Тетяна СЕРЕДЮК, історик. Друковано в науковому журналі «Галичина»

Задоволення духовних потреб трудових мігрантів з України в контексті формування організаційної структури української церкви в Європі

Міграційних рух українського населення, який упродовж  кінця ХХ – початку ХХІ ст. став дуже інтенсивним, є предметом особливої уваги Української православної та Української греко-католицької церкви. Про це можна судити, звернувши увагу хоча б на кількість церковних документів як загального, так і локального характеру, що приділяють увагу міграційному руху у різних його вимірах. Дана проблема тісно пов’язана з проблемою глобалізації й стає не тільки проблемою соціально-економічного характеру, але й еклезіологічною. 

З наукового погляду, історіографія дослідження проблематики щодо задоволення духовних потреб трудових мігрантів в контексті формування організаційної структури української церкви в Європі стала предметом дослідження кількох праць. Найбільш ґрунтовно висвітлюють роль церкви у збереженні української ідентичності багато сучасних дослідників, серед яких такі визнані автори, як Ю. Бойко, Т. Гринчишин, І. Марков, В. Поточняк,  О. Пронюк та  Г. Селещук. Показано також, у праці О. Пронюк духовне життя та потреби української громади в Італії. Слід зауважити, що трудову міграцію і становлення спільнот Української Греко-Католицької Церкви у країнах Європи висвітлив експерт з пасторальних питань Ю. Бойко. Наукові дослідження цих авторів істотно розширюють межі вивчення духовного життя українців за кордоном, що дозволяють сформувати необхідні рекомендації та висновки, пов’язані з раціональним розв’язанням міграційних проблем в інтересах суспільства.

Саме виходячи з цього, актуальність нашого дослідження полягає у вивченні духовних потреб трудових мігрантів за кордоном, збереження їх ідентичності, а також організація церковної структури в Європі та Росії.

Метою публікації є висвітлення проблем, які ще не досить ґрунтовно вивчалась українськими істориками. Ми поставили перед собою завдання вивчити проблеми організації душпастирської опіки церкви над трудовими емігрантами за кордоном.

Розглянемо організаційну діяльність УГКЦ у справі духовної опіки над українськими емігрантами. Упродовж багатьох століть справою душпастирської праці над мігрантами займалися різні сектори Римської Курії. Великою мірою ця місія була доручена Конгрегації до справ поширення віри, де бере свій початок Конгрегація Східних Церков, яка була заснована Папою Пієм ХІІ 6 січня 1862 р. Конгрегація Східних Церков дбає про те, щоб східні християни мали всі умови для розвитку та поглиблення своїх церковних традицій. Тобто, вона має прямий зв'язок до емігрантів – вірних східного обряду, які перебувають поза територією церкви свого права.

Активну зацікавленість Апостольської столиці на користь вирішення проблем, пов’язаних з міграційним рухом, спостерігають не тільки через діяльність різних структур. Основна позиція Католицької Церкви стосовно згаданого феномену викладена в офіційних документах. Ними є Апостольська Конституція Папи Пія ХІІ "Exsul Familia”  з 1 серпня 1952 р. та Інструкція "Erga migrantes Caritas Christi” Папської Ради до справ душпастирської опіки над мігрантами й подорожніми з 3 травня 2004 р.  Саме тому, надзвичайно важливу роль для УГКЦ у збереженні української ідентичності на еміграції у часі четвертої хвилі відіграє Інституція Папської  Ради про душпастирство  мігрантів та подорожуючих "Erga migrantes Caristas Christi” (ЕMCC) де йдеться про те, що у церкві всі повинні почувати себе "як у своїй батьківщині”, щоб у гостинності мігранти знаходили силу долати труднощі, знайшли гідну пошану і сприйняття культурних і релігійних відмінностей. Слід зауважити, що Синод Української греко-католицької церкви вже другий рік (з 2009 р.) поспіль визнає одним із головних завдань роботу з українськими мігрантами. Спеціально для цього в УГКЦ створили пасторально-місійний відділ. Священики попередньо провели моніторинг місць перебування українців за кордоном і вже нині працюють у 38 країнах світу з українцями, надаючи їм духовну підтримку. Отже, на сьогодні найбільш поширеною та найкраще організованою церквою структорою в еміграції є Українська Греко-Католицька Церква. Вона поширилась на віддалені континенти, де має власні структури у Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Польщі, Західній і Північній Європі, а також Австралії й Новій Зеландії.

Щодо українського Православ’я, то існують три основні його гілки – УПЦ Московського Патріархату, УПЦ Київського Патріархату і Українська Автокефальна Православна Церква. Також можна виділити Харківсько-Полтавську єпархію останньої, яка, не визнаючи митрополита М. Кудрякова, існує автономно та прихильна до американських єпископів. Так от, кожна з цих гілок має свого відповідника за кордоном. Хоча УПЦ Московського Патріархату (МП) позбавлена права засновувати власні громади за кордоном, однак сам МП поширився по усьому світові. Існують російські єпархії в країнах Європи – Великобританії, Німеччині, Австрії, Угорщині, Франції з Іспанією та Італією та США.

