Оксана МИКОЛЮК, «День»     

«Допомагаємо українцям не втратити віри та ідентичності...»

Як УГКЦ опікується нашими мігрантами у 38 країнах світу

 Синод Української греко-католицької церкви вже другий рік поспіль визнає одним із головних завдань роботу з українськими мігрантами. Спеціально для цього в УГКЦ створили пасторально-місійний відділ. Священики попередньо провели моніторинг місць перебування українців за кордоном і вже нині працюють у 38 країнах світу з українцями, надаючи їм духовну підтримку. До речі, за підрахунками церкви, з 1990-х років за кордон виїхало 4—6 мільйонів осіб. Про специфіку духовно-просвітницької роботи з українцями за кордоном, а також в Україні (з тими, хто залишився), «Дню» розповів виконавчий секретар пасторально-місійного відділу УГКЦ отець Василь ПОТОЧНЯК.

— Отче, з якими проблемами найчастіше стикаються українці за кордоном і яку допомогу ви їм надаєте?

 — У людей, які виїжджають на заробітки за кордон, з’являються три головні проблеми. Перша — духовна, друга — на рівні документів і третя —психологічна. На рівні духовному людина там хоче мати зв’язок із рідними, близькими, хоче бути вислуханою. На жаль, на кордоном в українців може не бути друзів, знайомих чи родини. Духовно людина підупадає: багато роботи, невеселі думки, самотність. Насправді ж кожна людина потребує Бога, тому що Бог — це наш Творець. Тому вона хоче піти до церкви: їй легко і вільно, коли вона помолиться... Щодо проблем правного характеру, то вони полягають переважно в тому, що наші люди виїжджають за кордон із туристичною візою, а залишаються там на декілька років. Без документів, нелегально. Будучи нелегалом, важко знайти роботу. Якщо ж її знаходять, то в деяких країнах є випадки, коли не виплачують зарплату, або українців видворяють з країни. Це — одна з великих проблем на рівні держави.

 Ще одна проблема на цьому державному рівні — це повернення в Україну. Тобто, будучи за кордоном, люди все ж хочуть на старості років мати в Україні пенсію, страхування. А виходить, що за кордоном це не спрацьовує, а в Україні не спрацьовує до кінця. Люди виїжджають з України не з добрих мотивів. Переважно — в пошуках кращого життя. Через деякий час вони хочуть сюди повернутися, але не можуть, тому що в Україні не знаходять відповідної роботи. Це людей дуже турбує. Хочеться, щоб в державі був якийсь орган, який би відповідав за мігрантів і мав повноваження приймати конкретніші дії, аби люди змогли розвиватися — наприклад, у малому бізнесі. Адже повернувшись з-за кордону, вони можуть перейняти досвід і розпочати якийсь бізнес тут.

 Найбільше ж жорстко мучить наших людей проблеми під психологічним кутом. Це — роз’єднані сім’ї, діти без матерів. Усе ж роки окремого перебування дають своє. Гасне подружня любов, не спрацьовує вихований елемент. Хоча батьки намагаються дзвонити, спілкуються з дітьми по скапу — все одно відстані роблять своє. Від цього сумлінні люди дуже страждають. Немало наших людей лежать і навіть помирають у лікарнях за кордоном. Відтак приходить страх, що ми тут працюємо і нікому за нас обстати. Це — основні проблеми, з якими стикаються наші мігранти, котрі нелегально перебувають там, або перебувають поодинці.

— Із роками ці проблеми не змінюються?

 — Я б так не сказав. Все-таки наша церква щось робить. УГКЦ має пріоритет у роботі із мігрантами. Ми опікуємося країнами, де є наші вірні і немає нашого духовенства. Також працюємо в Україні з дітьми мігрантів. Працюємо з родичами. Також ми організовуємо щомісячні зустрічі. Робимо прощу із Самбора до Зарваниці — це десятиденна проща довжиною 250 км. Це — духовні речі, бо в цьому плані недопрацьовує держава — відтак церква бере на себе такі суспільні моменти. Наша держава у справах мігрантів робить мало, а говорить багато. Здається мені, що держава нічого не робить, тому що не знає, як це робити. Бажано було б, щоб Україна запозичила досвід чужих країн, які добре працюють зі своїми мігрантами. Таким чином можна допомогти нашим.

