Дорога на чужину

Переді мною сидить Оксана, добрі світло-карі очі випромінюють тепло. Спокій, який лежить на її обличчі мимоволі передається мені.

-А знаєш, зараз я розповідаю вкотре свою історію і дивуюся сама собі, що вже не плачу. А раніше я спокійно не могла говорити, згадуючи. Постійно переживала той страх, ті приниження і плакала... Я їхала 7 років тому в Італію, до подруги, але вона мене не зустріла. Не знаю чому і не шукаю причину, може, не могла, а може, не хотіла. Я залишилась під відкритим небом чужого мені міста Неаполя. Наближався вечір, вже всіх, кого мали зустріти, - зустріли, а я стою паралізована страхом і чекаю. А чого чекаю, сама не знаю? Десь в блокнотику маю номер телефону однієї жіночки, який дали мені на фірмі у Львові. Думками шукаю шлях вирішення моєї проблеми, телефоную до Люди і поясню, що і як.

– Добре, я допоможу тобі, але їдь в Салерно.

– Але чим?

– Поїздом.

– А де то є?

– На вокзалі...

Запитання нерозумні, спантеличені, але в розпачі я ні про що не думала, страх залишитися на вулиці сковував мій розум. Витягую словник, точніше італійсько-український розмовник, іду в касу і пробую зібратися зі всіма силами і якось промимрюю:

- О котрій годині поїзд на Салерно?

Вдома я навчилася рахувати до ста, то ж, думаю, все зрозумію. Касирка відповіла: – Alle ventuno

Я шукаю, шукаю, нервово гортаю той розмовник на всі боки, яка ж то цифра починається на -а-. Рахую, рахую, та  немає такої цифри, йой, та ж де ж то та цифра поділася. А самій в роті пересохло, ноги трясуться, молюся. Тягну свою сумку по вокзалі, і, як той побитий пес, заглядаю кожному в очі. Дивлюся, якісь мужчини розпивають нашу  горілку, я одразу до них:

– Доброго вечора, мужчини, - йой, як я втішилася, ніби вже сонечко серед ночі на мене глянуло і зігріло... Запитую, як доїхати до Салерно. - Підкажіть, допоможіть. Хлопці вже добряче зігріли свої душі в чужині, то зразу ж запропонували і нічліг, і вагон, і відпочинок...

– Ні, хлопці мої золотенькі, дякую вам, хоч за те, що почула рідну мову.

Походила-походила по тому вокзалі взад-вперед, та й далі повернулася до них. Якось  вже вони змилосердилися і посадили мене в поїзд. Їду. А на вулиці вересень, темніє  швидко, кожних десять хвилин запитую, чи то ще не Салерно, бо боюсь пропустити.  Якийсь італійський мужчина дивився на мене, дивився, і чи то йому мене стало шкода, чи то я вже мала такий жалюгідний вигляд, не витримав, постукав себе пальцем в груди і каже: Салерно. Йой, то я вже втішилася, значить не проїду, значить добра душа виведе там, де треба.

Люда мене зустріла, швиденько посадила в легкову машину і ми поїхали. Вона мовчить, а я зі страху терпну. Минаємо тунель за тунелем, їдемо- їдемо, то я й питаю:

- Пані Людо, а де ви мене везете?

- Додому.

Приїхали ми, щоправда, в готель. Поселила вона мене,  залишила одну і сказала, що завтра о 12 годині прийде. То була перша ніч на чужині! Я була така вимучена з дороги, що ледь доторкнувшись до подушки провалилась, як в провалля, в глибокий сон. На ранок у вікні побачила чужу красу колись далекої Італії..., он руку лишень простягни і торкнешся до дерев, кущів з надзвичайними квітами... чужими... Дванадцята година - немає, перша година - немає, третя година - немає... і аж о шостій вечора прийшла, чужа, знайома Люда. Принесла канапки, воду і повідомила, що ще одну ніч я мушу бути тут сама, а потім вже забере до себе на квартиру. Я мовчки кивала головою, зі всім походжувалась. Коли переступила поріг її дому, там вже було четверо наших жінок. Усі чекали на роботу, якось одного дня пані Люда сказала:

- Оксана, є робота для тебе.

