Церква і
міграція
Українців
витискають з України
Вважає
глава УГКЦ блаженніший Святослав
У Патріаршій курії Львівської архиєпархії УГКЦ глава УГКЦ блаженніший
Святослав Шевчук зустрівся з референтами у справах мігрантів єпархіальних
ординаріїв та екзархів. Організатор першої такого рівня координаційної наради –
Пасторально-місійний відділ УГКЦ, який очолює єпископ-помічник Київської
архиєпархії УГКЦ владика Йосиф Мілян. У спілкуванні, яке тривало упродовж двох
годин, взяли участь представники Комісії у справах мігрантів ПМВ УГКЦ, референти із Львівської
архиєпархії, Івано-Франківської, Тернопільсько-Зборівської,
Коломийсько-Чернівецької, Самбірсько-Дрогобицької єпархій, Луцького та Одесько-Кримського
екзархатів, чільники спільноти колишніх
заробітчан Італії «Пієта» міста Івано-Франківська та прочанського згромадження Дрогобича.
Особливістю, чи феноменом, сучасної четвертої хвилі заробітчанства, як
наголосив глава УГКЦ, посилаючись на враження після спілкування з українськими
заробітчанами у Європі, є те, що українці вже не називають її «еміграцією», а
радше «евакуацією». Тож у такому контексті, на переконання владики Йосифа
Міляна, важливо почути стратегію Церкви у вирішенні проблем міграції, зокрема
шляхи її реалізації Пасторально-місійним
відділом УГКЦ та підпорядкованими йому церковними структурами у співпраці зі
світськими організаціями, згромадженнями і спільнотами.
Еміграція, як «евакуація»…
Блаженніший Святослав передусім
акцентував увагу учасників наради на тому, що нині УГКЦ перебуває у
процесі своєрідної внутрішньої трансформації – різноманітних змін - як в Україні, так і у світі, де представлена своєю третиною.
-Якщо говорити про сучасний стан нашої Церкви,- наголосив глава УГКЦ
блаженніший Святослав,- то я б хотів підкреслити, що і наша Церква, як і весь
світ, перебувають у часі процесів внутрішньої трансформації. Якщо вести мову
про країни поселення наших вірних, то, з одного боку, там є частина українців
греко-католиків, які вже не почувають себе емігрантами – вони народилися і
виросли у тих країнах. З іншого боку, нині маємо феномен величезної хвилі
справжньої еміграції з нашої матірної території – з України, яка розсіває
українців по всьому світу. Коли я був в Італії з нагоди беатифікації Папи Івана
Павла ІІ, то наші люди мені говорили: «Блаженніший, то вже не еміграція, а
евакуація». Було дуже сумно таке почути. Бо це означає: нині з України знову
витискають українців. Такий феномен вже був у міжвоєнний період, коли Волинь і
Західна Україна потрапили до складу відродженої польської держави, яка, на жаль,
провадила політику витіснення українців з їхніх земель. Таких «витіснених»
українців я зустрічав в Аргентині і з перших вуст чув, чому тоді вони відчули себе
чужими на рідній землі. Історія може повторитися.
Люди, які нині виїжджають, розносять
нашу Україну по всьому світу. Я не здивуюся, якщо завтра ми віднайдемо наших
людей у таких країнах, у яких навіть не уявляємо собі їх присутність. А це
означає, що переді мною – як главою і отцем Української греко-католицької
церкви, нині постають величезні завдання. З моїх вуст вже не раз чули, що
означає будувати патріархат. Тема актуальна, але інколи, можливо, трохи
заполітизована. Особисто для мене будувати патріархат означає: ті люди, які є у
землях чи країнах, про які нині знаємо, повині мати батька. І ним є я. І
питання у тому, як їм послужити, яким чином вони нині можуть отримати
батьківську опіку і увагу? Я б хотів, щоб ми всі разом шукати відповідь на це
питання. Створення Пасторально-місійного відділу УГКЦ якраз було задумане у
такому руслі. Блаженніший Любомир, коли я ще був його секретарем, отримував
сотні, тисячі листів від людей, які знайшлися там, де нема нашої Церкви. Схід,
Захід, Південь, Північ…Тоді від імені блаженнішого Любомира я мав перші свої перші візити. Італія, Іспанія, Греція… Саме
як відповідь на ті людські листи свого часу Блаженніший Любомир і створив
Пасторально-місійний відділ УГКЦ. Який нині є тими руками люблячого батька,
який огортає наших людей там, де, можливо, вони найбільше терплять –
визискувані, безправні і покинуті всіма. Відділ
нині очолює владика Йосиф, а помічником ми покликали о.Василя Поточняка, який
має досвід, знаєте, не з книжки, як опікувати наших людей на теренах Італії. І
перед цією пасторально-місійною структурою поставлені колосальні завдання. Але
у Блаженнішогого Любомира була й інша думка: так само і правлячий архієрей, з
чиєї єпархії люди виїжджають у еміграцію, має перед ними моральний обов’язок.
