і вогню: Бог напевно захоче провітрити і зігріти запилені і холодні закутки вашої душі. Але можна не сумніватися: всі спраглі Духа Його отримають, і яку б форму і напрям після цього не прийняло життя (неминуче, однак в послусі Церкві та вірі!), в кінцевому рахунку цим життям людина завжди прославить Бога.

Літургійне читання празника П’ятидесятниці, кидає нам виклик: чи є в нас достатньо Духа, досить нового життя, щоб ті, хто слухає нас, бодай якось реагували на наші слова, та свідчення про Ісуса? Чи ми свідомі того, що отримали Св. Духа через Св. Таїнства Хрещення та Миропомазання?

Якщо ні, то чому? Дух діє в якийсь інший спосіб, чи ми так успішно пригасили вогонь Духа, що нічого взагалі не відбувається?

о. Юрій Щурко

Діяння св. апостолів 20:16-18,28-36 Євангелія від Йоана 17:1-13

   У Діяннях Апостолів святий Лука записав не одну промову-проповідь апостола Павла, які відрізняються між собою з огляду на адресата до якого звертаються. У 13,14-41 Павло говорить до юдеїв, а у 14,15-17 і 17,22-31 промовляє відповідно до побожних і вчених поган. Після 20 розділу зустрічаємо й інші його промови. Сьогоднішній уривок, однак, є єдиною проповіддю Павла, яку можна б назвати душпастирською, тому що звернена до спільноти віруючих, тобто до тих, які вже прийняли Благовість й отримали хрещення. У цій своїй проповіді Павло не пускається в довгі теоретичні чи програмні обговорювання, а пропонує те, що сам робив. Йдеться, крім того, про прощальну промову, подібну до Ісусової на останній вечері згідно з Євангелієм від Йоана. Так як Ісус, Павло залишає свій заповіт, тобто доручає в спадщину усі свої блага своїм найріднішим, тобто усім тим, яких він породив у вірі.

   Перед тим, як вирушити в останню дорогу, Павло застановляється над своїм служінням і своїм свідченням, закликаючи Ефеських пресвітерів наслідувати його в служінні Слову. Євангелія, говорячи про Ісуса, показують нам, що кожна людина покликана бути учнем. Діяння, представляючи Павла, засновника спільнот, показують нам якою повинна бути Церква, пристосовуючись до всіх культур усіх часів. Бог насправді промовляє в реальностях історії, а не у фантазіях наших думок: він здійснює свої обітниці, а не наші очікування. Спільнота не будується на наших проектах, а має бути вкорінена і побудована на скелі, якою є Євангеліє Ісуса Христа. А старші (пресвітери) повинні бути дзеркалом кожної чесноти, наслідувачами Павла, так як і він Христа (1 Кор 11,1); повинні бути непорочні, повинні дбати про убогих, берегтися спокуси багатства і чувати, щоб хижі вовки не знищили спільноту.

   У центрі проповіді знаходимо в. 28: “Зважайте на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров’ю власною”. Це – пророче слово, яке укріплює пресвітерів у їхньому служінні: бути пастирями народу нового союзу, що є ділом самого Бога: Отця, і Сина, і Святого Духа.

   Ми вже сказали, що сьогоднішній Апостол – це частина єдиної душпастирської проповіді Павла. Усі інші промови були звернені чи то до юдеїв, чи то до поган, і лише ця –до християн, а точніше, до пресвітерів. Крім того, це прощальна промова, тому що – як висловився Лука про Павла –, “більше не побачити їм його обличчя” (Ді 20,38). І так як Ісус на своїй останній вечері,

   Павло теж залишає свій заповіт. Заповіт це, коли залишаємо свої блага комусь іншому: Ісус дав нам своє найбільше благо – своє тіло і кров. А Павло каже: “Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа” (1 Кор 11,1; див. 1 Кор 4,13). Сенс цих слів дуже ясний: він залишає нам самого себе! Отже, Павло, відходячи і прощаючись, не пропонує якісь гарні ідеї, ба навіть якийсь душпастирський план... а просто залишає нам самого себе, а точніше свій стиль життя.