Другою великою юрисдикцією є Константинопольський Патріархат, який колись був наймогутнішим. Дана церква, не маючи  власної території (її глава перебуває на території Туреччини, займаючи квартал у Стамбулі) має велику чисельність вірних, оскільки багато православних єпархій і митрополій по всьому світові підлягають під його юрисдикцію. Серед них і дев’ять українських єпархій у США, Канаді, Західній Європі, Латинській Америці й Австралії. Також, УПЦ Київського Патріархату має громади за кордоном, утворені здебільшого заробітчанами четвертої еміграційної хвилі. Саме,  у США, Австралії, окрім того, декларується існування кількох єпархій у Росії.

Емігрантів четвертої хвилі знаходимо майже по всіх країнах Європи, але найбільше опинилося їх у Італії, Іспанії, Португалії. У всіх цих країнах Римо-Католицької Церква ставила на допомогу емігрантам свої доброчинні структури, давала РКЦ у користування свої храми – як Православним, так і Греко-Католикам. Завдяки гостинності створилися понад 100 греко-католицьких громад Італії, 30 в Іспанії та 15 в Португалії.

Найбільш організованою душпастирська праця священників УГКЦ діє в Італії. Українські трудові емігранти почали прибувати сюди на початку   1990-х рр. На той час в Італії існувала тільки одна персональна парафія –   Св. Сергія і Вакха в Римі. Коли приплив людей збільшився в 1996 – 2000 рр., о. Іван Музичка, який на той час був парохом заробітчан у Римі, він почав опікуватись новою парафією в  Неаполі.

У Болоньї церковна громада УГКЦ постала стараннями місцевих заробітчан з ініціативи М. Лебідь та тодішнього пасторального координатора В. Поточняка, який 5 січня 2003 р. відслужив першу святу Літургію у храмі Варнабітів, від того часу святі Літургії відбувалися двічі на місяць та у великі християнські свята. У листопаді 2006 р. українська спільнота перейшла до нового храму – Церкви святої Катерини – Корпус Доміні.  Завдяки пасторальній праці отця Поточняка до 2005 р. в Італії було організовано 90 церковних спільнот, що їх обслуговували переважно священики-студенти. 

Третьою церквою, куди перейшла українська греко-католицька громада Болоньї був храм Санта Марія дел Суфраджіо (Страждальна Мати). Тут трудові мігранти одержали дозвіл відправляти Служби Божі три перші неділі і суботи щомісяця. Громада перевезла в нове приміщення свою бібліотеку, для якої виділено кімнату для продажу книжок, зал для проведення вечорів і занять катехизою.

На сьогодні в Італії діє близько 120 українських церковних громад. Однак не всі громади є однакові за кількістю вірних та регулярністю літургійно-християнського життя. Опікою охоплені в основному Північ та Центральна частина країни, в Південній частині переважно в містах Неаполі, Казерті й Салерні, а на крайньому Півдні та Сицилії пасторальних структур УГКЦ не існує, хоча там присутня не мала кількість українців.Переважна більшість вірних походить із Західної України, хоча не можна зауважити щораз більшої присутності людей з південної та східної частини України. 

Для координації духовним заходів УГКЦ в Італії 9 листопада 2003 р. створено Християнське товариство українців в Італії. Воно видає власну газету "Українські вісті”, має акредитованих перекладачів при консульському відділі Посольства України в Римі та генеральному консульстві України в Мілані.

Душпастирська опіка УГКЦ в Іспанії, розпочалась дещо пізніше, ніж в Італії, а саме у 2003 р. коли на прохання Блаженнійшого Апостольська Столиця призначила владику Г. Лончину Апостольським Візитатором для українців-католиків в Італії, Іспанії та Ірландії. Тоді, в Іспанії офіційно працювало 9 священників. Через далекі відстані вони зустрічалися дуже  рідко. Відповідно це відбивалося на стилі душпастирства – кожен працював за власним вмінням. На даний час в Іспанії існує 16 парафій, де душпастирюють 16 священників, більшість з них належать до Івано-Франківської єпархії.  На жаль, українська церква в Іспанії не має такого великого впливу на різні структури – як державні, так і приватні, як в Італії, тому церковне становище вимагає визначеності щодо справи душпастирства на рівні ієрархії.  

