«Не нарікаймо – а дякуймо, не сумуймо – а радіймо, не користаймо – а служімо»

Дорога прочанина…

Ступаєш на неї серцем і внутрішнім бажанням зустріти Того, Кого ми так легко губимо і втрачаємо через гріх у своєму метушливому житті.

Зустрічаєш людей біля храму… Вони також зібрались на прощу. Вдивляєшся у їхні обличчя і прагнеш побачити там впевненість, радість, віру. І це промовляє: «Так, я правильно вибрав».

Перша чи чергова проща – завжди невідомість.

Хтось підійшов, привітався, обійняв – і взяв за руку… Зринає думка: «Це саме те, що має бути сьогодні».

«Благословення Господнє на вас…» – і вирушили…

Дев’ять днів досвіду віри і духовних розважань.

о. Василь Поточняк– духовні науки на прощі Самбір-Зарваниця2011

День перший:

«На початку було Слово, Слово було в Бога і Богом було Слово».

Початок прощі – це певне використовування найосновнішого у нашому житті, у нашій поведінці, у наших ділах. Наріжним каменем цього паломництва є любов. Початок – це основа. Початок – це не сама проща, а Христос на прощі. Якщо зустрінемо Бога на прощі, то, відповідно, будемо шукати прощення в Нього, будемо самі пробачати, випереджувати на слуханні, на говоренні, на діленні з іншими.

Початок прощі – це перші і основні запитання: хто для мене є Христос? Відповідаймо собі на це запитання, щоби зосередитися, Ким є для мене ця Особа. У Євангелії Христос запитує: «О, роде невірний і розбещений, доки я буду з вами?». Варто звернути увагу на ці слова, бо маємо спокусу говорити про Бога без віри та довіри, а просто так, інформаційно. Нам потрібно жити Богом і жити так, щоби спасати свою душу. Звернімо увагу на те, яким є моє представлення Бога. Бо від розуміння Бога можна зрозуміти себе. Блаженної пам’яті папа Іван Павло ІІ говорив, що для того щоб пробудити людину, – треба наблизитись до Бога.

Яким є Бог, Котрого я зустрів? Погани розуміли, що Бог агресивний, всемогучий і з Ним треба вступати в суперечки. Тому складали жертви, часом навіть власних дітей, щоб не розізлити Бога. Євреї розуміли Бога справедливого: виконати Закон, зробити все по приписах.

Бог запитує мене і тебе: яким я Його бачу? Ми часто вважаємо себе віруючими людьми: ходимо до церкви, молимось, навіть вимагаємо відповіді: «Я молився за людину – чому ж вона хворіє; я молився – чому вона не змінюється?». Пробуймо зрозуміти, яким є моє представлення Бога?

Ми є членами Церкви, яка любить. Теперішня потреба Церкви – любити. Ми так і говоримо: «Я вірю в такого Бога, Котрий любить; я надіюсь на таку людину, котра мене любить». Апостол Павло говорить, що дія походить через любов: якщо я вірю – то люблю. Любов забирає страхи, переживання, терпіння.

Хто такий паломник? Він щасливий, ясний, милосердний, виявляє любов, якою є Бог. У прощі бере участь цілісна людина: дух, душа і тіло. Тому молімося дуже уважно, вимовляючи слова і зосереджуючи на них усю свою увагу, щоби всі три виміри людської особи взяли у цій розмові участь.

Початок прощі – це новий початок. Для тих, хто вперше вирушив у піше паломництво, – варто розуміти, що це не кілометровий похід, щоб покращити своє здоров’я, чи скинути вагу. Для тих, хто вже вкотре йде, – варто не рахувати кількість пройдених прощ,  а думати над тим, яким я був два роки тому, а яким є тепер, які зміни я побачив у собі сьогодні.

