| Іванна РИЖАН
 Сучасна міграція українців - "четверта хвиля", як ми називаємо це явище сьогодні, спричинила стан певної нестабільності у суспільстві, який позначився, найперше, на родинному житті, суспільному, а відтак отримав і світовий контекст. Наслідки цього явища долати доведеться довго, тому починати треба було давно. 30-31 жовтня з ініціативи УГКЦ у Львові відбулася координаційна зустріч мігрантів, їхніх родин та усіх, хто цікавиться та займається цією темою. Деталі читайте у репортажі кореспондента SoborNews Іванни Рижан.Сьогодні можна із впевненістю говорити не лише про міграцію, а й про еміграцію. Заробітчанство на сьогодні стало майже звичною формою частини життя людей. А це накладає відбиток, передусім, на тих, з ким ми родинно пов’язані, а відтак на увесь народ. Міграцію, як таку, важко якось зупинити, позаяк це вже «розкручене колесо», але уміння побачити і знайти у цьому те, що могло б послужити для розвитку нашого суспільства, – це позитив, який можна «витягти» із цього явища і спрямувати у належне русло. Намагаючись системно допомагати мігрантам, в УГКЦ було створено Пасторально-місійний відділ, який структуровано займається мігрантами за кордоном і намагається залучити до цієї праці усі можливі організації, які мають стосунок до міграційної проблеми. Львівська зустріч-конференція, найбільша за масштабом з усіх попередніх подібних зустрічей. Різні інституції, церковні і соціальні згуртувались у спільній праці над вирішенням єдиної проблеми, яка торкається людини-мігранта. Конференції у Львові передували щомісячні зустрічі, котрі проходили у Львівській (Дрогобич, Самбір), Івано-Франківській (Гошів, Болехів) областях та у місті Тернополі. У Львові свій погляд на подальшу роботу з мігрантами висловили не лише представники громадських організацій, тут кожна людина, котру торкнулась тема заробітчанства, говорила і ділилась про своє з болем. Анатолій, м. Івано-Франківськ: "Мама 5 років у Канаді - США. Знаю, як це бути дитиною мігранта. За професією психіатр, дуже хочу почути тих людей, котрі там були і тих, які тут залишились. У своїй діяльності часто стикаюсь із важкими випадками переживання цієї проблеми та ситуації і хотів би краще зрозуміти, чим можу допомагати". Максим, м. Київ: "Батько у 80 роках виїхав на Далекий Схід, там і залишився. Після розвалу Рад. Союзу сім’я розпалась, мати заламалась. Я у 15 років втік із дому. 10 років блукав по 14 країнах, з них 6 років був у Польщі, вивчився на сімейного психолога і пообіцяв собі, що де б мене життя не закинуло – ми будемо разом із моєю дружиною і поки що двома дітьми. Розпрацьовую психологію повернення людини (реінтеграцію), віднайдення себе на професійному рівні, займаюся соціальною роботою з молоддю". Григорій, м. Київ: "Кілька років мама працювала в Польщі, батько також їздив у Польщу, багато чого розповідав, теща 2 роки була в Італії і також привезла багато питань і викликів. Одним із своїх завдань бачу пробудження суспільства із тієї байдужості, в якому воно опинилось. Отець Василь згадував про ті мільйони людей, які є за кордоном, а тут усе спить, робить вигляд, ніби цього немає". Таня, м. Стебник: "Батько 11 років за кордоном, в Іспанії. За ці роки лише двічі приїжджав". З усього почутого та обговореного можна легко побачити, що люди, котрі були і працювали у іншій реальності, шукають і прагнуть зустрічатися із подібними до них. Тому ці зустрічі є дуже важливими, бо тут кожен вперше може відкритися, виговоритися і не боятися, що над тобою посміються, чи тебе принизять, не соромитися, що ти, маючи вищу освіту, мив підлоги, прибирав і підносив на своїх плечах немічних людей, доглядав за ними. Про те, що наболіло, треба говорити і не лише у вузькому колі собі