 В Італії майже 2000 українських шлюбів. Багато з них - з
представниками інших країн. Про це говорилося у Львові на Міжнародній
науково-практичній конференції: «Транснаціональні сім’ї як наслідок української
трудової еміграції: проблеми та шляхи їх розв’язання», яка відбулась 22 березня
у приміщенні «Львівської політехніки».
На конференції розглянули питання
родини в Україні і за кордоном та поставили завдання актуалізувати явище транснаціональної
родини, яке має місце. В Україні, на жаль, про це дуже мало говориться і майже
немає публікацій на цю тему. Одне із тлумачень, що ж таке транснаціональна
сім’я, висловила п. Наталія Онімко,
президент Всеукраїнського благодійного фонду «Запорука». Вона говорить, що це
також і сім’я, розірвана кордоном, а не лише відмінністю у громадянстві.
Продовжуючи думку про
транснаціоналізацію у світі, п. Олена
Малиновська, головний науковий співробітник Національного інституту
стратегічних досліджень, зауважила, що
внаслідок цього явища збільшується кількість осіб, які мають одну, дві
або кілька ідентичностей, що фіксується в подвійному громадянстві. «Живе в
одній країні, працює в іншій, дітей навчає ще в іншій», – говорить п. Олена.
Звертає увагу, що найбільша кількість транснаціональних родин виникає внаслідок
трудової міграції. «Міграція – це завжди
стратегія сімейна, рішення про це приймається на рівні сім’ї і сімейні стосунки є фактором відштовхування
або стримуючим фактором невиїзду», – говорить науковець. Цікавою думкою було
те, що батьки ідентифікують себе з однією країною, а діти нерідко – з іншою.
Цю думку розвинула п. Ярина Хомцій, директор
представництва ВБФ «Запорука» у Львівській області. Вона розповіла про приклад
сім’ї. Одна
жінка двадцять років працювала в Італії з наміром забрати туди свою дитину,
однак про це доньку не повідомляла. Коли ж умови стали такими, що це можна було
зробити, її дитина відповіла, що не хоче залишати свою країну і бажає жити на
Батьківщині. «На базі цього прикладу, – говорить п. Ярина, – виникла потреба
організувати працю і з такими сім’ями». Вона також додала, що їхній центр, ВБФ
«Запорука», відкриває у Києві будиночок для підтримки онкохворих дітей на
незначні пожертви італійців, українців (по 2 євро).
Італійський приклад співпраці
влади з українськими мігрантами
продемонструвала п. Тетяна Кузик, радник з питань країн
Східної Європи Міської ради міста Риму. Вона є першою громадянкою України,
яку обрали у Міську раду поки що як
радника. Також, як повідомляє доповідач, влада посприяла відкриттю у Римі
центру української культури. Окрім того, усі мігранти в Італії мають можливість
пройти безкоштовні курси, де їх навчать бути підприємцем і втілити цей досвід в
Україні. «На сьогодні нараховано від 40 до 70 громадських організацій в
Італії», – говорить п. Тетяна і додає, що дуже важливо є переймати позитивні
досвіди емігрантів інших націй, які живуть в Італії. Опираючись на приклад
Риму, заохочує владні структури України, щоб серед представників української влади були
заробітчани, «які знають про що говорити і розуміють зсередини потреби
мігрантів». Звертає увагу на потребу таких конференцій. «Було б доречним
проведення таких конференцій в інших країнах», – зауважує п. Тетяна і додає, що
в Італії була прийнята резолюція щодо лобіювання цього питання.
п. Михайло Ратушний, голова Української Всесвітньої
координаційної ради (УВКР) наголосив,
що круглі столи – це правильний шлях окреслення і вирішення цієї проблеми,
однак часто під час обговорень «ми називаємо кількість, цифри, а не бачимо
людину», – говорить п. Михайло. Наголосив на досвіді практичної праці УГКЦ з
мігрантами і заохотив взоруватись на роботу Церкви. Звернув увагу, що
українська влада доволі часто відстає від того, що роблять громадські
організації Церкви, «а праця з мігрантами є обов’язком української держави». За
його словами, посилюється процес переходу від транснаціональних сімей – до
інтернаціональних. «Лише в Російській Федерації є до 2 млн. мігрантів», –
говорить голова УВКР, що призводить до того, що в Росії на міліони зменшується
кількість українців. Наводить також приклад цілого району у Тернополі, який має
назву «Канада», бо збудований за гроші, які висилали з Канади мігранти. Серед
завдань, які бачить УВКР, є не втратити своєї ідентичності, бо «якщо
втрачається якась етнічна одиниця – світ стає набагато біднішим», – говорить
голова УВКР і додає, що цей виклик можна перетворити на шанс щодо творення
нової України.
