 Карби пам’яті
Десь навколо буяє весна,
Як невістка, розквітла краса,
Чи співати, чи вити – хто зна,
Бо герої ідуть в Небеса…
Ні, герої Небесної Сотні не відійшли на Небеса, а назавжди залишилися з нами – у пам’яті сердець. Тож громада Середнього Березова на Косівщині, зібравши потрібні кошти, вирішила у центрі села встановити фотопанно «Небесна Сотня».
Для цього Святослав Перцович зорганізував толоку, а каркас пам’ятного банера виготовили березуни-майданівці Микола Стріпачук, Микола Сільський, Василь Малкович та Мар’ян Романчик. Понад кілометр з одного кінця села в інший несли чоловіки важку металеву конструкцію. Але казали, що ноша була легкою, бо для побратимів – героїв Небесної Сотні. А діти під опікою заступника директора місцевої школи з виховної роботи Марії Симчич впорядкували пам’ятне місце і засадили квітами. Відтак місцевий священик о. Роман Шкабрій освятив пам’ятний знак і відслужив панахиду за убієнними патріотами України. Плакало небе сипучим дощем, і березуни молилися в сльозах, запалювали свічки і у зажурі йшли на вечір-реквієм «Небесна Сотня – біль і пам’ять України», який підготувала Марія Симчич у співпраціз з вчителем музики Анничкою Гнатишак.
Марія ПЕРЦОВИЧ
Ридають Ангели
Сховалось сонце якось несподівано,
Замерзла темрява, як крижана ріка,
Спіткнувся страх, в який більше не віримо
Затанцювали тіні у руках.
Слова Пророка линули з екрана
Їх Нагоян натхненно нам читав,
Шевченкові слова – то скрип кайданів,
Жадоба волі, сильна і стрімка.
Здригнулось небо, мов перед грозою,
Плакали зорі в срібну пустоту.
Вічність мовчала. Нитка обірвалась –
Небесна Сотня перейшла межу…
Котяться сльози відчаю і втрат,
Ридають Ангели. Мовчать слова.
Для нас святий обов’язок – їх пам’ятати,
Бо з ними правда – вічна і жива!
Оксана Ільницька, учениця 11 класу
С. С.Березів Косовського району
Присвята Герою Небесної Сотні – Роману з Коломиї
Вставай. Ходімо, синку мій, додому…
До тебе йшли, а в слід собака вив…
Віддай мені, віддай свій біль і втому,
Я витримаю все, лиш ти би, рідний жив!
Ти не дивися страшно так у хмари,
У синім погляді відбився чорний світ.
Я не благатиму на вбивцю кари,
Бо доста вже землі вкраїнській бід.
Пробач мені, синочку любий мій,
Щось мої мислів не туди, як слід.
Я фото гладила твоє до ранку…
А потім вість страшну приніс сусід.
Йому не вірю. Ти ж казав: «Повернусь»
Ще й дід учив триматись за слова.
Ну, як же так – сказав: «Повернусь»,
А сам лежиш. У ранах голова.
Коли ти виріс? Вчора ще не було
В твоїм волоссі й нитки сивини.
А знаєш, сину, моє серце чуло,
Як ти поранений просив води.
Святої трошки принесла з Йордану,
Тряслися руки, хлюпала вода.
Ти пий, синочку рідний мій.
Вона врятує.
То ж свята вода, що гоїть рани.
Вставай ходи!
Ходімо, сину мій, додому,
Я знову хустку в ружі зав’яжу…
Забудемо про біль і втому.
Благаю, не лишай мене одну…
Марія Симчич, С.Березів
| 
