Демографічні ризики

Держава імітує боротьбу з явищем, яке народила і народжує

В Україні демографічних ризиків побільшало. Щорічно приблизно 8 тис. дітей залишаються без батьківської опіки. Зокрема полярно змінилася структура явища соціального сирітства. У цій соціально-демографічній групі дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин залишилися сиротами при живих батьках, активно почала домінувати складова «діти заробітчан». Наслідками «четвертої хвилі» трудової міграції, яку ще в середині 90-х років збурила недолуга державна соціально-економічна політика  і яка нині не вщухає, почали активно перейматися на державному рівні десь три роки тому. Проте вся ота метушня навколо проблеми соціального сирітства через наслідки трудової міграції наразі схожа більше на лукаву імітацію вирішення проблеми, аніж на діяння. Тому що у часі переддефолтного стану українській владі, по-перше, зовсім не хочеться позбутися «тихих» мігрантських інвестицій; по-друге, державна соціально-економічна політика не спонукає мільйони українців до повернення через проблему масового безробіття в  країні; по-третє, не можна вирішити проблему соціального сирітства дітей через наслідки трудової міграції, якщо не позбутися основних чинників, які власне спонукають українських громадян до тієї ж трудової міграції.

«Круглі столи» як панацея?

Складається враження, що в Україні явище соціального сирітства через наслідки заробітчанства  вирішили подолати камерними офісними методами -«круглими столами», конференціями, диспутами, грантами, проектами, посібниками… Все це, на наш погляд, відбувається, через відсутність зваженої державної програми з проблем трудової міграції, де основним способом вирішення проблеми соціального сирітства мало б стати не ілюзорне, а реальне підвищення соціально-економічного рівня життя людей. Така модель дозволила б почати вирішення проблем соціального сирітства не з «гасіння» наслідків цього соціального явища, а з мінімізації причин новітнього українського заробітчанства.

…Власне до таких роздумів спонукав нас нещодавній перебіг в Івано-Франківську круглого столу на тему: «Проблема соціального сирітства в Україні», зорганізований Івано-Франківським обласним центром практичної психології та соціальної роботи та комісіями УГКЦ - у справах мігрантів, у справах освіти та виховання і для сприяння єдності між християнами.

Купа мала…

Попри серйозність заявленої теми дискусії спілкування загалом відбувалося у двох площинах. Соціальні педагоги та шкільні психологи з обласного центру та Рогатинського, Надвірнянського, Богородчанського, Городенківського та інших  районів продемонстрували насправді взірці тієї значної роботи, яка провадиться з дітьми-сиротами у тих чи інших навчальних закладах. А науковці – із Українського католицького університету Львова та Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника  поділилися своїми дослідницькими ( здебільшого лише дотичними до проблеми соціального сирітства через міграцію) результатами з проблем новітньої хвилі трудової міграції.  Претензією на причинно-наслідковий  аналіз соціального сирітства через заробітчанство як активно прогресуючого соціального явища в Україні я б означив хіба виступ завкафедрою соціальної психології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника професора Олени Ліщинської. І то зі значною натяжкою, тому що жодним словом науковець не торкнулася тих чинників, які народили четверту хвилю трудової міграції і сьогодні продовжують її  народжувати.

-І дослідження нашої кафедри в Івано-Франківську, і моїх колег-науковців з Інституту соціально-практичної психології у Києві, де я до цього працювала,-зазначила професор Ліщинськка,- підтверджують висновки, презентовані під час нашого спілкування. Група соціальних сиріт абсолютно неоднорідна. Тож потрібно вести мову і про диференційованість власне психологічної допомоги таким дітям і реагування суспільства на це явище. Ми живемо у відкритому суспільстві і у радянські часи думали, що у ньому нема «хижака». Нині ми стверджуємо, що відкрите суспільство має «хижака». І наша відкритість до різних способів життя і різних культур має для нас не тільки конструктивні, але й деструктивні наслідки. Радянський Союз був країною соціальних експериментів, і Україна надалі залишається країною таких експериментів. Попри те, що в історії української еміграції традиційно чоловік міг виїжджати на заробітки, нинішня ж хвиля заробітчанства показує, що родини покидають і матері. Можна сказати, що Україна сьогодні переживає наслідки природного експерименту. І ми бачимо реально, що відбувається з дітьми, які позбавлені материнської любові. Культурна традиція творить у людині людське. Сьогодні ж ми бачимо, що всі постулати української культурної традиції щодо ролі матері, батька, громади тощо,  не теоретичні, а практичні. Україна переживає відхід від культурної традиції. Бо ніколи в українському народі гроші не стояли вище за батьківські обов’язки. Суспільство втратило функцію соціального контролю, і в Україні, всупереч культурній традиції, сьогодні покинути дитину вже і не соромно, і не страшно. Але всі проблеми у соціальній і гуманітарній сферах ми розв’язуємо не на випередження, а як обслуговування результатів, жертв цих проблем. Не шукаємо причини явища, а воно росте. Що призведе до втрати не тільки культурних традицій, але й національної ідентичності.

Ні поради, ні хісна…

Попри участь у роботі круглого столу кількох комісій УГКЦ, без сумніву, головний акцент для присутніх  соціальних педагогів і шкільних психологів щодо проблеми соціального сирітства через заробітчанство ми очікували почути від комісії у справах мігрантів на чолі з Григорієм Селещуком. Тим більше, що УГКЦ не тільки виробила концептуальні напрямні у роботі з трудовими мігрантами та їх родинами, але їх інструментарій та  не перший рік залишається єдиною структурою, яка провадить реальну працю у цій площині. Натомість учасникам круглого столу представили сто сторінкове українсько-англійське наукове видання з невизначеним тиражем «Виклики та адаптаційні резерви полілокальних родин українських трудових мігрантів», але наголосили, що «реципієнтами» (не читачами!) щонайперше мали б бути родини заробітчан, освітянські спільноти і церковні тощо. На наш погляд, окрім фахівців з соціальної психології, такий науковий виклад «донорського» колективу авторів навіть не зможе осилити жодна заробітчанська родина. А мати з неї хосен – і поготів.

…Найбільш слушну пораду, на наш погляд, учасники круглого столу все ж почули – від Світлани Одинець, керівника проектів і програм комісії УГКЦ у справах мігрантів: виокремлення з-поміж дітей без батьківської опіки в окрему групу дітей заробітчан і називати їх «соціальними сиротами» не коректно. Тому що це відмежовує їх від суспільства. Однозначно з цим погоджуємося. Як і з тим, що праця з такими дітьми потребує бодай елементарного розуміння специфіки явища сучасної трудової міграції.

Ігор ЛАЗОРИШИН.

На світлинах: 1. Гострі проблеми «круглого столу». 2. Професор Олена Ліщинська.