| Оксана ПРОНЮК, газета "Нова Зоря", грудень 2006 р.
Беневенто знаходиться на півдні Італії, неподалік
великого портового міста Неаполя, неподалік міста Барі, добре відомого нам як
батьківщина Миколая Чудотворця (Нікола ді Барі). Щоправда, маючи такого
Великого Чудотворця, італійці вигадали своїм дітям чобіток солодощів від
Епіфани (прославленої у наших казках, як Баба Яга у ступі з мітлою). Отримують
дарунки 6 січня у останній день католицького Різдва. Як пояснили мені італійці,
щоб не залякувати дітей казковими героями, вони демонструть добро, яке творить Епіфана.
Звучить переконливо, але мене не переконало. Бо я бачу, як шоу-бізнес витіснює
здавалось би добрі і мудрі людські наміри. І вже чобітки не несуть того змісту,
який вкладено. Вони пишніють різнобарвними обгортками, коробками, в яких здебільшого
іграшкова зброя, цілі воєнні арсенали, страховиська, тощо. І так пузатіють
вмістимим, що нагадують ступу Баби Яги, а не скромний чобіток. Шоколадні яйця витіснили Великодню писанку,
Коломби – Паску. А я з острахом дивлюся, як це все скоро перекочується до нас. Беневенто у перекладі на українську «добрий
вітер». Невеличке місто, густо запарканене горами. Теж добре відоме сусідством
із Петралчиною, місциною, де народився, свято жив Падре Піо, стигматик і
проповідник Христової віри. Петралчина – своєрідний музей-майстерня. Тут
сходяться відомі майстри, іконописці,
художники, скульптори. Не знаю, який вітер заніс наших українців у ці краї.
Але в невеличкому місті вони дуже помітні, як і їхні долі. У четвер чи в неділю по обіді на мості річки Калоре
зустрінеш тільки українок. Вони квапляться на буси, у парк чи на вокзал, іншого
місця зустрічі просто немає. Нагадаю, що це південне містечко, і згідно закону
спекотного півдня, місто буквально з 1 до 5 по обіді завмирає – спить. Магазини
не працюють. У прямому розумінні – на вулицю не виходить ніхто… Тільки
українки. І Калоре, яка повільно несе свої жовті, каламутні води, які ніяк не
можуть вичиститися. Славу знають усі, і не дивуються коли вона у
кожусі блукає поміж літню спеку, щось приспівуючи. Помішалася небога. Історія яких сотні і тисячі. Спершу були борги на
Україні, потім дозичила аби поїхати в Італію. А у Беневенто заробітки дуже
низькі. Не змогла вчасно сплатити борги. А з України йшли погрози, залякували
розправою над рідними, забирали хату. І не витримала. Наші жінки-заробітчанки зібрали гроші, щоб
відправити бідолашну додому – на Львівщину. Та звідти відповіли: «кому вона
потрібна така, хто за нею буде дивитися…» Тай сама Слава плаче: – Не посилайте
мене додому, мені тут добре. Я в теплому під’їзді висплюся, в «Карітасі» мене нагодують
і одяг дадуть…» Справді, італійські «Карітаси» надають величезну
(незмірну!) допомогу українським заробітчанам. Щоденно сотні і тисячі українок стоять
у черзі за милосердям. Там і наша Слава… Беневенто колись мало назву «Маловентум» – поганий
вітер. Давайте звинуватимо його у наших жіночих скитаннях, у нашому
безпритульстві в світі, у нашому непотребі. А кого інше? А знаєте, може варто поскладати ці гіркі долі та
сповіді у чобіток і дати Єпіфані, аби віднесла нашій владі? Чи краще відслонити завісу заробітчанської правди
і молилися. Дякувати Богу за милосердя. Молитися, аби свідомість кожного
визріла для того, щоб стати у чергу аби жертвувати. Бо ніхто не знає, що кого
очікує.
| 