Захоплюючою була коротка, але
промовляюча розповідь п. Любомира
Клепача із с. Доброгостова, Львівської області, старшого наукового
співробітника, приватного підприємця. На
його діяльний приклад реальної праці вартувало б звернути увагу українським
можновладцям. «Ми завели Інтернет в
село і кожного місяця біля 23 осіб користуються скайп-зв’язком. На сьогодні вже
можемо прийняти біля 60 дітей. Облаштували майданчик для дітей, створили 4
робочих місця, обладнали Народний дім офісною та демонстраційною технікою,
створили сайт села», – коротко, але дієво розповів п. Любомир.
К’яра Лайнаті, керівник центру для іноземних громадян та їхніх
сімей, благодійна асоціація «Soleterre», запропонувала співпрацю з українськими
та італійськими установами. Наполягає на важливості зруйнування стереотипів як
соціального, так і психологічного характеру, відчутті вини на індивідуальному
та соціальному рівнях. Для цього, на її думку, варто плідно працювати на рівні
освітянських закладів, а також на рівні мас-медіа, де міграційний досвід часто
викривляється.
Антонелла Коломбо, відділ у справах іноземців,
міська рада Мілану «потішив» статистикою, за якою в Італії близько 54 тисячі
заробітчан, що складає 21% з попереднім роком. 236 тис. (18%) людей в Мілані
мають неукраїнське походження. 3% – це українська громада Мілану. З 2011 року
кількість українців виросла з 2 тис. 90
до 6 тис. 900. Середній вік за ост 10 р. – від 32 до 42 років на сьогодні. 80%
– сім’ї, які проживають в Мілані, склад. з поодиноких осіб. Друге місце
займають неповні сім’ї, де присутній один з батьків. Він також розповів, що за
15 років політика пережила певну трансформацію. Італія відчуває ці проблеми,
які стосується в’їзду і намагається сприяти цьому.
Окрім того, обговорювалась тема
грошових інвестицій, які надходять з-за кордону. Зазначалося, що значна частина
коштів заробітчан інвестується в освіту. Також було зауважено, що Україна
приймає набагато більше іноземних студентів у вузи, ніж мають можливість українці
навчатися і здобувати освіту за кордоном. Що стосується виїзду з країни, то, за
польовими дослідженнями, значна частина дітей мігрантів також бажає виїжджати. До
прикладу, в Іспанії навчається 800 українських дітей.
Серед пропозицій, які були внесені, звучали наступні: – розглянути
важливість піднесення значення матері Церквою, владою і суспільством з обох
сторін; - розширити сфери соціальних працівників, які працювали б з сім’ями
мігрантів; - вести роботу щодо спрощення процедур, які пов’язані з
працевлаштуванням мігрантів, здобуттям освіти; - спрямувати зусилля на
забезпечення дієвого захисту прав та інтересів, залучаючи юридичні інституції,
які працюють з людьми; - створити умови для політики возз’єднання сімей, а
також програми для створення нових робочих місць; - залучити, на прикладі Риму,
колишніх заробітчан в управлінські владні структури; - додатково фінансувати
родини мігрантів; - об’єднати окремі організації в корпорації; - Церква
запропонувала сконцентрувати зусилля до однієї-двох глобальних ініціатив і
чітко відстоювати їх на кожних конференціях, а відтак поступово вносити пропозиції
в тих ділянках до органів влади і відстежувати це, не роздрібнюючи потреби, бо
їх, за словами о. Василя Поточняка, – багато і вирішувати треба поступово, а не
загалом; Григорій Селещук запропонував формувати дискурсивне поле, яке
сприралося б уже на існуючі практики праці громадськості з мігрантами.
Конференція проходила в он-лайн
режимі і усі бажаючі з-за кордону могли долучитися у скап-розмові до дискусії.
Документ, із врахуванням пропозицій, буде скерований до органів виконавчої і
законодавчої влади України.
Іванна Рижан
|
