| Олена ФЕДЮК, аспірант Будапештського університету газета "Нова Зоря", 2008
Коли говорять про українських заробітчан в Італії,
в уяві неодмінно постає образ натрудженної жінки, яка пильнує італійську оселю,
чи італійських престарілих і дітей. Також часто заробітчанство обговорюється у
контексті безправ’я, втрачених професійних навиків і порушення елементарних
прав. Однак, чимало українців змогли реалізувати свої можливості саме тут, в
Італії. З однією з таких українок, Ольгою Подобою з села Щерець Львівської
області, ми зустрілась в офісі АКЛІ (Асоціація Робочих Християн Італії), де з
2004 року вона на добровільних засадах консультує мігрантів. Про коло питань з якими звертаються мігранти,
Ольга може говорити годинами: "До нас приходять емігранти з різних країн, навіть
італійці, котрі хочуть допомогти іноземцям що працюють в них. Всі потребують
якоїсь поради, а ще більше - людського ставлення, доброти, щоб хтось їх міг
вислухати, спробувати зрозуміти і просто підтримати. Найчастіше звертаються з
питань здоров’я. Ми радимо, де можна безкоштовно отримати відповідну медичну
допомогу. Серед інших найпоширеніших питань: невиплата зарплати, отримання
документів, пошук роботи тощо». І хоча Ольга допомагає в АКЛІ лише півдня,
насправді її робота не припиняється цілодобово. Дуже часто я чую, як вона
спокійно запевняє: "Послухайте мене....Чого Ви плачете? Ніякої біди немає, то
ніяка не проблема. Заспокойтеся, бо Ваших нервів і здоров’я Вам ніхто не
поверне. А Ваше питання дуже просто вирішується...” Ольга переконана: "Люди часто думають, що якщо
вони на чужині чи не мають відповідних документів, то вони не мають прав. Але
це не правда! Перетнувши кордони Італії, вони набувають всіх прав, записаних в
італійській конституції; мають право на безкоштовне медичне обслуговування,
можуть отримати безкоштовного адвоката, мають право на виплату відпускних, тринадцятої
зарплати, розрахункових і т.д. Ольга вважає, що найважче боротися з хворобами. Хоча
в Ольги нема медичної освіти, Італія навчила її і цьому; вона не раз ходила по
районі збирала дітей-жебраків на щеплення, не раз йшла з людьми на операцію,
радила, як здати анонімні аналізи. Але найважче було, мабуть, тоді, коли лікарі
просили її сказати людині, що вже час повертатись додому, на Україну, а то і
самій, літаком, проводжати людину в її останню подорож додому. Але жінка завжди йде вперед, йде заради тьох
дітей, двоє з яких з нею в Італії, заради сестри інваліда, котру на Україні,
так само на волонтерських засадах, без оплати, доглядає інша жінка. Можливо з
вдячності збудувала Ольга на свої зароблені в Італії гроші капличку у своєму
селі, на посвячення якої запросила і православного і греко-католицького
священників. Я запитую в Ольги, а чи не планує вона перести
свій досвід активності в Україну, на що Ольга одразу ж ділиться своїми планами:
"Ще коли я будувала каплицю, люди мене питали, чому я краще не куплю обладнання
для лікарні чи щось подібне. А я кажу, а хто мені ставить межу? Чому я маю
спинятися на чомусь одному? Дасть Бог я зроблю і те і інше.»
| 