Моя робота

Я перехрестилася, про себе промовила: «Богу Слава!» і пішла в невідоме. Привезли мене на вокзал. Я заплатила їй 300 міляк, вона посадила мене в машину, і я поїхала. За кермом сидів досить молодий мужчина, а біля нього хлопчина років семи. Малий цілу дорогу підсміювався і зиркав у мій бік. Ми приїхали пізно ввечері, зайшли в хату. У хаті було трійко дітей: Джуліо - сім років, Беатрічче - три роки і Сімоне - рік і чотири місяці. Очима зразу зустрілася  з очима господині. Вона мені відразу видалася якась дивна, нервова, правда, молода, років 25-27, сама не своя. Отак почалися мої будні в сонячній Італії, в молодій італійській родині. Вставала я о сьомій ранку, і до одинадцятої вечора на ногах. Сімоне мав ще і спати зі мною. Я не мала права будити господиню, бо мене взяли саме для того, щоб вона могла відпочивати і жити спокійно. Маленький Сімоне щоночі будився, плакав, кликав маму, а я мала такий страх. Брала його на руки і йшла з ним в туалет, щоб мама не чула, як плаче її дитина. Плакало воно, плакала я, і так він зі сльозами на очах, під мою колискову, засинав у мене на руках. Крім того, я прибирала, готувала Сімону їсти. Мови добре не знала, і господиня постійно сердилася та кричала на мене. Я мала такий страх, що коли чула, як вона машиною заїжджає в гараж, в мене починали тремтіти руки... Одного разу вона сказала: «Або ти підеш вчитися мови, або підеш геть...». Я погодилася, і два рази в тиждень вона мене возила до італійки, котра знала російську мову, і яка погодилася мене вчити. Я мала заплатити з зарплати 180 міляк, а моя зарплата 600 міляк, та я й думаю: йой, та коли ж то я повідробляю, ті борги, та що ж мені буде лишатися... І в голові забігали думки, як то краще заробити. Ми, жінки, до будь-якої роботи звикли і не боїмося нічого. Я там пропрацювала два місяці, але того страху, того стресу, що я пережила, вистачить на все моє життя. Отож, поміркувавши, попросила свою господиню дозволу відробляти ті гроші, бо я також маю трійко дітей, яких залишила вдома і заради яких приїхала сюди, а, крім того, ще й маю великі борги.

- А коли ж ти будеш відробляти?

- Ну, та, після 23 години?!

- Добре, відробляй, якщо можеш.

І почала я відробляти перший і останній раз. Я знала, що є у світі така дошка, на якій прасують білизну, але в очі її не бачила і поняття не мала, як до неї підходити. Закінчився мій трудовий день, всі полягали спати і мій Сімоне заснув. Годинник відбамкав 23 рази, я  потихенько пійшла за тією дошкою, думаю, затягну її в далекий кут, щоб не було чути, як я шипітиму тією парою. Вхопила за щось, перетиснула не те, що треба, і те все з шумом-гамом гупнуло на підлогу, та так голосно, що луна пішла по хаті. Йой!!! Мені серце «стало». Як влетіла моя пані, як почала верещати, як почала кулаками махати. А що я розумію? Нічого! Схилила голову і чую тільки, як калатає моє бідне серце. Потім бачу, трясе перед моїм носом білим папірцем, а на ньому написана моя заробітна плата. Вона це все перекреслює і кричить, що три місяці буду відробляти те прасування. Не дала навіть нічого позбирати, вигнала спати. Йой, та яке то було спання, та я до ранку очей не стулила, все думала-думала, як то три місяці працювати без грошей, та то день роком стає, йой.

Ще тільки почало сіріти, я тихенько, на пальчиках сунуся, шукаю ту праску, шнур, вмикаю в розетку, йой, лампочка засвітилася! Богу Слава! Притулила праску до щоки, йой, та гріє! Богу Слава! Правда, вже далі прасувала тільки впродовж дня і вже ночами нічого не відробляла. Людоньки, то було не життя, а пекло. Тільки виходжу на вулицю, а вона шипить, як змія: «Хто буде питатися, кажи, що тобі тут дуже добре, бо інакше здам тебе карабінерам і тебе відправлять додому». А мені від тої роботи вже почали пухнути ноги. Найгірше те, що ні до кого заговорити, а ще тота хитрюща і підступна зміюка повиправляла в моєму блокнотику номери телефонів, і я ні до кого не могла додзвонитися.