подібних, а й доносити правду тим, хто не хоче цього чути, або перекручує факти. Як було озвучено на зустрічі: «…в одній із статей газети Експрес «Італія, Піцца і я» жінка підписала контракт про те, що подаватиме викривлену реальність закордонного жіночого заробітчанства, принижуючи і узагальнюючи так людську працю». Ключовою емігрантською проблемою є питання: які причини того, що рідні не хочуть повертатися в Україну? Серед присутніх були представники організацій, котрі представляли свою діяльність та послуги, конкретну допомогу, в тому числі психологічну, яку можуть запропонувати мігрантам та їхнім родинам. Мар'яна Нич - представник Всеукраїнського благодійного фонду «Запорука» у Львівській області, психолог. "У Львові, по вулиці Івана Франка, 15 знаходиться Інформаційний центр з питань українсько-італійської міграції «Запорука», де можна отримати інформацію про можливість законної міграції, пояснення щодо оформлення виїзних документів за кордон, консультації із сімейного права. Тут можна дізнатися щодо реалій поїздки за межі України, наслідки нелегального перебування в іноземній країні. Тут пояснять права, перевірять умови угоди, запропонованої іноземним роботодавцем чи компанією, яка надає допомогу у працевлаштуванні за кордоном. У центрі є можливість спілкування з Вашими рідними за допомогою skype-зв’язку (відеотелефонний Інтернет-зв’язок). Ви та Ваші рідні зможуть отримати психологічну підтримку. Тут можна пройти курси професійної орієнтації, отримати консультування щодо працевлаштування та створення сімейного бізнесу. Паралельно із нашим інформаційним центром в Італії, зокрема в Мілані, відкритий такий самий інформаційний центр, де працюють спеціалісти, які підтримують наших заробітчан, котрі там можуть прийти і просто провести свій час. Їхній центр в Мілані відкритий для всіх, щоб люди могли прийти і просто поспілкуватися, побути там, відпочити, також вирішити свої поточні питання чи проблеми. Наші два центри працюють взаємно і ми спілкуємося, щоб налагодити ці контакти, щоб спільно, разом визначити шляхи правильної допомогти щодо вирішення тієї чи іншої ситуації. З італійського боку пропонують для жінок, чи для мігрантів, які там проживають, курси підвищення кваліфікації". Оксана П'ятковська - представник Міжнародного інституту освіти культури зв’язків з діаспорою для національного університету «Львівська політехніка»: "Наша інституція минулого року провела Міжнародний конгрес, де було представлено понад 400 учасників із 28 країн світу. Наслідком проведення попереднього Конгресу було ініціювання проведення парламентських слухань із питань закордонного українства. На сьогодні знову були зініційовані парламентські слухання. Ключовим питанням, яке подаємо, є питання трудової міграції. Тому ми хочемо почути усе з того, що Вас турбує, усі проблеми, будемо намагатися це доносити вище і розробляти якісь пропозиції, подавати у гілки влади". Представник Комісії УГКЦ у справах мігрантів Максим Бондаренко подає деякі оцінки, характеристики психолого-емоційного стану мігранта, а також дає визначення станам людини, котрі опиняються перед вибором чи у реаліях реінтеграції. Говорить про те, коли еміграція себе виправдовує і служить навіть для розвитку людини, а також подає рекомендації та поради, як не загубити себе у цьому вирі життя. Спільнота "Пієта", м. Івано-Франківськ:
