Мабуть дивно читати цей віночок поезій тому, хто не знає контексту. Хто не відчув глибинного і трагічного смислу словосполучень «чужа земля», «заробітчанський хліб». Хто хоча б одного разу неупереджено і небайдуже вислухав розповіді «опалених чужиною», подивився їм просто в очі, або знайшов у собі силу пройти разом із ними прочанськими стежками у молитві чи мовчанні. Зрештою, чи знайдеться сьогодні в Україні людина, яка б у той чи інший спосіб не діткнулася до драматичної теми трудової еміграції? Навряд чи.

Уже не перший рік я намагаюся осягнути Всесвіт поетичного слова моїх співвітчизників, які мали (чи надалі мають) досвід заробітчанства. Там, на чужині, вони стають поетами, –  парадоксальна ситуація, правда? Але, виявляється, зовсім не парадоксальна, а закономірна, і пояснення цьому   знаходимо у поетичному доробку наших заробітчан: 

                       Ми не поети – ми жінки, в яких прокинулись думки,

                       Ніхто і гадки з нас не мав, що досі дар цей десь дрімав.

                       А ностальгія й чужина збурили нерви аж до дна.

                       І йдуть слова самі по собі, і ллються сльози на папір:

                       То в розпачі бурхливе море, то душі мало місця – бракне слів…

Так написала Наталя Сосновська-Гоца у своїй поезії «Ми не поети…», опублікованій у часописі «До світла» 2006 року. Ці рядки мабуть пояснюють все, тому навряд чи потребують коментарів. Кожного разу, коли читаю нові поезії наших заробітчан, розумію: скільки ж їх ще буде, таких поетичних сповідей, поетичних меморатів, ламентацій, ліричних роздумів! І на веб-сторінці «Паломницька спільнота «Самбір-Зарваниця» я знаходжу чергове тому підтвердження: нові поезії на ту саму заробітчанську тему у рубриці «Духовна відвага», присвяченій ювілейній даті з дня народження  Маркіяна Шашкевича. 18 авторів розмістили тут свої твори. Автори досвідчені, фахові, як журналіст і письменник (а ще й прочанин з багатолітнім «стажем»!) Ігор Лазоришин, або ж письменниця, авторка неперевершеної хроніки життя заробітчан «Під арками»  (і теж прочанка) Оксана Пронюк; та зовсім молоді - Наталя Муляк, Леся Палагіцька й інші.  До речі, вірші пишуть не лише колишні чи теперішні заробітчани, роблять перші поетичні кроки й ті, хто з тієї чи іншої причини потрапляє на орбіту заробітчанської теми. Передусім це рідні, найближче оточення. Причитайте поезію «Я хочу маму» вже «дорослої» (так, принаймні уважає сама авторка) доньки, чия мама працює на заробітках, – і відкриється світ, у якому живуть діти тих, чиї батьки на чужині. Так, у цьому світі вони живуть щодня, щогодини. Мабуть тому, що по вінця переповнені їх душі невиговореним, не можуть про це не писати, довіряючи рідному слову мережити полотно своїх доль.  Поетичне слово стає розрадою і підтримкою, - яка ж  у ньому сила!

Поезії цієї підбірки вразять кожного. Передусім щирістю почуттів і роздумів, драматизмом невигаданих життєвих історій та зізнань, але  головне – дотиком до самої суті людського життя: Любові. Любові до найдорожчого, що воно так щемливо відчувається на чужині: до своєї родини, рідного слова, рідної землі і до Бога. Про це й пишуть автори поезій, із розмаїття своїх життєвих історій і почуттів складаючи поетичну сторінку історії нашої еміграції кінця ХХ – початку ХХІ століття. Ось і  додалася ще одна сторінка до поетичного заробітчанського літопису, писана самовидцями. Прочитаймо ж її  з повагою і любов’ю.

Олена ГІНДА, кандидат філологічних наук 

На світлині: Олена Гінда, доцент кафедри української фольклористики імені академіка Ф. Колесси