Як душпастир. Наприклад, сам факт, що мирянин з Сокаля опинився у Греції, не
звільняє сокальського єпископа від обов’язку цікавитися і опікуватися своїм
вірним. Так само, як і факт нелегального перебування українського громадянина,
наприклад, у Великобританії – не звільняє від обов’язку українську державу захищати його права. Ми призначили нещодавно
єпархіальних відповідальних – референтів у справах мігрантів та іммігрантів. Це
важливе завдання, яке випливає з серця люблячого батька, який шукає своїх
дітей, чекає на них і має обов’язок їх віднайти. Як каже Христос - щонайперше
шукати ту загублену вівцю.
…Про шляхи пошуку вірних у світі і стратегічні напрямні ПМВ УГКЦ у своєму
слові виголосив екзекутативний секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ
о.Василь Поточняк. І наголосив, що ця структура Церкви має бути «координаційним
органом», який повинен представляти главі Церкви всі потреби наших вірних за
кордоном, де нема структурних підрозділів УГКЦ. Отець Василь озвучив три
вектори роботи ПМВ УГКЦ – аналітичний, стратегічний і практично-прикладний.
Синод розбудив чутливість владик…
Під час координаційної наради, своєю чергою, і представники Комісії у
справах мігрантів ПМВ УГКЦ, і референти єпархіальних ординаріїв та екзархів,
чільники заробітчанської та прованської спільнот висловили своє бачення шляхів
пасторально-місійного служіння у справі міграції. Всі почули слова вдячності
Блаженнішого Святослава, який визначив основні напрямні як глава УГКЦ.
-Найперше,- зазначив глава УГКЦ,- потрібно дуже серйозно розвивати душпастирську
опіку над емігрантами за кордоном та їх сім’ями і тими, хто повертається, в
Україні. Це дуже складний соціальний феномен, якого, я думаю, ми бачимо тільки
початок. І до кінця ще не усвідомили всі виміри цього явища і його впливу як на
суспільство загалом, так і на нашу Церкву зокрема. І мова не тільки про
соціальну реабілітацію, поміч тим заробітчанам, які повертаються, їх сім’ям чи
приготуваня тих, хто вирішив їхати на заробітки. Дуже важливо було почути, що
вже є емігрантські порадні в Україні, але, я думаю, що їх замало і про них мало
хто знає. Це один з важливих
елементів соціального служіння нашої
Церкви в Україні. У світі катастрофічно бракує інформації про феномен сучасної
української еміграції. Треба подумати, як опікувати нових емігрантів навіть
там, де вже є наші церковні структури, оперативно відгукуватися на їх потреби.
Бо стосунки між емігрантами різних часів – непрості. Також допомога
потрібна і тим церковним структурам, які
вже створені, – треба їх підсилити. Навіть якщо вони працюють вже не перший
рік. Зокрема, єпархії чи метрополії.
Останній Патріарший Синод УГКЦ, я думаю, був дуже успішний. Бо він розбудив
чутливість наших владик до питання міграції. Але цю чутливість ще треба
зреалізувати. І наступним кроком буде випрацювання дуже конкретних шляхів
реалізації нашої мети. Щоб потребуючі отримали ту опіку, якої потребують від
нашої Церкви – як в Україні, так і за її межами.
Ігор ЛАЗОРИШИН. Учасник координаційної наради.
На світлинах:
1. Учасники спілкування з блаженнішим Святославом. 2. Під час спілкування у Патріаршій курії Львівської
архиєпархії УГКЦ.
|