Міжнародна науково-практична конференція на тему: «Транснаціональні сім’ї як наслідок української трудової еміграції: проблеми та шляхи їх розв’язання» завершила свою роботу у Львові, 22 березня 2012 року. Серед організаторів заходу: Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК), Всеукраїнський благодійний фонд «Запорука», Soleterre – Strategie di Pace ONLUS. 

Як повідомляють організатори, у конференції взяло участь понад 100 учасників, серед них 20 з-за кордону. Захід відбувся у формі наукового діалогу, презентацій практичного досвіду громадських організацій та майстер-класу українських та італійських спеціалістів.

Варто зауважити, що цьогоріч організаторам вдалось зібрати навколо проблеми мігрантства різні структури, як громадські, так і церковні, також структури місцевого самоврядування.

Однак, незважаючи на запрошення, надіслані представникам влади, прибулу делегацію з Києва, зокрема Михайла Ратушного, голови Всесвітньої координаційної ради, організатора-партнера, духовенство, та гостей з Італії, які  не погребували своїм часом і приїхали на один день до Львова, щоб взяти участь в обговоренні проблеми, єдиним представником владних структур був депутат Львівської обласної ради, Петро-Василь Камінський, який представляв Комісію з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму, що знову ставить великий знак питання щодо пасивної мовчанки представників вищих владних структур.

Про стратегічну працю Церкви з міжнаціональними сім’ями трудових мігрантів розповів о. Василь Поточняк, виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ. Він, зокрема, детально представив присутнім значення та діяльність відділу, утвореного Синодом єпископів у 2008 році, в Україні і за кордоном. Зазначив, що відділ координовано займається роботою з мігрантами та їхніми родинами (Комісія у справах мігрантів), іммігрантами та біженцями (єзуїтське служіння), морським капеланством (Одесько-Кримський екзархат). У цьому ПМВ в Україні допомагають єпархіальні та екзархальні референти у справах мігрантів та іммігрантів. ПМВ також співпрацює з духовними семінаріями та монастирями задля виховування душпастирів і монашества до місійного служіння, з єпархіальними Карітасами, Українським Католицьким Університетом, Мирянською, Катехитичною, Молодіжною, Євангелізаційною комісіями задля розвитку душпастирського служіння мігрантам та їхнім родинам. Також є співпраця з громадськими організаціями та науковими інституціями в Україні й за кордоном. Поза Україною ПМВ задля надання духовної опіки трудовим мігрантам співпрацює з єпископами – Апостольськими візитаторами, Апостольським делегатом, Генеральними вікаріями, пасторальними Координаторами, парохами та капеланами УГКЦ у країнах перебування наших вірних.

Звертаючись до учасників конференції, секретар відділу зауважив, що за час його перебування в Україні (третій рік) відбулись диспути, конференції, круглі столи, що, як він зауважує, є необхідністю, «бо там ми можемо пропонувати і сходитись до означення проблем і потреб, які треба представити», але, як він говорить, «віз і нині там». «За три роки ми в державі створили щось таке крихітне, що навіть не можна вловити, – зауважує о. Василь, – якщо ми за найближчих три, чи десять років ще таке щось маленьке створимо, то який сенс тих конференцій: просто поговорити і поскаржитись владі?», – запитує священик і заохочує зорганізувати зусилля до однієї-двох глобальних ініціатив і чітко відстоювати на кожних конференціях, а відтак поступово вносити пропозиції в тих ділянках. «Запитуймо, чому, наприклад, за три місяці не зроблено нічого, або мало зроблено в тій, чи іншій ділянці, бо, коли говоримо загально, – воно не дуже йде», – зауважує секретар відділу.

Спогадуючи «Київські діалоги» у Берліні, звернув увагу, що українська еміграція – це еміграція, яка входить в контекст урбанізованого світу, де, на даний час, у світі понад 200 млн. людей є мігрантами. Наголосив, що специфіка української еміграції є жіночою – 78% - 86% – це жінки в італійських місцевостях, «а це, – на його думку, –  вже особливість, яку теж варто брати до уваги».

У своїй доповіді «Міжнаціональні сім’ї трудових мігрантів у досвіді служіння Української Греко-Католицької Церкви», торкаючись проблеми міжнаціональних сімей, констатував, що ця тема майже не обговорюється, але вона існує – і то гостро. Звернув увагу на те, що часто «ми як держава залишаємо своїх людей, мотивуючи тим, що вони можуть прийняти громадянство тієї країни, в яку виїхали. А це ж потенціал!», – наголошує священик і додає, що не завжди асиміляція є такою масовою,  «особистості створюють італо-українські асоціації і мають кращий вихід на владу, щоби допомагати». Висловив думку, що нам усім варто було б звернути увагу на тих людей, бо «вони є безпосередніми дипломатами в колі родини, в їхньому суспільстві», – зауважив священик і  закликав не втрачати їх.

