З нагоди року покликання українська греко-католицька громада міста Болоньї (Італія) на чолі з о. Василем Поточняком спільно з „БФ Карітас” Самбірсько-Дрогобицької єпархії з о. Ігорем Козанкевичем організували з 1 по 10 серпня 2008 року пішу – 235 кілометрову прощу з Самбора до Зарваниці. Це вже третя проща родин українців, які працюють в Італії: перша проща в рамках Всеукраїнської прощі родин відбулася 7-16 липня 2006 року (240 км), друга проща в рамках акції „Рух за тверезість життя” відбулася з 3-12 серпня 2007 року (265 км). Пожертви на проведення прощ складають українські заробітчани Болоньї, Риму, Феррари та ін. Цьогорічна проща мала на меті будити свідомість українців молитися за свій народ, розсіяний по світах новітнім заробітчанством, за мільйони співвітчизників уражених алкоголем та наркотиками, за віднайдення свого покликання на землі у праці, в шлюбі, в служінні Господу. Паломники пройшли дорогами, розмитими паводком і несли молитву у зболені людські душі. У день нашої державності святою Літургією в самбірському храмі Різдва Пресвятої Богородиці розпочалася традиційна підсумкова зустріч паломників, учасників пішої прощі 1-10 серпня від Самбора до Зарваниці.

Вже третє літо поспіль у Самбірському храмі Різдва Пресвятої Богородиці збираються паломники, а серед них велика кількість українців, котрі працюють в Італії та їхні родини, і спільно вирушають у десятиденну молитовну дорогу, що пролягає через різні села і міста Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей і веде благодатної Зарваниці, освяченої ласкою чудодійного зцілення та покрову Пресвятої Зарваницької Богоматері. Щороку маршрут змінюється, паломників більшає, особливо молоді. 1 серпня 2008 року з благословення владики Юліана Вороновського з духовними провідниками о. В. Поточняком та о. І. Козанкевичем із Самбора вирушило 97 паломників, з яких дві третини молодих людей. До Зарваниці прийшло 125, наймолодшій паломниці Насті Долинчук – 6 років, а найстаршій Юстині Курчик – 75. Прочани, різні за віком, професіями та уподобаннями із рідних сіл та міст трьох сусідських областей, творили родину, у котрій кожен особливий і потрібен.

         У щоденній програмі паломництва свята Літургія, цілування паломницького хреста, щоденні молитви, вервиця за українські родини в Італії, котрі офірували на організацію прощі, катехиза, робота в групах, молитва за потребуючих, молебень до Пресвятої Богородиці, панахида за помершими або акафіст, запитання до священика, сповідь, молитва тиші, знайомство, свідоцтва зцілень та багатство духовного співу.

Дорога пролягла від храму до храму, від влади до влади, аби говорити мовою правди, свідчити мовою віри. Паломників гостинно приймали душпастирі та парафіяни церков. Ми бачили сльози радості стареньких людей, для яких прочани стали великим святом у їхньому селі і храмі. Розмова дуже потрібна, як розуміння проблеми – не може бути жодних кордонів між українським народом. Головне нікого не загубити в оцій непоміркованій суєті. Лише добрий пастир шукає кожну заблуклу вівцю.

  Прощу можна вимірювати чисельністю осіб та кількістю кілометрів, можна рахувати пройдені дні і натоптані мозолі, можна характеризувати віковою присутністю та освідченістю вірних (досить помітний приплив інтелігенції, студентів та випускників вузів). Та немає такої рахівницї, на якій можна виразити ту благодать і небесні дари, якими обдарований кожен паломник. Навіть перебування у прочанській спільноті, чи у стані молитви та духовної науки, освячує і збагачує кожного. Мудрістю терплячості можна видивити ті переміни і поправи, які відбулися у кожному з нас особистісно. Охочі миттєвої поправи хай не розчаровуються у своїх сподіванках, Бог дасть кожному хто просить, лише будьмо готові з вдячністю прийняти Божі дари.

         Трирічний досвід цієї насправді унікальної пішої прощі засвідчує передусім її потребу. Зізнання майже кожного паломника, що упродовж року очікував цієї прощі, є ще одним свідченням браку подібних акцій в Україні. Браку провідників-лідерів. Духовне лідерство сьогодні належить насправді сильним, активним і наполегливим духівникам, глибоко підкованим і відважним. Ми маємо розумну молодь, яка піде тільки за сильним провідником. Невипадково Господь благословив на цю місію отців Поточняка і Козанкевича, котрим насправді належить лідерство у  нелегкій справі. По правді, у нашій сьогоднішній історії досить мало людей, які би так щиро і одержимо піклувалися своїм народом, від якого відвернулася і влада і суспільство. Отець Василь Поточняк з 2001 року, обіймаючи посаду пасторального координатора УГКЦ в Італії, ініціював створення українських парохій в 84-х містах Італії (сьогодні добра сотня), започаткував щорічне святкування Дня матері у Римі, друковане видання «До Світла», двотомник антології творчості заробітчан. У 2006 році закінчивши свою координаторську діяльність, започатковує пішу прощу родин, що працюють у Італії до благодатної української святині –Зарваниці. Пастир змушує битися дзвони у найвіддаленіших закутках України, сповіщаючи масштаби, причини і наслідки біди: руйнацію української родини, хворобливість та збайдужіння суспільства, гніт новітнього рабства та епідемію нарікання. Розпочинає сильні акції, аби будити свідомість влади, яка відреклася свого народу, суспільства, яке легко змирилося із вигнанням на заробітки рідних та близьких, зокрема жіноцтва. Отець Ігор Козанкевич налагоджуючи роботу «БФ Карітас» у Дрогобичі взявся організацію реабілітаційного центру «Назарет» - порятунку людей, уражених алкоголем і наркотиками. На плечі молодого пастиря лягла як відбудова приміщення, облаштування побуту та господарства, так і «відбудова» загублених душ. Співпраця отців, яка розпочалася у 2004 році організацією благодійних акцій допомоги «Назарету» у Італії, переросла у більш масштабні проекти на батьківщині.