Але Бог добрий! Випала мені нагода виходити на люди. Сказали бути біля їхнього хворого родича в лікарні. Ну, думаю, Боже поможи! Сиджу біля того хворого, дивлюся на нього, а сама прислухаюся до кроків в коридорі, то в щілинку загляну. Дивлюся йде собі старенька пані, а біля неї жіночка, відчула, що то наша українка. Я привідкрила тихенько двері і ще тихше запитала: «Може, ви, українка?» Йой! Як я почула рідну мову, то вже не втрималася і почала плакати і попросила зайти на хвилинку, бо я не можу вийти. Невдовзі моя нова рятівниця зайшла до мене, а коли вислухала мене, то зразу ж сказала покинути ту роботу. І рятівні слова: «Я тобі допоможу!» повернули мене в реальність.

- Йой, а то як ви мені допоможете?

- Думай, проси Бога, і тікай.

Почала я обмірковувати наступний план дій. Одним словом, сказала, що необхідно терміново їхати додому, до сім’ї. Я ще була в Італії довгих три роки. Я не те що чути не хотіла, думати боялася за ту італійку. Якось, із цікавості, і від дикого бажання скинути той тягар принижень, зателефонувала їй:

- Доброго дня, Антонелло! Це я, Оксана.

- Де ти? Коли ти приїхала? Я тебе чекаю з відкритими руками.

І мене прорвало:

- Ні, я до тебе не збираюся повертатися ніколи! Занадто боляче ти мені зробила. Вибач, що не кажу тобі, так, як ти вимагала: «Si. Signora». Бо ти ніколи не була нею, не є, і ніколи не будеш. Бо не та сеньйора, для якої дорога праска, а та, яка має велике серце. Ти хотіла викликати карабінерів і мене тримала в страху, що викинеш з хати. То послухай, що я тобі скажу, тепер я викличу карабінерів і розповім, як ти знущалася наді мною, як тримала мене замкненою.

Цей осад і гіркий біль, які мене три роки мучили, щезли, випарувалися разом з тими пекучими сльозами і тим паралізуючим страхом, який сидів в мені. Я заспокоїлася. Нарешті, звільнилася від сеньйори, з маленької букви, від тієї Антонелли.

Згодом я працювала в місті Мантова. А переді мною, на моїй новій роботі також працювала українка. І чомусь вона наговорила, що ми, народ страшенно бідний і господиня моя зрозуміла, що ми, майже жебракуємо. Одного разу, при розмові, вона мене запитала:

- Якщо ви такі бідні, то нащо ти народила аж трьох дітей?

Я спочатку набрала повітря, зібралася з духом і відповіла:

- Сеньоро Доро, ніколи я і мої діти, не були голодними, ніколи. Ми завжди тримали дві корови, дві свині, в нашій сім’ї завжди було що їсти. Ми всі тяжко працювали, але на столі завжди був хліб і до хліба. Та коли діти попідростали, потрібні були гроші, щоб дати їм освіту, через те я і поїхала у світи. Знала, що мої діти хочуть навчатися, і вони варті того. Мені було шкода їх, хотіла дати їм освіту. Старший син, студент юридичного факультету ЛДУ ім. Ів.Франка, донечка навчається на журналістиці, ну а ще меншенька Галюня, поки що учениця, і наша потіха. Зараз їй 13 років, коли я виїхала в Італію, їй було шість.

Хвилини щастя

Коли мала приїхати, дитина переживала:

- Мамо, а як ти мене впізнаєш?

- Впізнаю.

- А знаєш, я не буду тебе чекати в хаті, я вийду на вулицю, а ти підійдеш і запитаєш: «Дівчинко, дівчинко, а ти не бачила моєї Галюні?».

І справді, моя донечка так виросла і так змінилася, за ці довгі-довгі роки, що якби я дійсно зустріла її на вулиці, то просто не впізнала б.

Як тільки-но переступила поріг рідної хати, кинулась до моєї найменшенької, найдорожчої донечки, до Галюні, а вона соромиться, пручається:

- Мамо, чекай, хай я до тебе привикну Трошки.

Я плакала і від болю, що не бачила, як росла, змінювалася моя донечка, і від щастя, що, нарешті, ми знову всі разом. Я була вдома біля своєї Галюньки, біля свого Василька, біля своєї Марічки, біля свого чорнобривого Василечка. Богу Слава!

Любов, яка говорить

Я хотіла б написати про Тебе казку. Бо ніхто не повірив би, що Ти із цього світу, звичайного. І починалася б та казка словами: «Живе на світі предобра фея, моя Мама».