   Павло перейнятий долею Божої Церкви, що її Він придбав власною кров’ю. Він переймається тим, що до неї входять хижі вовки зі зовні та і в середині також з’являються хижаки. Отже, його слова – це наче лікарство проти цієї небезпеки. І пропонує те, що він сам робив як зразок для старійшин і пресвітерів, які повинні будуть робити так само для спільноти. А те, що тут говориться про пресвітерів, сьогодні вартує для кожного з нас, тому що ми, так як і вони, також є віруючими і, кожен у свій спосіб, несемо відповідальність за Церкву.Саму проповідь Павла можна поділити на дві частини: 1) вв. 18-27 і 2) вв. 28-35. У першій частині, з якої сьогоднішнє читання Апостола пропонує лише перший вірш, говорить про зразок євангельського свідчення; а у другій – бачимо заклик бути обережними із-за присутності вовків.

В. 16:

   Бо Павло вирішив плисти попри Ефес, щоб не баритися в Азії; поспішав бо, щоб, по змозі, на день П'ятидесятниці бути в Єрусалимі.Павло поспішає, щоб по змозі бути на П’ятидесятницю в Єрусалимі. Напевно цей поспіх викликаний чимось більшим, аніж лише обов’язком для кожного ізраїльтянина чоловічої статі на це свято “стати перед Господом”. Для Діянь це свято – початок Церкви, коли апостоли “прийняли силу Духа Святого і стали свідками Христа в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії і аж по край землі” (пор. Ді 1,8). Павло поспішає до витоків Церкви як географічних (Єрусалим), так і хронологічних (Зшестя Святого Духа).В. 17-18: З Мілету він послав у Ефес і прикликав пресвітерів Церкви. Коли ж вони прийшли до нього,він до них промовив: «Ви знаєте, як з першого дня, коли я вступив у Азію, увесь час поводився я з вами, Павло з Мілету посилає до Ефесу, щоб прикликати пресвітерів Церкви. Грецький текст говорить про “пресвітерів” (грецькою πρεσβυτεροι), слово яке в нас стало синонімом до “священик”. Однак, тут у Церкві початків вказує на старійшин, тобто відповідальних за провід у Церкві, які, отже, повинні бути першими у свідченні, першими в тому, щоб бути прикладом, першими в наслідуванні й уподібненні до Пастиря.

   Але чому Павло їх кличе до Мілету? Тут треба собі пригадати заколот золотарів у Ефесі, розпочатий Димитрієм, якого ледве утихомирив писар міста (див. Ді 19,23-40). Павло напевно не боїться за самого себе, але очевидно не хоче створювати непотрібні проблеми Ефеській Церкві. Тому і скликує до Мілету пресвітерів Ефеської Церкви, щоб подати їм вказівки, в який спосіб повинні жититі, які прийдуть після нього до проводу Церкви.Душпастирська програма Павла вповні зосереджена на свідченні, виходячи з того що він сам жив і робив, що не є якимось самовихвалянням чи показухою, тому що те, що Павло робив і жив, а і свідчення яке він дав, проходило в слабкості, через різні протистояння і підступи проти нього, як також і всі нещастя і гоніння, які Євангеліє йому спричинило.Павло починає свій виступ словами: “Ви знаєте”, розкриваючи таким чином велику таємницю душпастирювання, а саме, що жодної таємниці не існує. Хто бажає приховувати якісь таємниці, робить це звичайно тому, щоб могти обманути інших, а тут натомість читаємо: “ви знаєте добре те, що кажу, тому що ви самі це бачили”.