 Ми на цей час опікуємося із 38 країнами, там ми маємо свої церкви і священників. Наприклад, у Португалії є 10 українських греко-католицьких священиків, які служать у 22 містах. Священики намагаються підтримати людей духовно, а іноді — підтримати ініціативних людей, щоб працювала просвітницько-культурна програма. Наприклад, у Португалії існує дев’ять українських шкіл.

— Як налаштовані наші мігранти — залишатися за кордоном чи повертатися в Україну?

 — Мені здається, що переважна більшість людей налаштована повертатися в Україну, але — не тепер, бо ... що робити в Україні. Люди відмовляються йти на низькооплачувану роботу тут. Дуже багато людей хочуть повернутися, але вони хочуть почуватися в Україні гідно. Ще люди дуже негативно переживають корупцію, яка поширена в Україні. Мусимо визнати, що наша країна є однією з найкорумпованіших у світі, тому що дуже все тримається на знайомствах. А є друга категорія людей — особливо це молоді сім’ї — вони вважають, що їм не варто повертатися в Україну. Принаймні — найближчі 10 років. Такі люди, як правило, вже працевлаштувалися легально, мають гарний заробіток, купують у розстрочку квартири. Звісно, в культурі чужої країни, в її мові і середовищі вже виростають їхні діти. І вони, здається, там і залишаться. Цих людей ми вже можемо назвати емігрантами. Часто буває, що самі батьки їх не вчать української, розмовляють тільки мовою країни, в якій живуть. Буває, що вони й церкви не шукають, взагалі без неї обходяться.

 Люди, які хочуть повернутися додому, не асимілюють. Вони інтегруються, вивчають мову, але живуть Україною. Ще є одна категорія, людей, яким зле і в Україні, і там. Часто-густо вони є просто не пристосованими до сучасного життя. Це, наприклад, люди виховані в колгоспах. Вони вважають, що їм все мають дати, а теперішній світ не такий. Тому часто так буває, що вони спиваються або витрачаються на непотрібні речі. Я би сказав, що таких безвідповідальних немає багато — якщо людина їде на заробітки за кордон, то вона має певну мету.

— Надалі ви збираєтеся розширювати свою співпрацю з мігрантами?

 — Ми хочемо надати духовну опіку кожному греко-католику, який знаходиться поза межами України. Готуємо семінаристів для робіт із мігрантами — викладається спеціальний курс із місіології. Також хочемо зробити форум наших мирян у Європі. Словом, ми шукаємо шляхи, аби ніхто з наших вірних не був залишений.

— У Росії є священики УГКЦ?

 — Так. На жаль, закон Росії не дозволяє реєструвати нашу громаду Дозволяється молитися, збиратися в невеликих кількостях, або в приватних місцях. Натомість будувати храм чи вести просвітницько-духовну роботу, чи виходити на ЗМІ ми це не можемо робити. Зараз у Росії приблизно 4 мільйони заробітчан і — жодної української церкви (ні католицької, ні православної).

— Ваша робота — важка?

 — Не знаю, чи важка, але вона — специфічна. Бо треба відшуковувати людей, увійти в довіру, познайомитись, знайти храм, священнослужителя, налагодити співпрацю з місцевою церквою і державними структурами, знайти гроші, житло. Це — організаційна робота, але вона є дуже благородною, тому що Христос сказав «Чужинцем був, і ви мене прийняли». Церква розуміє, що наші люди є чужинцями в якихось країнах, тож ми зобов’язані їм допомогти, аби вони не страждали та, не дай Боже, не втратили своєї віри, свого Бога, своєї ідентичності.