Неабияку цінність має організаційна робота: підготовка і проведення прощі, щоденна програма та  розприділення обов’язків прощі. Важливо аби задіяний був кожний паломник, відчув потребу молитися та опікуватися за новостворену родину.

 Для наших духівних провідників завершення прощі стає початком наступної, бо вже у Зарваниці виголошується дата наступного духовного походу. Три маршрути, як три паростки виноградної лози вже проросли на карті західно-українських земель від Самбора до Зарваниці. Четвертий – наші пастирі нині  прищеплюють на самбірській землі. Попереду розробка нового маршруту, обрахунок кілометрів, визначення місця для обіду та нічлігу, об’їзди парохії, сотні дзвінків тощо та підготовка великої духовно-просвітницької роботи.

Цьогорічне паломництво більш досвідчене, частина прочан йдуть вдруге чи третє. Духовна відвага провідників, глибина проповідей та катехиз, ревність в служінні Богу і Україні – спонука кожному паломнику зрости духовно, силою прощення зміцнитися у любові, а силою любові поріднитися у Христі. За десять днів, сповнених молитви люди єдналися і відкривалися перед Богом.

Особливе слово хочеться сказати про нашу молодь, яка домінувала серед паломників. Вона вирізнялася активністю та розумом, прагненням глибше пізнати духовну науку, удосконалитися. Варта наслідування активність молоді з Дрогобиччини, Турківщини, Самбірщини, Стрийщини. Цього року активізувалася молодь Тернопілля. Справжню духовну насолоду подарувала усій спільноті Оксана Винницька, юна авторка поетичного та пісенного мережива. Її твір «Любім того, хто поряд є…» став справжнім хітом цьогорічної прощі. Коли Оксана втратила зір – душевні очі видивили світ добра, любові і милосердя. Юне покоління Петро Залуга, Дзенислава Огородник, Роман, Михайло Вельгош тішило своєю працьовистю та відповідальністю.

На запитання: «Як дитині на прощі? Петрик серйозно відповів: «Дитина не може робити такі великі кроки, як дорослі... Зате  Бог знає і рахує ці дитячі кроки як дуже дорослі…

Багато щирих емоційних моментів пережито на прощі. Від просьб молитви за тих хто у недузі чи потребі, молитовне віншування народжених та іменинників, подячні молитви парохіям та спільнотам, які опікувалися паломниками. Насправді стрічати паломників – велика християнська чеснота, яку варто спізнати кожному, особливо паломнику. Нічліг у родині – це не тільки помити втомлені ноги та відпочити, це насамперед – продовження прощі, багате духовне спілкування у родині яка приймає паломників.

Зарваниця 10 серпня 2008 року нагадала мені Святу Софію на Бочея у Римі. Сюди з’їхалися породинно колишні і теперішні заробітчани, як колись зустрічалися на святкування Дня Матері. Це добрий знак.

У день нашої державності святою Літургією в самбірському храмі Різдва Пресвятої Богородиці розпочалася традиційна підсумкова зустріч паломників, учасників пішої прощі 1-10 серпня від Самбора до Зарваниці. Цьогоріч тісно було у великому прицерковному залі, квітло на грудях вишиття та небесно-жовті галстуки (прочанська символіка), понад 80 учасників з’їхалися із різних областей. Такі зустрічі вчать християн свідчити. Проща стала потребою і очікуванням багатьох прочан – і це щонайкраще свідчення того, що ми хочемо бути з Богом. Для заробітчан з Італії ця проща як Хресна Дорога на рідну Голготу. Визначено дату наступної прощі 7-16 серпня 2009 року. Обговорювалася ідеї встановлення заробітчанського знаку (хреста або статуї Пієти) у Зарваниці та створення паломницького фонду.

Багато розмов велося навколо теми заробітчанства. Чи не стало воно для багатьох українців привичкою навіть узалежненням? Несподівано прозвучали слова Ліно Гуаланді, італійця присутнього на зустрічі і добре обізнаного з життям українців в Італії: «Якщо маєте з чого зварити суп – не їдьте в Італію, ви маєте таку гарну країну…»