Чи помічали ви колись, як в ніч на Різдво горять свічки? Тихо, без потріскування, наче бояться порушити незбагненну велич таїнства Різдва Дитини. Вони своїм яскравим світлом теж  звіщають Новину всьому світові. Увесь Всесвіт торжествує, сповнюється Обітниця, радіємо і ми, вслухаючись  в євангельську вістку, як в убогій стаєнці рождається Спаситель. Але яким дивним є життя! У мить Різдва смерть збирає свої жнива. Мова йде про страчених за наказом Ірода чотирнадцять тисяч  дітей. У передчутті того, що ось-ось має народитися Цар світу, побоюючись за свою владу, Ірод гарячково шукає маляти, аби Його знищити. Навіть перед вбивством дітей не зупиняється, щоб знищити Дитя, якого він так боїться.

«В  Рамі  чути голос, плач і тяжке  ридання: то  Рахиль  плаче  за  дітьми  своїми  й не  хоче, щоб  її   втішити, бо  їх  немає» (Мт.2:18). Ці  діти  стали  першими  мучениками. Вони ще  немовлята, тобто  не  вміють  сказати  найпростішого  слова,  неохрещені,  не  мають  власних  переконань,  але  саме  їх  Церква  називає  мучениками,  котрі  постраждали  за  Христа.  Мучеників   християни вшановують майже  так,  як  в  античні  часи  греки  вшановували  своїх  героїв. Проте, якщо  герой  стає  переможцем, то  мученик  формально  закінчує  своє  життя  як  переможений, за  віру  його  обов’язково  страчують. Культ  античного  героя – це  завжди  культ  сили,  м’язів.  Культ  мученика –  це  вшанування  душі  і  беззбройної  мужності.

Герой, звільняючи  людей, завжди нищить інших, мученик не боїться власної смерти, іншим  приносить  життя, «вмираючи  за  друзів  своїх»,  як мовиться в Євангелії.

Головне  в  мучеництві  як  і  в  ісповідництві –  вибір. Вибір служити  іншим,  приносячи  їм  добро,  вибір,  який    пов'язаний  з  чистою  вірою  і  безстрашністю,  неозброєною  сміливістю.  Але  є  інше  мучеництво – мучеництво Вифлиємських дітей, ще більш безборонне, бо на нього людина йде  без вибору, йде тому, що влада хотіла затаврувати і прирекла на смерть.

Двадцять перше століття – ера досягнень і відкриттів. Час, коли людство з шаленою швидкістю намагається осягнути все, особливо те, на що раніше було накладено «табу». Широкою вулицею крокують демонстрації новітніх технологій, наук – все, що має послужити людині. Проте в розпалі гонитви за здобуття всього цього, людина чомусь опиняється на далекій периферії. Світ висуває свої вимоги, часто мотивовані корисливістю. Прагнучи відкрити нове, губимо найважливіше – пошану до життя. Враховуючи собівартість товару, вносимо сюди і людину, а потім коригуємо її «ціну», поки не настане повна «девальвація» стосовно засобів життя. Такий наш світ. Він, наче Вифлиєм, – вбогий притулок, де рождається Спаситель, і місце нищення Життя заради власної мети. Людина може стати або Іродом, або одним із знищених немовлят. Суспільство, прагнучи максимально швидко забезпечити комфорт життя, залишає свої красиві починання де-юре, або губить саме життя. Це комфорт, створений ціною здоров’я, життя іншої людини. Пастка зачинена – людина стає заручником створеної нею ж ситуації. Те, що мало допомогти, стає паном життя, а навіть суддею. Уже не сама людина, але ситуація керує – жити їй, чи ні. Народжувати чи зробити аборт, коли всі проти: і люди, і обставини, ціле суспільство… Відповідь має бути одна – народжувати! Навіть попри всі «тверезомислячі» доводи і протести. Хіба що хочеш потім ціле життя катувати себе за страчене життя. Не встигнеш оговтатись, як станеш на стежку Ірода, виносячи вирок своїй дитині...

Не наша провина в тому, що таке життя, така система відносин, ми повинні бути відповідальними за свої дії. Світ і надалі залишається Вифлиємом, містом, де для Бога знайшовся притулок тільки в напівзігнилій стайні, містом, в якому вбивають життя без причини, бо так комусь потрібно. Але поряд із цим існує й інший бік життя – подія, яка «звіщає радість усьому світові» – Різдво Месії. Прихід для всіх стомлених і обтяжених. Це Ісус, Спаситель світу. У ньому піднята впала людська природа, в Ньому прощення і спасіння.

Триває Різдвяний час, лунають колядки. На святковому столі, поміж традиційними стравами, горить свіча. Сьогодні вона особлива...

Господи, спаси нас! Молитвами Пречистої Своєї Матері і невинних чотирнадцятьох тисяч дітей, страчених Іродом у Вифлиємі.

Олег Зинич

Релігійно-суспільний часопис «Слово»

Дрогобицької Духовної Семінарії

5(30) Листопад-Грудень 2006