Цієї зими я побував в Італії. У мене було дві мети: відвідати маму та дослідити життя наших заробітчан. Країна-чобіток зустріла сирим кліматом, поспіхом італійців, що бігли на роботу та обіймами матері, яка щиро раділа моєму приїздові. Новий рік я зустрів у Болоньї із хлопцем з мого села, який вже 10 років працює тут в Італії, а тому розпитував про Україну та знайомих. Українці, які не живуть у родинах, де працюють бадантами (доглядальниками за перестарілими та хворими), знімають разом житло. В одній з таких квартир жив і я 5 тижнів. Болонья є півмільйонним містом на півночі Італії, яке славиться своїм найстарішим університетом у Європі. Середньовічний центр міста із його старовинними церквами, будівлями та вежами збурює фантазію, яка малює картини минулого життя італійців. Коли заходиш в автобус вражає велика кількість не італійців: румунів, пакистанців, індусів, бангладешців, африканців, філіппінців, вихідців з СНД та інших країн. Невдовзі я віднайшов українську греко-католицьку церкву Св. Михаїла, будівлю для якої надала італійська католицька церква. Відвідавши службу, мене вразила майже відсутність чоловіків, переважали жінки 40-60 років, в кожної на очах сум… Отець Андрій Жибурський, випускник Івано-Франківської Теологічної Академії, родом з Тисмениці, служить у Болоньї від січня 2009 р. Щонеділі на службу приходять приблизно 400 людей, а в 2009 р. в Болоньї офіційно було зареєстровано трохи більше 2500 українців. За словами о. Андрія окрім здійснення Богослужінь, організовуються паломництва, свято Матері, Св. Миколая, День Незалежності, проводиться катехизація для дітей, збираються гроші для хворих, при церкві діє рух «Матері в молитві», діє бібліотека. Часто заробітчани звертаються до священика з такими проблемами як пошук роботи, молитва над хворими, відвідування лікарні, вивід людини з депресії. На моє запитання, чи формується українська діаспора в Італії, отець відповів, що так, адже є люди які беруть тут квартиру на виплату, є що позабирали дітей, діти відвідують тут школу, є навіть діти, що віддають перевагу говорити по-італійськи, а не по-українськи, є українки ,що виходять заміж за італійців.

Я побачив Різдвяні свята на еміграції, взяв участь у вертепі. Тут на чужині українська церква є одиноким місцем, де заробітчани можуть зустрітись, поговорити, згадати і відтворити свої традиції. Близько двох сотень заробітчан зібрав разом Святвечір, вони замінили один одному родину, залишену в Україні. На виступ вертепу прийшов колишній голова уряду Італії Романо Проді разом з дружиною. Виявляється вони живуть у Болоньї недалеко від нашої церкви. Після служби і вертепу він виступив із словом, в якому подякував українцям за їхню працю в Італії та збереження традицій. Тут я подумав, що позитивний імідж держави виникає не тільки з допомогою офіційної дипломатії, а на рівні спілкування звичайних людей: через культурні контакти, приязнь, дружбу. Я б назвав це народною дипломатією.

За час мого перебування в Болоньї мною опитано 20 українців. Історія кожного індивідуальна:  хтось заробляє гроші на житло, хтось допомагає дітям, хтось не бачить для себе роботи в Україні. Люди з різних міст і сіл: Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Трускавець, Кіровоградська, Полтавська області. Переважає Галичина. Усі тривожаться за своїх дітей. Працюють в основному по догляду за перестарілими чи на прибираннях, чоловіки на будівництві. Зустрічав і людей, які ходять без роботи, шукаючи її вже місяць і більше, цим людям особливо важко. Багато негативно висловлювались на статті «Мафія, піца і я», які публікувались в «Експресі», люди стверджували, що авторка дуже перебільшила легкість життя тут на чужині, насправді багатьом людям тут доводилось сутужно. Не плануючи, у Болоньї я випадково зустрів аж чотири жінки з мого села і одну молоду дівчину, на рік старшу від мене. Іра закінчила мій університет і поїхала до матері, тепер вже два роки доглядає за дітьми в італійській сім’ї, зараз вагається чи повертатись в Україну. На її думку, українська молодь в Італії відрізняється від старшого покоління тим, що зароблені гроші витрачає на себе і старається влитись в італійське життя. 

На останок, кілька днів ходив на роботу з моєю мамою – важка ця праця дивитись за старшою людиною, яка наполовину втратила глузд, чи прибирати чужу квартиру, що для мене було психологічно важко. Тому я, побачивши життя українців в Італії реально, попробувавши, що це таке, хочу щоб ми, діти заробітчан,  цінували їхню працю і кликали їх додому, цінували зароблені ними кошти, всіляко підтримували їх по телефону. Вони мають відчути, що їх тут чекають і вони не забуті.