День другий…

Як розвинути віру і уникнути кризи?

Ще два-три дні на прощі ми переживатимемо її початок. Цей час ми ще звикаємо, у нас ще є свої стереотипи, від яких ми не відірвались, ще тримаємося свого традиційного. Важливо, щоби цей початок прощі перемінився і щоби нашим справжнім початком не були свої ідеї: я йду, бо хочу того, чи того – а був сам Христос. Маймо переконання, що я йду, бо хочу почути, як Бог дивиться на те, в чому я собі не даю ради, або на те, за що я не вмію належно подякувати і що так легко до мене від Нього прийшло.

Проща розвиває віру не тільки через молитву, слово, не тільки через Церкву, а через жертву.

Проща розвиває віру через знаки. У Біблії автор користується на окреслення цього слова ще словом чудо.

Проща розвиває віру через служіння один одному. Це дуже великі знаки Божі. Тими знаками можуть бути наші близькі, котрі, раптом, на прощі почнуть з нами незвично егоїстично поводитися. А ті, котрі є далекими нам, випадкові люди, як ми говоримо, можуть на прощі стати нам майже рідними. Це Бог так чинить. Коли Він хоче допомогти людині, то скористається тим, ким сам забажає. Не обов’язково тими, на кого ми будемо надіятись, але тими, хто це має зробити від Його імені якнайкраще, якнайшвидше  і якнайякісніше.

Кульмінацією прощі є Літургія.   Український переклад цього слова – спільна справа. Літургією колись називали спільні зібрання на майданах в якихось політичних, економічних чи просто інформаційних цілях. У нас синонімом цього слова є Служба Божа. Це сполучення слів означає, що на Літургії Бог служить людині. Так як на прощі через інших Бог служить людині, так само, але у  прямий спосіб, Бог служить людині на Літургії. Господь бажає, потребує підтримати людину. На Службі Божій Він (так просто кажучи) користується людиною: священиком, дяком, тим, хто прибирає в храмі, хто вишиває... Через усіх них Бог служить людині. Подібно й на прощі Бог бажає нам послужити, але як? Якщо хоче полегшити нам дорогу, то потребує другої людини, котра підтримала б, пораділа б, може, руку подала. Бог потребує у своєму служінні людину, тому не тікаймо від того, коли нас просять у чомусь послужити. Просто сприймаймо це так, що Бог хоче послужитись мною, якоюсь нашою маленькою послугою – для всіх. Бог бажає, щоб людина була його знаряддям. Свій знак, своє чудо Він здатен робити через іншого.

Також Господь бажає, щоб через ті знаки віра людська росла. Віра, як любов, потребує постійного розвитку. А це означає допомогти нести хрест, ікону, свідчити… Розвиваймо той Божий дар у нас – віру – щоби не загубилась ота благодать Господня, котру ми так тяжко, не раз, випрошуємо прощами, реколекціями, каяттям.

Господь розвиває віру через послух. Пригадаймо уривок з Євангелія, де до Ісуса принесли сліпого, розслабленого, хворого, глухонімого. Хто це зробив? Це були Божі люди. Церква – це і є люд Божий, охрещений, зібраний в ім’я Господнє під проводом єпископа для служіння Євхаристії. Віра другої особи і наша віра потребує послуху, щоб ми могли навзаєм собі послужити. Коли людина відхиляється від послуги, без поважних на це причин, кажучи, може хтось інший, може ще не тепер, не зараз, – то вона відхиляється від любові і тоді живе і молиться з обов’язку, бо мусить це робити. Іде, наприклад, на прощу з обов’язку, бо собі постановила. Різне відхиляння від служіння в ім’я Боже ближньому, коли ми можемо це зробити, – це відхиляння від любові. Не робімо цього.

Чимало з нас, коли свідчимо, говоримо: «Хтось прийшов до мене в цю хвилину і мені допоміг». Хтось допоміг нам в той момент, коли ми були дуже незахищеними. Дякуймо і прославляймо за це Господа та Його доброту. Ті люди, котрі привели сліпого і глухонімого – це Церква. Якщо хочемо називатись Церквою і маємо таку свідомість, що ми є частинкою Церкви Божої, то приводімо людей до Христа. Бо є такі сліпі, глухонімі, незрячі і каліки, котрі самі до Бога не прийдуть. Господь нас потребує! Згадаймо собі, кого ми можемо привести до Бога, або чи робимо це взагалі?

Християнство потребує цивілізованої проповіді, не просто якихось загальних слів, воно потребує дуже щирої розмови. Як ми будемо вміти правдиво засвідчити те, що Господь вчинив у нашому житті, то інші відчують цю правду.

Повертаючись після прощі до своїх домівок, пам’ятаймо про це. Справжня проща – це постійний хід до Бога, це постійний шлях, крок до Бога. Якщо ми зупиняємося, то перестаємо бути паломниками. Якщо не поглиблюватимемо віру в Бога, то за якийсь час віра стане буденністю. І ця криза підказує, що нам треба повертатись до джерел любові, молитви, жертви.

 Якщо ми у 17, 47 років відчули оце: «А що мені дасть оце ходіння до Церкви», – то будьмо певні, що переживаємо кризу віри, любові, кризу спільноти. Це шлях до невірства. І якщо хтось на цьому шляху розвине наш стан, то ми можемо стати атеїстами. Колись комуністами ставали ті, котрі ходили до церкви від початків, молилися, згодом все менше і менше, не давали собі відповідей на подібні запитання. І в цей час з’являлась якась партія, яка пропонувала щось інше – і люди відходили, швидко ставали атеїстами. Криза віри  починається від моменту, коли ми себе запитали: «А що це мені дає?». На цій прощі задумаймось, чи не переживаємо ми часом кризу віри,  коли задаємо такі запитання батькам, друзям. На це запитання важко дати відповідь, бо людині в стані кризи дуже важко щось пояснити. Робімо усе для того, щоб у нас її не було, бо з цього вийти дуже і дуже важко.  

Задумаймося, чи ми горимо вірою, любов’ю до Бога, чи ми горимо, щоби помогти комусь. Чому маємо шкодувати свого тіла, чи свого часу, якщо це для тієї особи, інших, усієї спільноти є спасенним.

Якось так усталилося у християнин, що віруючий – це той,  котрий уникає гріхів. Людина вважає, що піде до сповіді – і вже благодать у мені перебуває. І так живе день, два, тиждень, пильнуючи, щоб щось поганого не зробити, не сказати, не згрішити. Але пройде час – і все ж таки, але щось та й стається. І це таке наше віруюче християнство? І ми так живемо усе життя – від гріха до гріха?

Справжнє духовне життя це коли людина навернулася на дорогу Божу прославляти Його. Звернімо увагу на те, яким є початок Літургії – благословити Царство Боже. Священик підносить Євангеліє і виголошує: «Благословенне Царство Отця і Сина,.. бо тобі належить усяка слава, честь і поклоніння». Ми дуже часто вживаємо слово «Слава», а чи ми славимо Бога? Звернімо увагу на те, що коли ми перепросились з Господом через покаяння, тоді, принаймні, кілька найближчих днів славімо Його. Не чекаймо, що знову згрішимо і підемо до сповіді, а прославляймо Бога – і гріх буде «втікати» від нас, бо прослава Бога – це постійне перебування в Ньому, диявол тоді не матиме «зачіпки». Оця Божа прослава підтримує нас, направляє до близькості з Господом. Людина тоді перебуває в любові.

о. Василь Поточняк – духовні науки на прощі Самбір-Зарваниця2011