 Початок прощі – початок зустрічі з Христом. Христос розпочинає свій шлях виходом на пустелю. У нашому випадку – виходом на прощу. У пустелі народжується досвід віри. Небезпеки браку води і їжі, ядовиті плазуни, – це все зустрічається на пустелі і все це розвиває нову, Божу людину. Проща – це, як і пустеля, місце духовної боротьби, змагання зі спокусами, може, навіть і за якесь виживання. Подібно до пустелі, проща покликана показати нам, ким є Бог у нашому житті. Незвичні обставини на цьому паломництві сприятимуть тому, що ми пізнаватимемо себе справжніми, такими, якими є. Якась маленька нервозність, нетактовно сказане слово чи невідповідна поведінка стосовно нас, – одразу відкриє нам себе. Ми можемо зустрітись на прощі із важкою дорогою, дощем,  проблемами зі здоров’ям, нерозумінням в групі. Але також можемо почути слова підтримки від незнайомих нам людей, бажання нам послужити.

Проща – це своєрідний ризик: ми до кінця не знаємо, яким буде нічліг, їжа, хвороба, втома. Проща передбачає втому, але у прощі є Той, Хто має з нас сотворити віруючу людину, Божу дитину. Усі ті тягарі і жертви потрібні нам для того, щоби Бог тут, на прощі, творив із нас Божу особу, нову людину. Якщо хтось із нас не дуже хоче жертвувати і послужити ближньому, то мірою нашої такої віри відміряється і дар Божий. Важливо те, не скільки ми помагатимемо, а як ми будемо це робити, з якими мотивами, щоб Божий план здійснився.

На прощі усе буде дане нам і усе служитиме нам: зустрічі і прощання в церкві, молитви, спів, нічні чування, фізичні і духовні труднощі, – усе це буде нам дане Богом, щоб початок прощі розвивав нашу віру. Дороги віри є різними і різними способами впливають на нас. Маймо відкриті очі і чуючі вуха, не сприймаймо усе як закономірність, а вміймо духовно бачити і чути.

«Не нарікаймо – а дякуймо, не сумуймо – а радіймо, не користаймо – а служімо», – нехай це буде кредом паломника.

На прощі треба бажати зустріти Бога – не просто її пройти, а зустріти Бога. Щодня задумуймося, чи я мала (мав) час на зустріч з Богом? Виникатиме спокуса розслаблення у молитві, тому щодня запитуймо себе, а чи молилася моя душа сьогодні, а чи, може, я ще когось зводив своїми розмовами про те, що буде, чи що було?

Лікуймось на прощі, не затримуймося на дні, а перепрошуймо Господа тут і зараз і не носімо в собі тягарі гріха, бо це набагато важче, ніж ми несли б усі свої речі на плечах. Бог вилікує, Він обіцяв, що дасть кожному, хто Його просить. Передаваймо Йому наші болі і молімося.

Часом наша духовна безсильність є також і нашою провиною. Може, хтось відійшов від віри, від Бога, може, хтось злякався бути з Богом, може, хтось не шукав Бога на попередніх прощах – тому й не знаходив? Задаймо собі ці запитання. Добре задумаймося, щоби проща не стала причиною, що ми на ній не зустріли Господа. Допомагаймо іншим. Може так бути, що ми не вміємо, не бажаємо витягнути когось близького із слабкої віри. Самі спасаємось, але з іншими не ділимось. Повертаємось із прощі, реколекцій і замикаємось у собі та говоримо: «Мені ще мало, треба ще раз поїхати, я не маю змоги зараз ділитись».

Любов вимірюється прощенням. Бог випереджує людину своїм прощенням. Христос бажає повернути людині зір, слух, мову.  Згадаймо тих хворих, сліпих, калік – Бог бажає повернути людині віру, щоб вона знову могла бачити Його присутність у світі. У теперішній час людина прагне усе бачити, але без віри.  Світ диктує такі умови, щоб вона не бачила реалій, «освітлення» на Божий на світ.

Бажаю нам усім на тій прощі знайти час на Бога.