Позитивні і негативні сторони у шлюбно-сімейних відносинах трудових емігрантів

     Кінець ХХ - початок ХХІ ст. характеризується різким зростанням міжнародних міграційних процесів та залученням до нього практично всіх країн світового співтовариства. Міжнародна міграція в сучасних умовах набуває різних форм: трудової, туристичної, сімейної. 

Відтік трудових ресурсів працездатного віку супроводжується погіршенням демографічної ситуації в країні, а саме: зменшенням її загальної кількості, старінням населення та відпливом кваліфікованих працівників. Крім того, поширюються негативні соціальні явища: розлучення, соціальне сирітство. Тому, на сьогодні, характерним є той момент, що проблема трудової міграції торкається майже кожної української родини. Разом з тим, дослідники трудової міграції зауважують, що не варто її розглядати однозначно – в площині позитиву чи негативу. З одного боку, трудова міграція рятує сім’ї від матеріального зубожіння, сприяє розвиткові нових трудових навичок, впровадженню нових технологій у виробництві та сфері послуг. Але з іншого боку виникає комплекс проблем як на рівні окремої особистості, сім’ї, родини так і на рівні суспільства.

Проаналізуймо роль сім’ї для держави. Центральне місце в українській державній політиці посідає сім’я як потужне джерело соціального, економічного, культурного, морального та  духовного оновлення суспільства і конкретної особистості, яка в умовах кризи стає чи не єдиною ланкою, здатною витримати психологічні, економічні, соціальні перевантаження, забезпечуючи при цьому етико-психологічну та духовну підтримку людини. Однак, як показують соціологічні дослідження, найбільша кількість конфліктів припадає саме на сім’ю. Родина в наш час стає місцем, де розряджається невдоволення, вихлюпуються скарги і докори. Існує комплекс причин, що призводять до руйнування сім’ї і розлучення.

Згідно результатами загальнонаціонального соціологічного моніторингу, що забезпечується Інститутом соціології НАН України в межах проекту "Україна на порозі ХХІ століття”, досвід тимчасової трудової міграції за кордон набули 10,2% українських сімей. Оскільки в країні нараховується приблизно 15 млн. сімей, це означає, що з метою заробітку за кордон виїжджали, принаймні, 1,5 млн. осіб. Вперше в історії України люди їдуть на роботу, залишаючи родини вдома. Це несе із собою три найбільші небезпеки: перетворення мігрантів на засіб отримання грошей, послаблення емоційно-психологічних зв’язків та взаємопорозуміння у подружжі, виховання дітей без прикладу батька, матері, або й обох батьків. Таким чином, новітня трудова міграція ставить багато викликів, серед них чільне місце посідають ті, які пов’язані із збереженням цілісності сімей.

У дослідженні В. Антоняка вказується на те, що сім’я завжди перебуває в центрі складних соціально-економічних процесів мікро- і макросоціуму. Від її економічної спроможності та внутрішньої духовної стабільності залежить чітке функціонування економічних, господарських механізмів, отже, стабільність у цілому. Міцна економічно, фізично й морально, сім’я з достатнім коефіцієнтом відтворення є запорукою існування української держави. Проте, сучасна сім’я переживає кризовий стан: збільшується кількість розлучень та знецінюється сімейне життя, першочерговою причиною чого є виїзд одного із сім’ї на роботу за кордон.  Унаслідок цього зростає кількість неповних та дисфункційних сімей, що негативно позначається на виконанні сім’єю основних функцій – репродуктивної та виховної.

Дослідниця О. Блимова проаналізувала відмінність між групами мігрантів та людей, що тільки орієнтуються на можливе працевлаштування за межами країни, за варіантом "робота за кордоном руйнує сім’ї заробітчан”. Вона зазначає, що респонденти, котрі мають безпосередній досвід за межами країни, майже в два рази частіше обирають таку відповідь, а потенційні мігранти, приймаючи рішення про виїзд на заробітки, намагаються допомогти своїм родинам, та не беруть до уваги можливі негативні наслідки такого кроку. Зрозуміло, що трудові мігранти маючи власний досвід перебування за кордоном у відриві від сім’ї, більшою мірою усвідомлюють, що у такий спосіб дуже важко зберегти  сім’ю.