Відтак, торкаючись теми життя українця за кордоном, розповів про звуженість такого стилю життя до трикутника –  наймана квартира, робота і магазини, що робить людей замкнутими, напруженими, нереалізованими. Що стосується міжнаціональних сімей, то вони  звуження своїх життєвих можливостей відчувають ще більше. Наслідком є велике природне бажання свободи, що штовхає людину до віднаходження свого народу навіть коштом роз’єднання власної міжнаціональної сім’ї. «Реалії є такими, що часто українська половина – чоловік чи дружина – не зживаються з інонаціональними родичами своєї другої половини і це взаємне несприйняття найближчих, чи найближчими родичами з обох сторін зосереджує міжнаціональні сім’ї не на замкнутому трикутнику, а втягує в коло власного життя», – говорить священик.

Альтернативою є УГКЦ за кордоном. У храмі міжнаціональні сім’ї зустрічаються з розширенням життєвих прагнень. Через відкритість нашої Церкви  «багато осіб іноземного походження, котрі через свою дружину, чоловіка прийшли у храм, почуваються прийнятими, спілкуються з душпастирями, приступають до святих таїнств, практикують Ісусову молитву», – говорить священик. Він також навів приклади служіння представників інших національностей, зауваживши, що «приємно слухати угорців, які в Будапешті супроводжують хоровим співом українську Літургію; румуна, який у парохії читає апостола українською, а сам не знає цієї мови; американця, який роками дякував на Літургії у Римі; татарів, які допомагають будувати храм – каплицю в Казахстані тощо».

Про працю Церкви у культурному плані говорить, що УГКЦ всіляко сприяє через святкування розширеному поглядові на життя, можливості знайомства з іншими за допомогою організацій. «Пригадую, як четверо італійців вивчали пісню «Рідна мати моя», щоб виступити на святі перед своїми дружинами – українською публікою. Часто можна зустріти у різних країнах напівафриканців у вишитих сорочках», – наводить приклади священик.

У сфері просвіти міжнаціональні подружжя, що належать до УГКЦ за кордоном, «часто беруть участь у прощах, пізнавальних поїздках, що дуже люблять, тому нерідко відвідують в Україні нашу архітектурну і духовну спадщину, знаючи специфіку християнського сходу. Вивчають українську мову, відшуковують в Інтернеті актуальні новини, пов’язані з Україною, пишуть наукові праці, займаються громадськими та благодійними справами», – говорить о. Василь.

Підсумовуючи, зауважив, що Церква, звісно, не заохочує одружуватись із особами іншої національності, а особливо іншої конфесії, чи навіть іншої релігії через різний менталітет та інше сприйняття вічних цінностей, однак, «знаючи, що любов є вершиною сімейного щастя, Церква робить різні спроби і підходи до міжнаціональних сімей, які належать до різних конфесій і навіть релігій, щоб не відкинути, а обнадіяти, бо участь міжнаціональних сімей у церковній родині розширює горизонти Божого світу та відкриває кордони планети, яка називається Земля» – завершив о. Василь.

Нагадаємо, що Українську Греко-Католицьку Церкву, окрім виконавчого секретаря ПМВ УГКЦ представляли Григорій Селещук, голова Комісії у справах мігрантів УГКЦ, о. Богдан Тимчишин, голова Комісії УГКЦ у справах родини. У їхніх доповідях йшлося про родину, її складові, розуміння щастя, виховання дітей, проблеми і можливості існування в умовах міжнаціонального подружжя.

Зорема Григорій Селещук у своїй доповіді: «Виклики та адаптаційні резерви полілокальних родин українських трудових мігрантів», запропонував новий термін на окреслення вищезгаданих сімей – «полілокальна родина». Розповів про її моделі та актуальні проблеми виховання дітей у таких сім’ях.

о. Богдан Тимчишин у доповіді на тему: «Концепція щасливої родини: де і як її знайти» констатував, що «ми стаємо свідками того, як родини втрачають сенс свого життя, гублять своє щастя». Наслідком цього назвав злочинність молоді, втечу в Інтернет. Пошуком щастя людини окреслив єдину можливість знайти його у Бога. Тому, на думку доповідача, людина шукає його за кордоном у Церкві.

Іванна Рижан