 Міжнародна
піша проща із Самбора до Зарваниці — шлях у майже 300 кілометрів,
котрий долають люди заради порятунку своїх близьких і рідних — у середу ввечері
вперше за всю свою семилітню історію пройшла через Івано-Франківськ. На розі
вулиць Биха і Короля Данила паломників зустрічали парафіяни церкви
Христа-Чоловіколюбця.
Духовний
координатор прощі виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ о.
Василь Поточняк разом із 350 прочанами щовечора дякують тим, хто їх приймає, за
нічліг, вечерю і спільну молитву: «Ми йдемо пішки до відпустового місця, щоб
глибше повірити Господу. Ми всі перебуваємо в таких ситуаціях, коли віра в Бога
— то наш порятунок. Віра, як і любов, потребує розвитку. Ми йдемо десять днів,
щоб просити Бога дати нам віру, щоб ми вміли довіряти». За останні 20 років сім
мільйонів українців були змушені стати заробітчанами. Унаслідок цього
зруйновано сотні сімей, втрачено зв’язки батьків із дітьми, Україна отримала
моральне тавро. Практику піших духовних походів заробітчан, їхніх родин та всіх
охочих із Самбора до Зарваниці започаткували 2006-го о. Василь Поточняк, котрий
у той час опікувався українською спільнотою в Болоньї (Італія), та о. Ігор
Козанкевич, директор БФ «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії, духовний
опікун реабілітаційного центру «Назарет».
Нині можна
сказати, що така піша проща є унікальною не лише для України. ідея збирає все
більше прихильників — на прощу вирушають і старі, і діти, котрих психологи вже
назвали втраченим поколінням, бо живуть без батьків; приїздять додому ті, хто
роками працює на чужині, живучи між Україною і закордонням, аби протягом цих
десяти освячених молитвою і дорогою у Господній ласці днів набратися сили на
наступний рік у чужих землях. ідуть також ті, хто не почувається певно у своїй
країні. А головне ті, котрі знають, що проща наближає до Господа. Цього року у
пішій прощі із Самбора до Зарваниці взяли участь заробітчани з восьми областей
України, які приїхали з 15 країн.
Тетяна,
Стебник, Дрогобицький район на Львівщині, 15 років: «Це моя друга проща, для мене вона є подячною. Ми
йдемо з друзями, бо батьки на роботі. Я дякую Господу за те, що сталося, і за
те, чого не сталося. Свою минулу, у 2010 році, прощу я йшла заради того, щоб
мій тато вернувся з-за кордону, де він пробув 11 років. Ми його дуже чекали,
і після прощі він приїхав додому».
Дарина,
Дрогобич: «Я вже давно хотіла піти на прощу, та все якось не наважувалася.
Спершу мені було страшно — десять днів пішки. Але тут така атмосфера, що її
можна лише відчути, а не описати словами. Тут знайшла хороших друзівѕТепер
відчуваю багато духовних сил і невимовну радість бути в колі таких світлих
людей».
Пані Євгенія,
65 років: «Я йду другий раз. Чотири роки тому пішла, а наступного разу пережила
важку операцію, тому не змогла піти. Та я молилася вдома і ніби була разом із
усіма. Я молю Бога за свого сина, котрий був у монастирі, вчився на священика,
але спивсяѕ Я вірю, що Господь буде ласкавий до моєї родини».
Артем,
Дрогобич, 14 років: «Я маю на цій прощі свої намірення. Мене запросили сусіди
піти, потім мама наполягала, а коли я вирішив іти, то вона вже почала
хвилюватися. Та потім мама мене зрозуміла і благословила. Найбільше людей
болять ноги, дякувати Богу, що ми здорові, а найважче йти хворим і старим. Мені
йти просто, бо ми співаємо духовних пісень, а хто співає, той двічі молиться».
В Івано-Франківську в Молодіжному
християнському центрі УГКЦ св. Івана
Боско, що на вул. Степана Ленкавського, втомленим сонцем подорожнім приготували
нічліг і вечерю, багато іванофранківців узяли прочан на нічліг до свого дому.
Та перед цим загартовані довгою дорогою люди щодня відбувають Службу Божу.
 Вже наступного
четвергового ранку прочани відвідали святу Літургію в катедральному соборі
Святого Воскресіння УГКЦ, яку очолив митрополит Володимир Війтишин. Владика,
вітаючи усіх, сказав: «Прикро, що у країні, котра тече молоком і медом, є
багато людей, які не можуть удома прогодувати свою сім’ю. Дякую вам за
відданість і за все, що ви робите для спасіння наших душ».
Того ж дня
їхня щаслива дорога пролягла на Зарваницю.
«Ідучи до Зарваниці, ми не чекаємо, що віра має прийти саме в цьому
відпустовому місці останнього дня паломництва — 12 серпня. Віра в Бога у
паломників проявляється в усьому, починаючи з того, що учасники прощі не беруть
із собою жодної їжі, адже вірять, що Бог їх не залишить і їх нагодують люди, що
їм буде де ночувати, що їм вистачить сил дійти, хоча серед прочан є й хворі
люди», — каже о. Василь Поточняк. — Ми хочемо, щоб той Божий Дух, який привів
нас на ці терени, тут лишився, щоб скріплював людей, які вийшли нам назустріч.
Щоб через вас божественна благодать прийшла до ваших родин».
Сьогодні прочани і всі, хто долучився до них
по дорозі, мали б побачити бані зарваницької святині.
Леся ТУГАЙ
| 