Важливим аспектом теми є аналіз шлюбно-сімейного статусу українських трудових емігрантів до їх виїзду за кордон. Так, проведене нами соціологічне опитування серед 600 мігрантів шляхом анкетування у Івано-Франківській, Львівській та Тернопільських областях довело, що більшість із них, а саме 80,16% від загальної їх кількості є одружені та залишили сім’ї під час виїзду на заробітки. Водночас, серед жінок-мігранток такий показник становив 61,6%, а серед  чоловіків - 18,56%. Лише 4%  чоловіків до виїзду не перебували у шлюбі. Одночасно, 2,88% жінок перебували у розлученні. Частка вдів і удівців становила відповідно 1,76% і 0,32%. Таким чином, у групі емігрантів частка одружених жінок перед виїздом за кордон виявилась більшою, ніж чоловіків. Щодо частки респондентів, які ніколи не перебували у шлюбі, то вона була вищою, ніж у мігрантів-чоловіків. Серед розлучених і вдів переважають жінки, що дає змогу їм бути вільнішими як у виборі місця роботи, так в пошуках шляхів підвищення своїх доходів.

Прослідкуємо шлюбно-сімейний стан українських трудових емігрантів в Італії. Саме в цій країні перебуває найчисельніша група Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей. За неофіційними даними найчастіше подружні стосунки розриваються в сім’ях, в яких беруть участь жінки. Жіночу роботу прибиральниці та прислуги найлегше знайти в Італії – у цій країні, за даними італійського генконсульства України, кількість жінок серед українських заробітчан становить 92 %.

У матеріалах дослідження, проведеного в Італії журналісткою та письменницею О. Пронюк щодо покращення становища українських заробітчан за кордоном, вказано, що 11,51% (від загальної кількості 60%) "знайшли свою долю на чужині”, 0,73% – "хочуть одружитися з іноземцем”, 0,49% – "сподіваються влаштувати собі там життя” та 0,98% – "вже одружилось” [17, с. 13]. Таким чином, більшість українських жінок вбачають покращення свого становища за кордоном через шлюб з іноземцем.

За останні десять років кількість змішаних шлюбів саме тут збільшилася утричі. Консульський відділ Посольства України в Італії та генконсульство у Мілані видали лише у 2007 р. близько 2 тисячі довідок про шлюбноспроможність. Цей феномен, котрий називають справжнім бумом, стосується насамперед італійських чоловіків. У восьми з десяти  випадків йдеться про весілля, де наречений – італієць, а наречена – українка. Національний інститут статистики Італії (ISTAT) інформує, що на сьогодні кількість таких  шлюбів становлять майже 10% від загальної кількості одружень у країні. У більшості випадків вік нареченого становить 40-50 років, а нареченої – 25-30 років. Для чоловіків у чотирьох з десяти випадків йдеться про другий шлюб.

Культурний посередник Н. Маделик, яка працює в м. Неаполь у соціальному кооперативі "Dedalus” зробила висновки, що 20% українських дівчат одружуються з метою легалізувати своє перебування в Італії чи отримати якийсь спадок або фінансову вигоду, решта 80% виходить заміж, бо дійсно зустріли свою половину. Тому, саме жінок-мігранток і називають "міцною ланкою”, рятівницями сьогоднішнього кволого суспільства Італії. 

Серед опитаних емігрантів, які здебільшого перебувають в Італії, спостерігається ще й такий момент, що нелегальне становище, важка робота, розрив родинних зв’язків, а разом з тим і фінансова незалежність, і переоцінка колишніх цінностей, – все це дуже часто призводить до виникнення в більшості жінок-мігранток психологічної залежності від чужої країни. Вдома їм тяжко адаптуватися, повернутися в сім’ю, і вони знову їдуть на заробітки. Дану ситуацію українські психологи вже охрестили "італійським синдромом”.

