На зустрічі були присутні організатор прощі о. Василь Поточняк, оо. Ігор Козанкевич, Роман Шестак, Василь Святківський, близько 160 осіб, котрі з’їхалися з різних областей та міст. Під час зустрічі обговорювались враження від прощі та розглядалось питання пам’ятника українцям-заробітчанам, котрий планують звести у Зарваниці.

Опісля у храмі відбулися нічні чування, де прочани мали змогу подякувати Богові за радість 10-денної молитви: Акафіст до Пресвятої Богородиці, свідчення, молитва намірень, праця в групах на тему: «Бог у моєму житті», духовні пісні, катехизи у формі запитань-відповідей складали програму чувань.

Удосвіта на вулиці перед фігурою Матері Божої відслужили Молебень до Пресвятої Богородиці. По тому – обхід навколо храму зі свічками, ранішні молитви і подячна Божественна Літургія, яку очолив о. В. Поточняк.

На проповіді отець Василь через притчу Про запрошених на бенкет гостей вияснив причини ран, які людина не раз завдає сама собі, часом і усвідомлено. «Від Божого Царства нас відтягують також і добрі справи, – зауважив священик. - Часто ми за доброю справою втрачаємо найкраще. Так сильно прив’язані до праці, науки, кар’єрного росту, що навіть нехтуємо Божим. Людина, котра прив’язалась до того, що створене, не здатна прийти до Божого Царства, тому тим працьовитим людям пан відмовляє у радості. Говорить, що вони недостойні, раз не зуміли у тому, що роблять, побачити Божу присутність. Ці люди багато працюватимуть, щось будуть мати, але вічної радості не буде, бо вони зупинились на створеному. Бог дає всі умови бути і радіти. …Християнство починається тут і сьогодні, з мого серця. Християнство – це коли в моїй душі ангели співають. …Жити без Бога – це так тяжко, так нецікаво і так скучно. Нам дуже часто дароване Боже Царство, дарована Божа радість, наша Україна, а ми, замість «підтримувати цю весільну одежу», ізолюємося і говоримо: «Хай вони борються у тій Україні, головне – щоб мені і моїй дитині було добре». Нам подарована Україна задарма, а ми у «старій одежі» приходимо і далі хочемо жити по-старому, хоча умови уже нові! Молімся, щоб наша смерть духовна не прийшла швидше, ніж фізична, щоб хто з нас мертвий – воскрес чимскоріш духовно. Не чекаймо, коли нам дитина скаже: «Тату чи мамо, це ви винні, що я живу «старим життям», бо ви не хотіли змінитись». Вийшовши з цього храму, запитаймо себе: «А що в мені ще залишилося старого, грішного, може, ще радянсько, злого?». Багато з нас, хто йшов п’ять років тому, теж були «старими людьми». Казали, що така далека дорога неможлива, що люди отримають сонячний удар… а хворі ноги, а хто нас прийме, а як із поліцією, транспортом, словом, було багато причин, щоб не молитися. Ми усі знаємо, що молоді хлопці грають футбол годинами, дівчата танцюють до ранку – і ноги не болять, і вени не такі вже й слабкі, але для Бога, для Царства Божого ми можемо одразу захворіти, нам нічого не вдасться, – бо це для Бога. Якщо Бог хоче, то бере хвору, обезсилену, у «старій одежі» людину і її міняє. Вистачить, що ми цього запрагнемо. Прагнім Бога, і Він, як каже пророк, «вибілить нашу внутрішню одежу», одежу нашого серця, котра була чорною як кармазин, а стане білішою від снігу. Він здатен наше серце з холодного, з крижаного перетворити, за словами пророка, у гаряче, у те серце, де пульсує життя, котре любить. Хай у цьому нас Господь усіх благословляє!», – завершив священик.