У Різдво Христове 7 січня о дев’ятій годині вечора група із 28 осіб, а це два сформовані вертепи, вирушила автобусом зі Львова до Маріуполя. Дорога була дуже важка, мело снігом,  їхали зі швидкістю 50 км у годину Мали зупинку в місті Кременчук Полтавської області, де побували на святочній службі Божій та пообідали. В Маріуполь приїхали о 4 годині ранку на Степана 9 січня Один вертеп розмістився у волонтерській кухні, другий (у якому була я) в отця Ростислава. В нього хата і капличка в одному приміщені. Ми заночували у капличці. Ранком 9 січня в нас була Літургія, опісля після сніданку виїзд на позиції до наших військових,  Один вертеп поїхав в сторону Старокримського. А ми поїхали в нарямку Кальчик, Чермалик, на другу і першу лінію оборони. Перший виступ ми давали танкістам. Більшість хлопців були з наших країв. Це Львівська, Волинська, Івано-Франківська області. Їм було дуже приємно, що ми до них завітали. Як вони сказали: ми привезли їм частинку дому.

Потім наш вертеп відвідав механізовані бригади, хлопці військові із Києва, Одеси, Черкас Вони уперше бачили таке дійств, були у великому захопленні від вертепу та наших костюмів. Чоловіки пригостили нас дуже смачною кашею і салом.

Мали ми і свої випробування. В Маріуполі вже о 3 годині дня смеркає, дороги дуже розбиті, слизько. По дорозі машини декілька раз глохли, військові нас витягували. У капеллана, який нас супроводжував, поламалися дверки в машині, у нас згасло світло. Одним словом, злий не спить, але ми відвідали всіх, кого запланували нп перший день.

    На другий день ми поїхали, як у них говорять, «на нульовку» – це крайні позиції наших військових: Новосьоловка, Гранітне, відвідали батальйон «Донбас» (вони розкидані вздовж периметра), були у розвідників – відважних чоловіків, які перехоплюють диверсійні групи противника. Вони дуже втомлені, невиспані.

    Повар «Донбассу» заборонив нас випускати, поки ми не пообідаємо в нього на кухні. Це була дуже смачна грибова зупа. Взалалі хлопці дуже добре готують, тримають ідеальну чистоту і порядок.

   На сам кінець ми заїхали Гранітне, яке через річку межує з такзваною ДНР. Як казала нам волонтер Галина, яка нас супроводжувала, що можна їм помахати рукаю, бо відстань від нас до них 300 метрів. В селі видно зруйновані будинки, сліди від снарядів, вікна в будинках закриті дошками, бляхою, але люди повертаються, живуть, працює школа, садочок.

Такою була наша коляда на передовій. Хочу від імені хлопців щиро подякувати всім, хто долучився до організації: щоб поїздка відбулася, за домашню випічку, яку дуже люблять наші воїни. Вони смакували і примовляли: «…це не просто випічка, це хтось вклав частинку своєї душі, любові». Велика подяка за дитячі листи, малюнки. Воїни їх перечитують багато раз, носять собою, прикрашають свої бліндажі.

   Коли їх запитуєш, що їм потрібно, то вони нічого не просять для себе. Хіба таких зустрічей. Кажуть, що дуже радіють коли хтось до них приїджає. Їм важлива наша увага, любов, підтримка. Дуже боляче переживають смерть своїх побратимів,.. багато хто відчуває вину що вижив. Їм важко примиритися зрозуміти чому так сталося.

    Коли ти їм говориш, що в Бого ніхто і ніщо не забуте, що їхні побратими стали небесним військом, то вони говорять, що дуже хочуть в це вірити що їхня смерть була не даремно.

   Знаєте, зараз період Новорічних і Різдвяних свят у всіх веселих настрій, всі думки були зайняті, де справляти Новий Рік, корпоративи, святковий стіл. А коли поїдеш туди, побачиш святковий стіл солдатів (каша і консерви). Гадаю, що ми повинні бути єдині. Війна не десь далеко на сході, вона в Україні, гинуть найкращі сини нашого народу, багато людей втратили домівки рідних. Зараз зима холодно, ми всі спішимо додому, де тепло, щоб зігрітися, а солдати мерзнуть в окопах, на чергуванні. Хоч вони і кажуть, що тепло вдягнені, але навіть саме холодне повітря, вітер пронизують наскрізь. Багато хто з них в полі, вони тижнями не можуть нормально помитися, виспатися, поїсти. Особливо домашнього, святкового…

   Ми повинні бути більше солідарні, співчутливі, прокидатися і засинати з тою думкою, що в нас мир завдяки їм. Бо дуже страшно чути, як стріляють. Думаю зараз не час для гучних забав. Звичайно не треба впадати вкрайності. Повернувшись з передової мені важко, а як же тоді важко їм.

   Я думаю ми маємо святкувати в Бозі, робити добро, засвідчувати, що Ісус народився не за столом, не при пишному столі, а в любові до ближнього, щоб через наші вчинки він повірив що Ісус прийшов.

   На кінець прошу про молитву за наших воїнів, особливо за тих хто на передовій, бо вони як на долоні. Молімося за розвідку, за батальйон «Донбасс», за військових, які в Гранітному, за мирних жителів, дітей, за волонтерів Маріуполя , які щодня живуть потребами солдат.

Дякую.

Ірина Ходорівська