   Отже, “ви знаєте”: усе відкрите, доступне, ви це бачили, нема нічого схованого. Ба навіть можна сказати і більше: так як у Посланні до Солунян усе зосереджене на відкритості, на відкритості, яка бажає сказати, що зовнішність є такою як і внутрішність, і нема потреби щось приховувати.Євангеліє бажає дійти до всіх і саме тому воно не приховує якісь “секрети” тільки для “вибраних”. Євангеліє є для всіх і тому ми його слухаємо у спільноті, читаємо його разом, і розуміємо його зокрема завдяки свідченню одних одним.У Євангелію Ісус розкриває нам таємницю (таїнство) Бога, “що так полюбив світ, що дав Сина свого Єдинородного, аби кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним” (Йо 3,16). Отже, “тайновведення”, про яке часто можемо чути в контексті зокрема Святих Таїнств не є якимось “засекреченням”, впровадженням в якісь секрети, про які, так як у сектах, нікому не можна розповідати, а власне навпаки: пізнання таїнства Бога, який об’являється – оце і є справжнє “втаємничення”. Читаємо у Догматичній конституції про Боже Об’явлення Dei Verbum [Слово Боже] Другого Ватиканського Собору: “Сподобалось Богові, в своїй доброті і мудрості, об’явити себе самого й подати до відома таїнство своєї волі” (DV 2).

Отже, оце “ви знаєте” є фундаментальним, тому що показує, що нема якогось подвійного життя, одне яке було б на зовні, а інше – в середині. Натомість внутрішнє життя проявляється на зовні. Звідси, зрештою, походить і авторитет Павла, тому що те, що він говорить (на зовні), походить з його способу життя, з його внутрішності, з його серця – і тому може доторкнутися серця кожної людини. Цікаво зауважити, що євангелист Марко практично розпочинає публічну діяльністьІсуса з одної проповіді Ісуса в синагозі в Капернаумі: “а був якраз у синагозі чоловік з нечистим духом” (Мр 1,23). Як довго він там був, не знаємо, і скільки разів він вже чув Святе Письмо і різні проповіді та повчання, але вони не мали жодного впливу на нього. Однак, коли Ісус читає Святе Письмо і навчає, цей демон наче скаженіє і кричить: “Що нам і Тобі, Ісусе Назарянине? Прийшов єси нас погубити!” (Мр 1,24). Одержимий міг спокійно приходити на всі богослужіння і вислуховувати усі проповіді, тому що не мали вони “авторитету Слова” (пор. в. 22: “І дивувалися його навчанню, бо навчав Він їх як повновладний, а не як книжкини”). Авторитет Слова має Ісус, тому що Він живе, те що читає, те, що проповідує і навчає, а у його житті здійснюється те, що написане у Святих Писаннях: “Сьогодні збулося це писання у вухах ваших” (Лк 4,21).

   І що “знають” ці пресвітери? Знають як Павло “поводився” з ними. Іншими словами їхнє “знання” полягає в тому, щоб знати як поводився Павло. Не йдеться про знання якихось доктрин чи складних вчень, а про знання поведінки Павла, його щоденного життя. Павло не завжди був “лагідним типом”, ба навіть не один раз показував наскільки він міг бути “важким” і неприємним. А все ж таки його досвід віри, його досвід Церкви – це досвід спільноти, єдності (не завжди легкої, правда, але все ж таки завжди можливої). І саме оцю свою поведінку Павло бажає залишити у спадок пресвітерам, наче кажучи їм: “Будьте завжди разом, будьте завжди серед народу, будьте там, де люди живуть!”. Подібно говорив святий Іван ХХІІІ, а тепер повторює і папа Франциск, звертаючись до духовенства: “вийдіть із захристії, щоб зустріти і бути з людьми, щоб засвідчити їм Євангеліє і те, що воно зробило у нашому житті”.Павло таким був “з першого дня”. Він не змінився. Навіть тоді, коли довкола нього зібралися його послідовники, ті що стали першим камінням Церкви, Павло і далі продовжував виконувати своє служіння, так як це йому доручив Господь: бути разом з братами, з тими, з якими поділяється життя. Зрештою на оцьому  “бути з”, “бути разом” і є побудована Церква!