За свідченнями емігрантів Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей серед 100 осіб, з них 40 – розвелися у зв’язку з перебуванням чоловіка або жінки за кордоном,  25 інформаторів вказали на те, що їх сімейні стосунки, навпаки, зміцніли у розлуці (будучи за кордоном не більше 4-ох років), 23 емігранти відповіло, що "їх шлюб вцілів лише завдяки дітям”, 12 респондентів не дали відповіді на це запитання. Таким чином, більшість заробітчанських сімей розвелося через не довіру  один до одного.

Прослідкуємо наслідки української трудової еміграція для української родини. Особисті наслідки еміграції проявляються, здебільшого, у припиненні повноцінного існування сімей чи їхнього існування взагалі, в індивідуально-психологічних стресах емігрантів через розлуку з сім’єю та членів сім’ї, особливо дітей, через розлуку з батьками. Розрив сім’ї часто приводить до "валютизації” стосунків у сім’ї, до деформації уявлень про стосунки в межах і поза межами сім’ї, негативного сприйняття реалій дітьми емігрантів, їхньої невмотивованості працювати і самореалізовуватись через наявність постійного матеріального утримання батьками, схильності до перебування в молодіжних кримінальних колах, алкоголізму, розпусти, насильства.

У роботі О. С. Химович підкреслюється, що одним з наслідків міграційних процесів є трансформація рольових структур, коли жінка в українських сім’ях перебирає на себе функцію "годувальника родини”, що не може не позначитися на стосунках з дітьми та чоловіком, які здебільшого "відчужуються”. Значна частина родинного життя залишається поза увагою жінки. І це особливо відчутно в українській сім’ї, яка завжди була традиційною і дещо навіть консервативною. Однією з найвагоміших, за свідченням фахівців, є феномен "подвійної зайнятості”, психофізичне перевантаження жінок у шлюбі, що викликає постійну втому, веде до погіршення, а потім і до розриву подружніх відносин.

Українське суспільство сьогодні зіткнулося з низкою проблем, які виникають як "постеміграційний синдром”. Зазвичай, називають лише негативні сторони еміграції українок. І справді, українське суспільство, як і українська держава, ще не раз буде відчувати в майбутньому наслідки такого некерованого відтоку робочої сили, а сім’я як основа суспільства – відчує відчуження в родинах (часті розлучення серед трудових мігрантів), втрату зв’язку поколінь і інші не менш негативні соціальні чинники. Загалом позитивних особистих наслідків еміграції знайти важко, і якщо припустити, що, до прикладу, з 10–20% сімей певної країни емігрують батьки, залишаючи дітей, то перелічені особисті наслідки для сім’ї невдовзі переміщуються у соціальну (у вузькому розумінні) площину для всієї держави.

Отже, щорічно близько 130-135 тис. дітей в Україні переживають розлучення батьків, частка пар, які при розірванні шлюбу мають спільних неповнолітніх дітей нині становить близько 3/5 (або 59% , на початку 1990-х – це було 63%) від загальної кількості розлучень. Зростання кількості неповних сімей з дітьми навіть в економічно благополучних розвинених країнах оцінюється негативно, адже виховна функція сім’ї в цьому випадку деформована і діти, які зростають в них, більш схильні до асоціальної поведінки, їм важче у майбутньому орієнтуватись у гендерних відносинах соціуму, створити повну життєздатну сім’ю. В умовах сучасної України, коли витрати на утримання дітей не закладені в повному обсязі у заробітну плату, навіть  сім’ям, де працюють і батько, і мати,  важко матеріально забезпечити життєдіяльність і розвиток дітей на рівні сучасних вимог і потреб.

Таким чином, переважання у складі українських трудових емігрантів молодого, найактивнішого шлюбного і репродуктивного віку є додатковим чинником зниження народжуваності в Україні. Окреме проживання одного з членів подружжя за кордоном не сприяє зміцненню шлюбу та сім’ї та вик Відбуваються зміни у сімейних та родинних взаємовідносинах емігрантів та підвищується ризик їх розлучення. Діти трудових мігрантів залишаються без батьківської опіки та турботи, що викликає появу дисфункційних сімей.

                                                                                                   Тетяна СЕРЕДЮК, аспірантка Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника, історик