На відміну від Італії, де обличчя еміграції є жіночим, в  Іспанії емігранти переважно проживають цілими родинами, хоча не можна так само не зауважити присутності людей, які залишили свої сім’ї в Україні. Є ними переважно чоловіки. На релігійне життя це впливає по-різному. Родини, які в Україні практикували регулярне християнське життя, залишилися такими самими і в Іспанії, є і такі, що почали ходити до церкви саме на еміграції.     

Досить складною є релігійна проблема опіки над трудовими емігрантами в Росії. Протягом 18 років після створення в 1993 р. федерального громадського об’єднання української діаспори Російської Федерації – Об’єднання українців Росії перед ним стояли важливі, але так і не вирішенні питання щодо легітимності і самого існування та діяльності парафій українських церков – Української православної церкви Київського патріархату та Католицької церкви візантійського обряду для українських греко-католиків на теренах Росії.

            У Росії існує три єпархії української Православної церкви Київського патріархату: Богородицька єпархія (Москви і Московської області), Білгородсько-Обоянська та Тобольська і близько 10 парафій УПЦ КП. Офіційно Російською православною церквою Московського патріархату вони відносяться до розкольницьких церковних організацій, бо УПЦ КП не визнана канонічною поки що ні однією з помісних церков православного світу.

            Відродження ГКЦ в Росії розпочиналося в 90-х рр. минулого століття. Однак основна діяльність була скерована на українців-католиків, які опинилися на території Росії внаслідок  різних обставин. Українська діаспора в Росії на сьогоднішній день є чи не найбільшою в світі, проте  душпастирська опіка над нею є дуже мізерною. На даний час у Росії діє близько 25 парафій, що їх обслуговують близько 15 священників, більшість з яких з України.  Хоча, повноцінна місійна праця УГКЦ на території Росії неможлива через великий супротив Російської Православної Церкви. УГКЦ в своїх правах перед державою прирівнюється до секти.

            Існує на сьогодні багато проблем у душпастирстві українських трудових емігрантів у Росії, саме брак священників та відсутність єдності між ними.  Також, в УГКЦ склалась ситуація, яка пов’язана з питанням катехизації. Тобто, важливість літургійного катехізису, мета якого – привести вірних до свідомої участі в богослужінні. Священики, що працюють в приходах української традиції, зауважують проблему, пов’язану з асиміляцією молодих поколінь, що походять з українських греко-католицьких сімей, які проживають на території РФ, - їх відходом від власних традицій. Як наслідок є труднощі їх воцерковлення.

            Іншою проблемою є брак храмів. Тільки в 2009 р. був відкритий перший греко-католицький храм у Росії, який є офіційно зареєстрований як храм римо-католицької спільноти. Відправи ведуть або в квартирах, або в інших підпільних приміщеннях, які не дуже приваблюють людей.  Проте, велику допомогу душпастирям надає Римо-католицька церква в Росії, натомість багато з них жаліється на брак зв’язку з рідною церквою в Україні. 

            Досить не погано здійснюється духовна опіка над українськими емігрантами у Польщі. Теперішня структура УГКЦ в Польщі є спадкоємницею однієї з найстарших єпархій Перемиської, на даний час Перемиська єпархія має 4 деканати, які налічують 87 парафій, а Вроцлавсько-Гданська єпархія поділена на 4 деканати, які створюють 56 парафій. Згідно офіційними статистичними даними курії Перемисько-Варшавської  митрополії УГКЦ в Польщі налічує 150 тис. вірних, та 300 тис. вірних, які тимчасово, з причин заробітчанства перебувають у Польщі.

             Також, попри всі релігійні та духовні завдання церква відіграє особливу роль серед міграційних громад як чинник, який значною мірою об’єднує їх і підтримує. Першим об’єднуючим чинником є рідна мова богослужінь, пісень, молитов, проповідей та взаємного спілкування між собою. Це в свою чергу, дає почуття окремішності та підкріплює почуття гідності, повноцінності.

            Карта душпастирства українських трудових мігрантів у Польщі, зосереджена переважно навколо великих промислових та наукових центрів Польщі, таких як Варшава, Вроцлав, Краків, Лодзь, Люблін, Перемишль, Жешув. Варто зауважити, що поряд з  наданням релігії, в монастирських приміщеннях відбувається також навчання української мови. З 1 серпня    2007 р. за старанням Посольства України в Польщі почала працювати суботня школа для українських дітей, яка знайшла притулок в одній із варшавських початкових шкіл. Діти мігрантів разом із дітьми місцевих вірних підготовляють тут до першої Св. Сповіді і приступають до урочистого Святого Причастя.

            Якщо говорити про Перемишль, то слід відзначити створення 2009 р. веб-крамниці sofija-net.pl – важливого засобу поширення літератури, журналів, ікон та іншої церковної атрибутики, завдяки ньому вперше в Польщі з’явився єдиний, формалізований канал розповсюдження потужної книжкової, журнальної та мультимедійної продукції, що її випускає УГКЦ в Україні.

