| Іванна РИЖАН, кореспондент Sobor News
 Вперше у Києві з 31 грудня на 01 січня 2011 р. Б. у конференцзалі храму святого
Василія Великого відбулася зустріч мігрантів, їхніх родин та учасників пішої
десятиденної прощі Самбір-Зарваниця. Ініціатором та організатором зустрічі є
Пасторально-місійний відділ УГКЦ. Близько
120 осіб з різних куточків України: Львівської,
Івано-Франківської, Тернопільської областей, мм. Одеси, Донецька, Києва,
з’їхалися у серце України – м. Київ."Нашого цвіту по цілому світу", - сказав Преосвященніший владика Богдан
Дзюрах, котрий очолив Архиєрейську Літургію в храмі Благовіщення Пресвятої
Богородиці, що на Лівому березі Дніпра, неподалік від Патріаршого собору.
Владика говорив про те, що сам Ісус зазнав емігрантського (той, хто покидає) та
іммігрантського (той, хто повертається) життя: покинув дім Отця, дім, де
зачався в лоні матері від Святого Духа, дім в Назареті і став мігрантом, тим, хто ходить по землі. Зазнав
відкинення і нерозуміння людей, їхню байдужість. Син Божий пережив багато з
того, що й ми. «Вже не був тільки мігрантом на своїй землі, шукаючи заробітку,
мусів бути емігрантом, втікаючи через пустелю, звершуючи цю тяжку двотижневу
подорож до цілком чужої землі і культури, де мусів вчитися мови, звичаю. Кілька
добрих років не міг повернутися на рідну землю, аж до того часу, коли Бог
покликав, коли здійснилося пророцтво, що говорить: «З Єгипту я покликав мого
сина». Господь кличе також повернутися і нас. Треба вміти почути отой голос:
«Настав час повертатися, бо Бог так хоче, він мене тут потребує». Бо сказано у
Святому Писанні: «Господня земля і всі, що живуть і перебувають на ній».
Зробіть своє серце тим кивотом, в якому Ісус сьогодні народився, щоб ви могли
вернутися із цієї прощі до Києва повні Божої присутності. Ідіть в Новий рік і
робіть той великий крок аж до кінця віку. Нехай Пресвята Богородиця, яка є
матір’ю подорожуючих, буде
нашим заступництвом, нашим покровом», – побажав владика Богдан. Блаженніший Любомир, благословляючи учасників зустрічі,
поділився з присутніми досвідом свого 46-річного емігрантського життя. «Життя
емігранта, навіть якщо воно й виглядає, а то й буває вигіднішим – є нелегким.
Колись покаранням для людей, котрі вчинили якийсь злочин, було їхнє виселення з
рідної землі за кордон. Треба пережити це емігрантство, щоби пам’ятати, що це нелегкий хліб. Якось,
повертаючись додому 16 годин з двома пересадками, маючи таку нелегку подорож,
я, подаючи свої документи на перевірку, зустрівся з рідкісним ставленням нашої
служби контролю: жінка, котра перевіряла мої документи, бачачи, що я багато і
довго подорожував, так тепло сказала: «Вітаємо вдома». Це трапилось лише один
раз у моєму житті, бо, зазвичай, служба контролю не дуже переймається людьми. А
та жінка по-материнськи так сказала: «Вітаємо вдома». Бути на рідній землі – це дуже гарно, може, інколи не так вигідно,
як за кордоном, є багато нагод для нарікання, часом дуже виправданого, але, все
ж таки, треба бути на рідній землі, це
щось дуже гарне, це Божий дар для нас. Наша Церква старається опікуватись цими людьми, тому при Патріаршій курії
УГКЦ створено Пасторально-місійний відділ, метою якого є допомагати мігрантам, де б вони в даний час
не знаходились: тим, котрі повернулись, чи тим, котрі ще є за кордоном, тим,
котрі не планують повернутися. Саме отець Василь Поточняк є промотором таких
зустрічей, тому дякую йому за це відповідальне служіння. А ми за все дякуймо
Богові, поручаймо Йому наших братів і сестер», – з теплом і щирістю у серці
побажав Блаженніший Любомир. Кожна зустріч мігрантів, які упродовж двох років тут, в Україні, щомісячно
організовує о. Василь Поточняк – виконавчий
секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ, – це спільна молитва і спільні
духовні пошуки. «Українське суспільство не в стані адекватно ставитись до
людей, котрі є за кордоном. Хтось співчуває, а хтось дуже важко осуджує. Якщо
ми хочемо об’єктивно розказати, хто ми і що ми, то треба спільно зустрічатись і,
відповідно, самим про себе заявляти іншим», – зазначає священик. Мігрант - це не лише той, хто виїхав. Мігрантом є той, в кого родичі, нехай
навіть і далекі, були за кордоном більше трьох місяців. Ця людина є родичем
мігранта, тримає з ним зв'язок, а значить є залученою у проблеми, пов’язані з
цим. Як зазначає о. Василь, за статистикою, за кордоном перебуває 6 млн.