   Вражає оцей Павлівський пасторальний “план”, тому що він не передбачає ані витончених засобів комунікації, ані різних інструментів, ані грошей, ані дозволів, уповноважень чи навіть підтримки, щоб звіщати Євангеліє. Павла цікавить тільки одне: як зробити наше свідчення гідним довір’я, щоб усі могли прийняти Благовість і повірити в Ісуса.На цьому місці наша літургія переносить нас аж до в.28, яким розпочинається друга частина цієї проповіді, зосередженої на пересторозі перед хижими вовками, і який є зрештою центральним віршем усієї промови.Вв. 28-31Зважайте на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров'ю власною. Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада. Та й з-поміж вас самих повстануть люди, що говоритимуть погубні речі, щоб потягнути за собою учнів. Тому чувайте, пригадуйте собі, що я три роки, ніч і день,не переставав кожного з вас із сльозами наводити на розум.

   Вірш 28 є осердям усієї проповіді Павла і вартує для всіх, для кожного з нас: “Вважайте на самих себе”. Перш за все, отже, треба вважати на “самих себе”, а відтак на “все стадо”. Грецький текст каже дослівно “в  яке” (а не “над яким”, як у нашому перекладі). Іншими словами: ви є в стаді, а не над стадом! Тобто пресвітери до яких звертається Павло не є над стадом, над Божим народом, але є самі частиною того Божого народу, якому служать.

   “Вважайте на самих себе і на стадо”, тому що ви є як стадо і стадо має стати таким, якими є ви, такими якими є ми, які є Христовими вівцями, покликані стати як Він, що є Агнцем. Грецький текст тут говорить про “єпископів”. У часи, коли Лука писав Діяння Апостолів ще не існувало такого чіткого розмежування між єпископами і пресвітерами як сьогодні. Одні і другі були “старійшинами”, відповідальними за спільноту, без огляду на їхній вік. Наприклад, Тимотей, який отримав “дар через пророцтво з покладанням рук збору пресвітерів” (1 Тм 4,13), і до якого Павло звертається як до відповідального за життя спільноти, був молодим, оскільки сам Павло пише: “Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує, але будь зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі й чистоті” (1 Тм 4,12). Отже, це не вік, що робить нас “авторитетними”, а поведінка відповідно до Слова. Сьогоднішній поділ на дияконів, священиків і єпископів є пізнішим і приходить щонайменше з початку ІІ століття, про що засвідчує і святий Ігнатій Антіохійський. Отже, тут не йдеться про якусь специфічну функцію (власне, єпископську), але про роль, яку вони виконують у спільноті саме як “наглядачі”: вони є пастирями, які повинні дивитися за стадом, вважати на нього, але не тільки на стадо, але в першу чергу і на самих себе, тому що дуже легко піддатися спокусі власної незамінимості: “що вони можуть без мене? Якщо я піду, якщо мене не стане, що буде з ними?”. Натомість Павло каже, що краще, щоб він пішов, майже повторюючи Ісусові слова “ліпше для вас, щоб Я відійшов” (Йо 16,7). Відійти, так як відходить Павло, це знак великої довіри до тих, які залишаються, до тих, які продовжують ту саму справу. Павло показав їм, як вони повинні діяти, він передав їм Святого Духа і тепер вони самі є “наставниками” і, отже, мають спроможність і всі конечні дари (харизми), щоб берегти самих себе, а відтак і тих, кого Бог доручив їхній опіці.Дуже легко можна на собі перевірити, чи вміємо ми наслідувати Павла в його наслідуванні Христа в творенні спільноти. Чи вміємо ми “відпочити”? Тобто, хоча б один день в тиждень відмовитися продовжувати контролювати все? Навіть Бог, створивши світ, “відпочив”, довіривши його управління слабкій і грішній людині. Христос вознісся на небо, довіривши свою Церкву тим, які не завжди його розуміли і не завжди йому були вірні. А ми? Можемо довірити хоч одне домашнє завдання дитині, підготовку до іспиту студентові, процес виробництва робітникові? Або все мусимоконтролювати? Кожен крок, кожну хвилину? Це стосуються, і зокрема, церковного життя: довірити якусь справу мирянам, проведення якогось свята на парафії – сотрудникові, провід парафії – парохові! Це не тільки розуміння спільної відповідальності, але і довір’я в іншого – не завжди наймудрішого і найвірнішого – а й у Святого Духа, який “помагає нам у немочі нашій” (Рм 8,26).

