| Ігор ЛАЗОРИШИН, газета "Галичина", 12 травня 2007
 У Тисменицькій районній бібліотеці відбулося представлення книжки «Листи синові або Легенди Неаполітанських гір» Оксани Пронюк – епістолярних казок, написаних в італійському місті Беневенто, а видрукуваних у видавництві «Таля» в Брошневі-Осаді на Рожнятівщині. Це вже другий прозовий твір івано-франківської авторки.Вечір книжки у Тисменицькій бібліотеці творили діти і дорослі. Найголовніше, що не автор «Листів синові…» це спілкування зініціювала, а керівництво ЦБС – директор Ірина Мельник, методист Любов Глодов’юк та ін. а дитячий талант виконавців втілив у життя добрий задум і доніс художнє слово до шанувальників. Учасники дитячої журналістської ліги «Сузір’я» Тисменицької загальноосвітньої школи під керівництвом Богдана Нагорняка, учні Тисменицької школи мистецтв, члени читацького клубу «Через віки – з книгою» районної дитячої бібліотеки, юні виконавці з вокальної студії Тамари Березіцької – всі піснею, словом чи малюнком відтворили своє прочитання материнських листів із заробітчанської чужини. В. Слободян, Н. Абрамчук, Х. Коба, О. Карп’юк, Х. Остапів, С. Данчук, І. Бойчук та ін. А режисерські діалоги дали змогу почути справжність сприйняття кожного листа – як краплинки маминого болю у розлуці. "... За далекими беневентівськими горами залишилося усе найдорожче: моя сім’я – моїх два синочки, чоловік, яких мені колись страшно було залишити на декілька годин; моя родина, яку я тулила-горнула докупи як могла і боготворила нею; моя Україна, якою я жила і несла – аж до небес – калинову пісню. Усе… і так миттєво зазирнула в очі правда. Правда розлуки. Кольори сліз перші намалювали сум на полотнищі розлуки. Туга малювала небо. Небо молитви і чекання… а любов? Любов вела в гори... "... Дмитрику, тобі одинадцять років, як я тебе залишила. Перед очима закляк вокзал і дитячий крик та все не пробачене. У такому віці не залишають дитину. У такому віці її горнуть якнайміцніше. Я просила в Бога не пробачити мені цієї розлуки. Я просила в Бога муку. Я не хотіла без дитини стелити ніч і приймати день. І Бог послухав мене. Він дав мені слово. Я тим словом, як вишитим рушником, застелила дорогу від Беневенто до Івано-Франківська, я вишила його молитвою. Я просила тебе не пробачати розлуки. Не пробачай її ніколи. Як не пробачають її беневентівські гори, в які щоднини веде тебе, аби вчити їхньої мудрості..." "... я хочу, дитино, щоб ти понад усе любив наше українське. Закохайся раз і назавжди в Україну, в її вроду, в її пісню, в мову, наші квіти, дерева, в усе навколишня. Стерпи і пробач дрібне, щоб зберегти велике і святе. Лиш не пробачай зради і неволі землі, будь патріотом її. Пам’ятай, ти господар цієї землі. І я тут, щоб укріпити вас на своїй землі..." ... Можна по-різному сприймати книжку Оксани Пронюк. А можна вдуматися у слова передмови о. Василя Поточняка – духовного опікуна українців греко-католиків Болоньї:»По-різному переживаємо розлуку з батьками, особливо з мамою – ніжною, мужньою, яка залишається в найпотаємніших переживаннях. Без рідної мами ми сироти. Сподіваюсь, що Господь захистить через наших діточок любих матерів, щоб у майбутньому більше ніколи не повторилася ганебна дійсність України на зламі тисячоліть – вимушене заробітчанство матерів…» Так, книжка Оксани Пронюк і справді, як на мене, – мамина казка для матерів. Але й водночас вона примушує дітей, задуматися над тим, що переживає мати у неволі чужини без тимчасового, але вимушено і з болем залишених дітей. Саме так, у чорно-білих графічних фарбах, передав авторських задум і талановитий майстер ілюстрації Богдан Пилипів з Рожнятова. Бо у материнському серці, розчахнутому розлукою з дитиною, нема місця для напівтонів…
| 
