Соціальна реабілітація

Зрощені у «Назареті»,

Молитва і праця як лік  для наркоманів та алкоголіків

У Всецерковний реабілітаційний центр «Назарет» для узалежнених від наркотиків та алкоголю, який у селі Рихтичі під Дрогобичем і підпорядкований БФ «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ», їду не вперше – ним опікується один з духовних провідників традиційної пішої  прощі із Самбора до Зарваниці о. Ігор Козанкевич, а чимало пацієнтів цієї лічниці свого часу були учасниками прочанського походу та стали моєю родиною у Христі. І щоразу, як тільки залишаюся наодинці з кількома останніми сотнями лісової дороги, двояке відчуття розчахає моє серце: з одного боку, прагну зустріти тих, з ким  у спільній молитві подолав не один прочанський кілометр, а з іншого – благаю Господа, щоб нікого зі «зрощених у «Назареті» не застав серед пацієнтів реабілітаційного центру…

«Назарет» подасть руку кожному…

Вже вісім років «Назарет» сповідує промовисте гасло: «Не всі люди – наркомани та алкоголіки, але всі наркомани та алкоголіки – люди». Після того, як узалежнений наважується пройти реабілітацію у цьому всецерковному центрі, перша розмова  з духовним опікуном о. Ігорем Козанкевичем виглядає десь приблизно так:

-Чи бачите ви довкола «Назарету» паркан чи іншу загороду?

-Та ні, не бачу.

-То знайте: тут вас ніхто насильно тримати не буде. Але якщо ви свідомо вирішили позбутися свого узалежнення, то руку допомоги ми вам подамо.

…Реабілітаційний центр розташований у чудовій лісовій місцині села Рихтичі неподалік Дрогобича. Колись там була військова частина, яка після себе залишил хіба що руїни. З яких і виріс сучасний «Назарет».

-Отче Ігоре, який зміст ви вкладали вісім років тому у назву реабілітаційного центру для узалежнених?

-Ісус народився у Вифлеємі, натомість зростав він у Назареті. Суть ідеї була такою, що люди тут, у «Назареті», не народилися і не будуть у ньому завжди – люди у цьому центрі для реабілітації узалежнених мають зрости. Мають стати зрілими християнами і особистостями. Бо узалежнена людина деградує, стає схожою на тварину.

-Чим унікальний «Назарет»?

- Наразі у державі з узалежненими людьми нема конкретної праці. Є, звичайно, детоксикація у лікарнях, де нерідко без проблем можна дістати і наркотики, і алкоголь. І про це всі знають. Якщо людина була на детоксикації, то це ще не означає, що вона була у лікарні у той  час тверезою. Тож нема психологічного, духовного і соціального супроводу тих людей. Бо якщо людина узалежнена, то вона узалежнена на всіх рівнях. Втрачає зв’язки з рідними, близькими та друзями, колегами по роботі, часто з Богом і церквою тощо. Така людина хвора і фізично, має почуття меншовартості, болісно реагує на критику, не має сили відстоювати свої права і деградує на соціальному, суспільному рівнях. Тож ми вибрали таку ділянку роботи з узалежненими, бо з нею майже ніхто не працює.

- Я думаю, що для реабілітації у «Назареті» недостатньо бути узалежненим від наркотиків чи алкоголю?

- Звісно, передусім людина повинна сама цього захотіти, сказати собі: так, я піду туди. Людина бореться, а ми їй допомагаємо, людина старається піднятися, а ми їй подаємо руку. І замість людини цього кроку зробити ніхто не зможе. Вона мусить дозріти і вирішити бути тверезою. Якщо хворий вживає безперервно, то просимо його пройти спочатку детоксикацію, мати з собою довідки з тубдиспансера і від шкірного лікарів про відсутність інфекційних захворювань…

– За вісім років скільки людей «зросли» у «Назареті»?

– Реабілітацію у нашому центрі пройшли десь півтисячі узалежнених, і 30% з тих , що ми знаємо,  стали тверезими.

У нас проходили реабілітацію хворі з різних регіонів України, були й з близького і далекого зарубіжжя. На рівні УГКЦ наш центр наразі є єдиним всецерковним закладом такого типу. Але ми не питаємо людину, чи вона віруюча або ні, чи є вона греко-католиком чи з іншої конфесії. У «Назареті» були навіть особи, яких ми тут хрестили. Поважаємо кожного.

– Але «Назарет» - то не тільки молитва, але й праця?