"Осередок, який став ініціатором цих зустрічей, весь був вже об’єднаний ще в Італії і готовий йти до інших. Ці всі люди, які повернулися з-за кордону, були поряд з о. Василем Поточняком, коли він працював ще координатором української громади в Італії. З часом ми повернулися додому і перша українська зустріч відбулася у м. Дрогобичі 24 липня 2005 року. Тоді вперше у Дрогобич ми везли з трьох областей дітей мігрантів на зустріч з о. Василем. Це було унікальне явище, тому що ті, хто був за кордоном, організовував і заповнював анкети, з яких сіл і міст брати дітей і жертвував гроші на поїздку дитини. Ця зустріч була особливою. Наша експозиція тоді складалася з двох плакатів і відеофільму. Тоді вперше в Україні ми розповідали правду. Отець розказував про цю важку жіночу роботу. Я бачила у залі сльози: плакали чоловіки, плакали діти – і ми зрозуміли, що нам не вистарчає просто правди, якою б вона не була, тому що за кордоном є різні люди: жінки, які їхали влаштувати своє особисте життя, є ті, хто їхав, щоб спасти когось хворого – кожен індивідуальний у своєму заробітчанстві. Кордони відчужили людину і лише через те, що ми не говорили. У 2008 році відбулася перша наша зустріч на Ясній Горі у Гошеві і відтоді ми ці зустрічі практикуємо щомісячно: Гошів, Болехів, Івано-Франківськ, Дрогобич, Тернопіль, Самбір, тепер Львів. У кінці кожного місяця їздимо у різні куточки України і несемо цю правду. Наша мета - стерти кордон. Є український народ, є моя родина, яка зараз там, з якою я можу бути відкритою, чесною і люблячою". о. Василь Поточняк розповів про найближчі плани УГКЦ щодо душпастирства мігрантів. "Наша Церква пропонує такі кроки: 1. Щоби в усіх країнах, містах і селах, де є українці греко-католики (принаймні 8 осіб), вони мали змогу звернутися у Патріаршу курію УГКЦ, де ми є готовими надати їм духовну опіку. Це буде священик, котрий приїжджатиме раз у місяць, не рідше, і провадитиме такі духовні зустрічі. Цей священик може мати дві – п’ять таких громад при наявності кращої організації. Ми готові і хочемо надати кожному нашому віруючому духовну опіку. 2. Хочемо, щоби при храмах була не тільки духовна ділянка праці, котра є дуже важливою, але також щоб була допомога людям і в соціальному плані. Як сказав Блаженніший на одній із зустрічей, "…не біймося, щоби наша Церква, якщо держава не робить, робила певні речі, які мала б робити вона". 3. Працюємо у налагодженні зв’язків із країнами за кордоном. Нещодавно у Сінгапурі відкрилася греко-католицька українська громада. Тримаємо зв'язок з українцями в Японії, у 3 країнах Африки є наші люди. Ми хочемо дати їм опіку, щоб вони не втратились, щоб здобули там духовно. Скільки наших людей, наприклад, в Італії, Іспанії, Португалії, в інших країнах духовно прозріло! Не потрібно вже стільки бідкатись, бо міграцію не зупиниш, така ситуація в нашій державі, що дуже не зупиниш. Я не схвалюю цього, але важко щось робити на корупції. Ми, як Церква, хочемо і тримаємо зв'язок із мігрантами, їхніми родинами. Важливо є не судити тих людей. У міграції є позитиви і є негативи. Одним із таких позитивів це є проба тих наших зустрічей – це капля в морі, але це проба. 4. Це побажання, щоби при наших парохіях, принаймні більших, були такі порадні, щоби при храмах створювались спільноти колишніх мігрантів, чи їхніх родин. Навіть хочемо старатись, щоб при церквах були приміщення, де б ці люди могли зустрічатись, щоби ми їх не втратили. 5. Також в Україні стараємось впливати на наш уряд, президента, бо це неправильно сказати, що немає контакту – і все. Ні, наша справа говорити - і говорити вголос. Тому надсилаємо листи, робимо – наскільки можемо. Звісно, що треба більше. Про це треба писати, говорити". Владика Йосиф у своїй проповіді, цитуючи слова митрополита Андрея, підкреслив: «Це нормально шукати кращого, це нормально їхати і заробити, так само нормально заробити і повернутися. Але митрополит перестерігає: «Не продавайте землі – це найбільший скарб, тримайтеся віри, Церкви, Бога – не пустіться на легкі хліби, не йдіть за приманливим світом».
Інші статті:
Джерело: http://www.sobornews.org |