            На завершення слід згадати про успіх УГКЦ у сфері міжконфесійних відносин, а саме про угоду від 16 грудня 2008 р., завдяки якій можливим стало основне погашення майнового спору з Польською автокефальною право­славною церквою, адже всю цю ситуацію і міжконфесійний спір спричинив не хто інший, як саме держава – Польська Народна Республіка – своєю політикою.Проте ситуація між УГКЦ та ПАПЦ станом на 2011 р. є більш злагодженою та помірковоною.

            Найбільшу діяльність серед українських церков у Греції проводить УГКЦ. Вона належить до тих країн, де українські мігранти-заробітчани появились найраніше. Щоправда, душпастирська опіка над ними  розпочалась дещо пізніше. Під релігійним обрядом Греція є специфічною країною. Тут поняття віри й патріотизму наскільки пов’язані між собою, що, вимовляючи слово "грек”, розумієш "православного”. Саме через це навіть багато православних з Росії не могли себе віднайти в Грецькій Православній Церкві, а ходили тільки до парафій Російської Православної Церкви в Греції.Хоча, варто відзначити й те, що російські мігранти могли обмежувати свою участь у церковному житті тільки великими християнськими святами Різдвом і Великоднем.

            Коли йдеться про вихідців із Західної України, які в більшій мірі належать до Греко-католицької Церкви, то вони початково намагалися віднайти себе в різних церквах, а деякі взагалі відійшли від церковного життя, ставлячи на перше місце заробіток. В Атенах, однак, є одна греко-католицька парафія, основою якої є греко-католики. Основна проблема душпастирства українських мігрантів греко-католиків у Греції полягає в тому, що вся діяльність зосереджена навколо однієї парафії.

Утворення будь-яких інших структур УГКЦ є дуже важливим у цій країні.

            Внаслідок значного еміграційного потоку багато українців опинилися на заробітках і в Великобританії. Українці зосереджені переважно навколо Лондона й Манчестера. Проте існують менші зосередження в Бірмінгемі й Брістолі. Потрібно зауважити, що українські трудові емігранти в Англії походять із західних, так і зі східних регіонів України. Саме тому ті, які  мали християнську формацію в Україні,  шукають її і в Англії.

            На даний час екзархат УГКЦ налічує 14 регулярно діючих парафій, 15 священників, 3 монахи і 4 монахині. Відносно кількості вірних,  то офіційний вісник Екзархату подає число близько 15000 осіб. Серед теперішніх  душпастирів Екзархату двоє походять з України – в Манчестері і Ковентрі. Хоча їх важко притягнути нову хвилю еміграції до церкви, оскільки багато українських заробітчан потрапила до Англії через інші країни Європи. А тому, вони воліють перебувати більше в тіні, аніж показувати себе публічно.

            Окремий напрям нашого проектованого дослідження проведений шляхом анкетуванням в Івано-Франківській, Львівській та Тернопільських областях, дав змогу простежити чи відвідують українську церкву емігранти за кордоном? Саме із 300 нами опитаних респондентів, з них 167 осіб ходить до церкви один або два рази на місяць, 113 осіб – три або чотири рази та 20 осіб в церкву не ходять взагалі, це ті переважно емігранти, які перебувають на заробітках у Великобританії, Греції та Росії. Тобто, більшість українського населення із Західної України намагається відвідувати українську церкву для збереження власної ідентичності за кордоном.

            Також, за результати польових робіт наших дослідницьких експедицій щодо дотримання за кордоном українських обрядів, то із 300 осіб, 200 відповіли, що частково дотримуються наших традицій поєднуючи їх з європейськими, 65 осіб – дотримуються усіх українських звичаїв, а 35 респондентів – взагалі не дотримуються українських обрядів.  Тобто, трудові українські емігранти намагаються в більшості зберегти свою духовну самобутність та українські обряди, звичаї та традиції за кордоном. 

            Можемо робити список негативів сучасної української еміграції, але потрібно відзначити позитивні аспекти, що стали можливими завдяки підтримці церковних структур. Кількомільйонна заробітчанська еміграція стала важливим чинником самоствердження та її інтеграції в європейській простір, чинник який веде Україну в Європу і вносить сюди свій вклад духовний і культурний.

            Таким чином, дуже важлива на сьогодення є роль церкви у житті емігрантів. Основними позитивними факторами, є  організація парафіяльного життя та осередків за кордоном, організація суботніх чи недільних шкіл, створення різних громадських об’єднань, які сприяють збереженню української ідентичності, організації різних культурно-національних програм та в першу чергу задоволення духовних потреб українських мігрантів за кордоном. Щодо негативних чинників, то існує великий брак священників, а також храмів, які б могли послужити народові та бути об’єднуючим моментом в усіх ділянках християнського життя.