– Господарка – не найголовніше у нашому реабілітаційному закладі. Це одна з його структур. Крім духовної і психологічної терапії, у центрі запроваджено і трудотерапію, тобто оздоровлення працею. Якщо людина працює і бачить плоди своєї праці, то у неї відчутно зростає рівень самооцінки. З іншого боку, господарка дає нам можливість для самоутримання. Бо не маємо жодної фінансової дотації ні від церкви, ні від держави. Тож мусимо працювати. Тай подумайте: з яким обличчям ми б просили у когось допомоги, а самі не працювали? Є у нас корови, коні, свині,  грядки… Якщо людина покидає «Назарет», не закінчивши курс реабілітації, то для нас велика рана і біль. Це означає, що ми мали шанс її спасти, але він нам не вдався. Але ми щасливі, що сьогодні ті люди, які є у «Назареті» – тверезі.

– Які плани надалі?

– Стараємося, щоб нам передали всю територію колишньої військової частини – приблизно тридцять гектарів. Пропонуємо створити на ній соціальне село, у якому не тільки проходитимуть реабілітацію узалежнені, а й житимуть безхатченки та неповносправні особи. Але я знаю, що все провадить Господь і буде так, як Він дозволить.

                                                                                                          Свідчити – допомогти собі та іншим

Людей, які вирішили у «Назареті» боротися з узалежненням, можна завжди зустріти під час традиційних прощ до намолених місць. І більшість з них не тільки є гречними у молитві та служінні, але й у свідченнях по тих населених пунктах, якими провадиться проща. Переконаний, що їх слова можуть стати вагомим аргументом для тих, хто ще не сказав собі: я хворий, я узалежнений і хочу себе змінити. Уявіть собі: у церкві завершився молебень, сільський чи міський храм переповнений прочанами і парохіянами, а людина сміливо ступає на середину і публічно свідчить про боротьбу зі своєю неміччю, не встидаючись і не ховаючись за анонімністю.

Сергій, 26 років.

– Я узалежнений від наркотиків – вживав з шістнадцяти років. Спочатку пігулки, а згодом вже синтетичні. Дома не ночував, жив на блатхаті з наркоманами. Щодня коловся – по п’ятнадцять – двадцять кубів дизаморфіна щодня. Наслідки були страшні - не міг вже навіть ходити, схуд на двадцять кілограмів, ледве дихав, відчув, що мені надходить кінець. Відчував себе на цілковитому дні. Тоді сказав батькам, що є наркоманом і що без лікування довго не протягну. Тож я відбув у лікарні детоксикацію, а відтак потрапив до «Назарету», де я вже три тижні тверезий. Спочатку було дуже важко – нерви, стреси, вже торбу збирав, щоб їхати геть…Хлопці порадили побути ще кілька днів – далі стане легше. А нині почуваюся добре, хоч  фізично мені важко.  Але відчуваю Божу руку. А  до того я навіть до церкви не ходив і не молився. Тепер хочу жити по-новому. Бо десять років моїх пролетіли з однією думкою, де взяти гроші на наркотики. І так щодня.

Любомир, 55 років.

– Приблизно чотири роки був узалежнений від алкоголю. Спочатку був такий собі перехідний період, а три роки – цілковита залежність. Тепер я вже два роки тверезий, якщо точніше – двадцять три місяці і кілька днів. Завдяки моїм дітям у «Назареті» я був понад рік, а згодом якийсь час на правах волонтера. Свого часу я пройшов програму «Дванадцять кроків»: мир з собою, мир з Богом і мир з людьми… Найважче визнати перед собою, що ти узалежнений, хворий. Жив одним днем: я не знаю, що буде завтра, але сьогодні не вжию алкоголю і буду за себе бротися, а завтра буде знову сьогодні. У «Назареті» я зріс духовно, змінився мій світогляд. Тепер я практикуючий християнин. До того чогось схожого не було точно. Я думав, що не порушую Божі заповіді, а тепер усвідомлюю: вбивав довіру людей до себе, крав у себе час для духовного зросту і у людей, бо чогось їм не додав за ті роки…Але нічого цього за алкоголем я не бачив.

Володимир, 53 роки.

– Минає вже два роки, як я з алкогольним узалежненням потрапив до «Назарету». Я самотужки боровся, бо відчував, що мій стан веде до краху життя. Але мені не вдавалося – рецидиви відбувалися через місяць чи два. Повертався до старого. Але дякую Богу, що мій кум, священик з Лав очного, привіз мене сюда. На початках «Назарет» ізолює людину від безлічі спокус суспільства і вона не почуває себе серед  спільноти реабілітаційного центру приниженою чи самоприниженою у своїх очах. Та головне, що тут є щоденна молитва, спільна молитва за кожного, щотижнева сповідь, час для іспиту совісті. У «Назареті» я пробув всього сімнадцять діб, але той час став початком мого нового життя. Тепер алкоголь і моє життя несумісні. Але нема гордині у моєму серці, а тільки бажання допомагати іншим, як свого часу молилися за мене.

Ігор Лазоришин