   Отже, Павло вчить Ефеських пресвітерів відповідальності довіряти іншим і дати їм свободу. Власне, саме єпископи в першу чергу, але відтак і священики та й всі інші, яким доручено якийсь провід у Церкві, повинні зокрема дбати про те, щоб збегти свободу Церкви Божої, “яку Він придбавсвоєю кров’ю” (в.28). Павло знає, що після його відходу прийдуть хижі вовки, та й у самій спільноті постануть люди, що говоритимуть пагубні речі. Щодо цього він не має ілюзій, так як і Христос знав, що “переслідували мене, переслідуватимуть і вас” (Йо 15,20). Відповідь на труднощі і проблеми, які виникають в житті спільноти, не є в заперечення чи відкиненні самих проблем, а у досвіді спільного життя: Христа з учнями, Павла з пресвітерами, яких він “три роки, вдень і вночі, не переставав зі сльозами наводити на розум” (в. 31).

Вв. 32-36

   А тепер передаю вас Богові і слову його благодаті, що може збудувати й дати вам спадщину між усіма освяченими. Ні срібла, ні золота, ані одежі я не вимагав ні від кого. Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки. У всьому я показав вам, що, так працюючи, треба допомагати слабосильним і пам'ятати слова Господа Ісуса, що сам сказав: «Більше щастя - давати, ніж брати.» Промовивши це, він упав на коліна і з усіма ними почав молитися.У в. 32 можемо зауважити певний поворот, з огляду на те до чого ми призвичаєні. Ми звикли думати, що передавання Слова доручене священикам чи єпископам, які це служіння також отримали в спадщину. Натомість Павло каже, що він передає, доручає пресвітерів, до яких промовляє, Слову. Він робить саме навпаки і кажучи це, нагадує, що це не священик, що посідає Слово, але що це Слово, що його посідає, власне тому, що священик походить від Слова і це Слово, що його  становить священиком, а не навпаки.

   Логіка Павла – залізна. До тепер це був він, що навчав, виховував спільноту, а зокрема пресвітерів. Тепер, коли він відходить, його діло не буде припинене, а продовжиться: виховатилем,учителем тепер стане саме Слово, тому що “усі будуть поучені Богом” (Йо 6,45). Читаємо в пророка Єремії: “Ось який завіт я створю з домом Ізраїля після тих днів, - слово Господнє: Вкладу закон мій уїхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом. Не буде більш один одного навчати, чи брат брата свого, казавши: Спізнайте Господа! Усі бо вони будуть мене знати, від найменшого й до найбільшого між ними” (Єр 31,33-34). Павло, який зробив усе, що міг, розуміє, що “успіх” проповіді не залежить від його зусилля, а від Божої благодаті. Він не боїться довірити свою справу ефеським пресвітерам – людям немічним як і він –, і передати їх не вже перевіреним миханізмам управління і розвитку, а Богові і Його Слову, яке не перестає творити.Цих десять днів від Вознесіння до Зіслання Святого Духа, Синод Єпископів  проголосив у всіх парафіях Декадою місійності. Сьогоднішнє читання Апостола підкреслює зокрема те довір’я, яке Христос мав до своєї Церкви, доручаючи їй місію свідчити Його Слово Об’явлення і Спасіння по всьому світу. Для цього наше життя повинне відповідати нашому слову, нашій проповіді: жодне наше свідчення не матиме успіху, якщо ми самі не житимемо те, що проповідуємо.

Отець Тарас Барщевський