українців, котрі виїхали з 90 року. Перебування поза межами України надто
змінює сприйняття дійсності тут, в Україні. «Ми звикли давати хабарі для того,
наприклад, щоб вилікувати, а за кордоном є розуміння страхування, яке
передбачає лікування у свого постійного лікаря. Коли людина повертається – її
природа уже бунтує: краще заплатити 100 грн., ніж дати 1 грн. хабаря». Викривлене розуміння заробітчанських реалій, яке ми черпаємо із ЗМІ, газет,
не дозволяє вийти із стану осуду, в якому часто перебуваємо щодо цих людей.
«Зло кричить – на добро вказують інші», – говорить о. Василь. «Якщо тільки 5 %
людей, котрі є за кордоном, в якійсь із країн ведуть себе негативно, чи про це
говорять, – то це дуже багато. Але дійсність є такою, що на даний час в Італії ми
маємо 130 українських храмів, де святкування Святого Вечора організовано не
гірше, ніж в Україні. Щонеділі у храмах на Літургії численно збираються люди, є
свої хори і недільні школи. У Португалії всього 75 тис. населення, а вже є 9
українських повноцінних суботніх шкіл. Наші діти в Потругалії навчаються 5 днів
у Португальській школі і добирають ще 12
уроків в українській школі, щоб отримати також і український атестат, завдяки
якому можна було б вступати у вузи тут, в Україні», – зауважує о. Василь. Ще одним важливим моментом, який переживають українці за кордоном, є віра. Емігрантство
суттєво впливає на нашу віру, яка починає носити тривимірний характер: віра в
Бога, віра в себе, віра в державу. За кордоном люди зустрічаються або з великою
вірою, або з її падінням і, відповідно, перебирають цей досвід. Людина, котра зустрінеться із високим цивілізаційним розвитком держави, може
перейняти цей досвід і стати спроможною самій іти такими кроками. Віра в Бога всюди потребує зусиль, чи це розвинена країна, чи не дуже. Віра
в державному житті проявляється у критичному погляді на той чи інший народ, з
якого завжди можна взяти краще, не порівнюючи і не проводячи паралелей. Віра в
себе – це проблема усвідомлення: чи подолаю я свою проблему (мовний бар’єр,
адаптаційний період, почуття гідності)? Перебування за кордоном або гартує людину, або вводить її в стан зневіри (те, що люди називають
депресією), шоку. Якщо немає підтримки рідних, оцього «повертайся, ми тебе тут
чекаємо», то така людина є майже втраченою. Оці добрі слова дуже важливо є
промовляти. Ці теми обговорювалося у малих групах, метою яких було зусібіч висвітлити
загальну тему зустрічі «Як вберегти християнську родину мігранта?». Було
виділено чотири таких групи: - подружжя мігрантів; - діти мігрантів; близькі та родичі мігрантів, які були чи є за кордоном; - друзі і знайомі людей, котрі були за кордоном. Підсумками праці стали досить глибокі роздуми та оцінки, а також
пропозиції, які було представлено на загал. Важливим моментом у поверненні чи зміні
чогось є бажання і спільна молитва. Саме
через недбайливість у цьому руйнуються сім’ї. У групі, де йшлося про дітей,
було підкреслено велику роль частого спілкування
із батьками, а також контроль
висланих «з любові» грошей, котрі дитина ще не вміє правильно витрачати. Наголошувалось
на вмінні говорити про проблему і
цікавитися нею. Людина за кордоном не помічає часу, який проходить, не вміє
зупинитися і зосередитись на собі, на тому, що відчуває у даний момент.
Повернення і зустріч із рідними відкривають реальність цього нерозуміння. Не
зауважуючи часу – вона міняється. «Сильні
люди виїжджають», – таким було твердження в одній із груп. Отець Василь
підтвердив це статистикою: «38% українців за кордоном мають вищу освіту, більше
40 – вищу незакінчену, 12 – середню. Виїхали працівники освіти, культури,
директори, завучі. Ці люди стояли перед вибором і спокусою: брати хабарі, або їхати, щоб прогодувати сім’ю».
Загальним моментом обговорення в
усіх групах був однозначний висновок: не можна осуджувати таких людей і, як
сказав один із учасників зустрічі: «Хоча в нас і затрачений батьківський і
материнський ідеал – спасає віра в Бога і шепотіння Богові серцем тихенько». Божа
благодать може і заступає ідеал батьків. Церква і християнське життя заповнює і
зцілює цю рану. На завершення учасники зустрічі мали можливість переглянути фільм «Проща»
про десятиденне паломництво із Самбора у Зарваницю і почути та побачити тих,
хто скуштував мігрантського хліба. З Ісусовою молитвою та подячною Літургією, котру опівночі було відслужено у
храмі святого Василія Великого, ми ввійшли у черговий Новий рік нашого життя.
Якою б складною не була дорога християнина – тиха молитва єднає душі, розкидані у світі. Зустріч завершилась святкуванням Нового року та походом на Майдан незалежності,
на якому у цю нічну пору було яскраво і людно. З гучною колядою та радістю у
серці ми несли вулицями Києва вістку про те, що зовсім скоро на нас чекає
особлива, таємнича зустріч нашої душі з Новонародженим Ісусом. Уміймо вчутися у
своє серце, серце того, хто перебуває біля нас близько чи далеко, у те, що Бог
сьогодні хоче мені сказати.
|