А може, то була б зовсім не казка, а просто правда про Тебе, найкращу Маму у світі. Найкращу! Певне, всі діти так кажуть про своїх матерів. Тоді я скажу, що з усіх найкращих Ти, все одно, найкраща. Маська (так я називаю Тебе жартома).Твої руки завжди пахнуть смачнючими пампушками, свіжовипраною білизною і яблуками. Якби доброта мала запах, вона пахла б так, як Твої руки, і дивилася б на світ Твоїми очима. А хочеш, відкрию Тобі маленький секрет? Коли я виросту і матиму своїх дітей, хочу бути такою мамою, як Ти, але трішки суворішою. Вчора, у школі, нам запропонували подумати, що ми хотіли б зробити для своїх матусь. І я ніяк не могла придумати, що зробити для моєї казкової феї. Спочатку, я надумала дати Тобі грамоту, чи якусь медаль, за те, що Ти виховуєш трьох, таких гарнющих (чого правду таїти) діточок. За те, що маєш терпеливість і віриш, що можеш змінити нашого татка, і просто за те, що Ти в мене є! Потім мені захотілося пошити Тобі блузку, а на рукавах вишити ноти Твоєї улюбленої пісні. Ти ж так любиш музику! А сьогодні, я зрозуміла, що просто попрошу у Тебе пробачення. Я ніколи не роблю цього, бо знаю, що твоя любов, надто велика, щоб пробачити мені мої витівки. А тепер хочу сказати, що я дуже люблю Тебе, хочу стати на коліна і сказати: «Прости! Пробач мені, Мамо, що часто не слухаю Тебе, коли Ти кажеш сідати за книжку, що йду до подруг, коли, Ти просиш залишитися вдома, що ігнорую прохання і не завжди хочу допомогти Тобі». Мабуть, не стало б паперу, щоб написати все, чим я Тебе образила. Прости мені, Мамо, за те, що вже зробила, і за те, що ще зроблю. Я знаю, що всі мої гріхи, Твої турботи і переживання ляжуть сивиною на Твоєму гарному волоссі. Знаю, що всі мої неправильні дороги прокладуть на обличчі багато зморщок. І за це, ще раз прошу: «Прости!». Ти ніколи не свариш мене, коли я роблю щось проти Твоєї волі, Ти мовчки дивишся, а я розумію усе, без слів. І в цей час хочу повернути все назад і більше ніколи не робити поганих вчинків.

 Моя феє! Знаєш, чому я Тебе так називаю? Бо коли Ти поруч, зникають всі негаразди і прикрості, бо з Тобою мені нічого не страшно, бо коли Ти поруч, на душі стає так затишно і сонячно. І мені так хотілося б, щоб Ти жила у казці».

Цього твір-листа, написала своїй мамі, найменьшенька донечка, Галюнька. Вона писала своїм серцем, своєю дитячою душею щиро-щиро.

А моя Оксана, продовжує. Ну ти бачиш, яке мале мені листа написало, та я щоразу читаю і плачу, плачу і читаю, і дякую, дякую Богу, за цю дитинку. Дякую, що є моя Галюнька, наша найменшенька потіха, наша радість, яка зміцнила нашу сім’ю, яка змінила наше життя. Богу Слава за все!

Реальність України

Нелегкі, ой які нелегкі заробітки на чужині, але мама так хоче добра своїм дітям, вона все зробить, все витерпить, вона вимолить добру долю у Господа своїм діточкам, яких привела на цей непростий, але такий прекрасний світ.

Так, тяжко, бути вдалині від дому, від родини, але хіба винні матері, доньки, бабусі, що рідна земля, рідна Батьківщина не думає про ті жахливі наслідки, які несе довга розлука. Ні, не рідну землю, не рідну Батьківщину потрібно винити, а тих бусурманів, тих безбатченків, тих нелюдів, що дорвалися до влади. Керують ті, для яких доля міліонів українців байдужа. Вони не знають, що то таке, коли  немає  грошей на елементарні речі, коли старенька матуся, свою старість добуває сиротиною, маючи дітей, котрі змушені працювати і доглядати чужих батьків далеко в світах. Їм навіть не соромно битися на очах всього світу, а все від того, що не їхня ця свята земля, не їхня золота Україна. Хай би в Німеччині, чи у Франції, Польщі, запропонували дві державні мови???

Аж смішно навіть подумати, і тяжко навіть уявити, які були б наслідки. А ми, українці, терпимо-терпимо-терпимо. Але ми не маємо права мовчати про цю дику, примусово-добровільну еміграцію. Це ганебні сторінки історії нашого народу!

Записала п. Наталія Гоца, Італія-Україна