 14 лютого 2012 року Божого у місті Львові відчинила
свої двері духовня порадня для мігрантів та їх родин. З благословення протосинкела
Львівської архієпархії преосвященного владики Венедикта духовну опіку мігрантам на
території Львівської Архиєпархії надаватиме отець Любомир Гладюк.
В нашій Церкві розпочалося втілення задуму Блаженнішого
Любомира Гузара – відкриття заробітчанських порадень, котрі підтримав Синоду
єпископів УГКЦ, і вбачає у них важливу ланку духовної роботи у подоланні суспільних
наслідків новітньої хвилі української міграції.
Що таке духовна порадня гарно тлумачить Ігор
Лазоришин: «Українське слово "порадня" тлумачні словники сучасної
української літературної мови не фіксують – здебільшого побутує запозичене
"консультація". Однак це наше добре і мудре слово. Духовна порадня – форма
спілкування, яка нагадує домашню церкву: тут і молитовне єднання, свідчення, відверта
бесіда у родинній світлиці, де кожен відчуває себе рівним серед рівних та є
водночас шукачем поради, і порадником для інших». Серед найбільш негативних
наслідків заробітчанства – руйнування української родини, її християнських
духовних цінностей. Яким має бути дім, щоб нам у ньому було добре? Чи
добре нам дома? Чого бракує зболеній
душі? На ці та багато інших питань спробуємо відповісти разом.
Наша перша зустріч в духовній порадні несла
ознайомчий характер. Ми помолилися, коротенько розповіли про проблеми сучасного
мігрантства, про перші кроки вирішення їх, ближче познайомилися з о. Любомиром Гладюком, який віднині опікуватиметься
мігрантами та їх родинами. Приємно, що цей молодий священик, який тривалий час навчався в Італії і обізнаний з життям заробітчан, сповненний
енергії, відкритий до спілкування та співпраці. Вже спільними зусиллями ми працювали над
організаційними питаннями провадження березневої
зустрічі мігрантів та нічної пішої прощі до Страдчу.
В подяці Господу закінчилося спілкування, яке має
стати початком великого духовного єднання. Немає кордонів для Божої любові та
рідності. Ви чуєте, мігранти-заробітчани, де б ви не були, в якому куточку
світу – ми молимось за вас і за ваших рідних! Наша Церква робить все, щоб Ви
повертались на свою духовну землю, у обійми української родини.
Свідчення львів’янки Марії:
Найцінніше - моя сім’я
Мій п’ятирічний
досвід перебування в Італії спонукав застановитися над тими поступовими
змінами, що відбуваються у мисленні людей, які потрапили на заробітки в Італію
з України. За кордоном наші люди перші місяці мислять
по-українськи (тобто так, як сприймали життя в Україні), з часом, коли
адаптуються, починають дивитися на нове
оточення під іншим кутом зору. Зрозуміло -
оцінки мислення багатьох людей є справою складною, так як кожна людина – особистість, з власною думкою, з
особливим внутрішнім світом. Тож перебуваючи за кордоном, досить часто
заробітчанин не чується щасливим, тому що виконує роботу не за фахом. І тому
позитивні спогади знаходить в думках про минуле. Але минає час і наші думки
змінюються, спокуса грішми стає сильнішою, з"являється небезпека стати узалежненими від них. Та неможливо заробити все. Подбаймо про свою родину. Саме мої рідні є для
мене найціннішими, а не гроші, які я заробляю для них.
Отже, мій
висновок такий: гроші є необхідністю, грошей ніколи не буває багато, неможливо заробити все! Але я мушу
визнати, що для мене цінніше – моя сім’я і моя родина!!! На чужині
живімо в молитві, це нам допоможе жити реальним сьогодні, полюбити його. А
твердим, непохитним рішенням має для нас бути - якнайшвидше повернутися додому!
Хтось сказав: "Людина має жити там, де народилася", тут можна
посперечатися, але не можна не погодитись.
Матеріал з християнської газети «Мета» Львівської архієпархії УГКЦ
На світлині: Під час зустрічі. Марія ГАПУК, референт у
справах мігрантів та іммігрантів Львівської архієпархії УГКЦ
| 
