 9 травня у селі Пшеничники
Тисменицького району Івано-Франківської області за участі духовенства, громадських організацій, політичних партій
та громадскості відбулося перепоховання віднайдених 623 останків жертв
большевицького режиму, що загинули у 1939-1941 роках. Панахиду за невинно убієнними
правили митрополит Івано-Франківський Української Греко-Католицької церкви
Володимир (Війтишин), митрополит Української Православної церкви Київського
Патріархату Іосаф, митрополит Української Православної Автокефальної церкви
Андрій, десятки священиків і монахів.
Зауважимо, масове поховання у
Пшеничниках виявили члени обласного Історико-просвітницького товариства
"Меморіал" ще у 2011 році. Науковці, які власне й проводили розкопки,
розповідали, що тіла жертв були поховані недбало – на глибині від 20 до 70 см. У кістках віднаходили
гаки і цвяхи, однак слідів вогнепальних поранень не було виявлено. Не знайшли
також решток одягу: очевидно, жертв поховали голими. Фахівці припускають, що
саме через це в червні 1941 року було виявлено величезні купи одягу в
Станіславській тюрмі, яку енкаведисти нашвидкоруч залишили перед приходом
німецьких військ.
Серед загиблих у Пшеничниках
багато жінок і зовсім маленьких дітей.
 "Вони усі ці довгі роки
лежали в нашій українській землі. Чекали сьогоднішнього дня, щоби їх віднайшли,
по-християнськи поховали, а також відправили цей молебень, на який такі довгі
роки очікували. Молімося за них. Загадуймо, аби в майбутньому на наших землях
більше не було таких трагедій, щоб діти, внуки та правнуки жили вільно і
щасливо у вільній та незалежній Україні", – відзначив митрополит
Івано-Франківський УГКЦ Володимир Війтишин, звертаючись до громадськості під
час спільної молитви за упокій невинно убієнних.
По завершені панахиди домовини із
останками жертв большевицьких репресій освятили та заховали у спільній могилі. На
місці захоронення встановлено хрест.
«Тут поза власною волею примусово
опинилися без вини винні, без суду засуджені і не по-людськи страчені, без
війни вбиті здебільшого невідомі сини та дочки нашої нації. Їх виною, їх
трагедією і причиною їхньої смерті у 1939-1041 роках найчастіше було те, що
вони були українцями, які жили на своїй землі, окупованій чужим режимом. Вони ж
бажали своїй нації розвитку вільного і життя заможного за законами Божими. Однак,
їх спосіб життя та національне світосприйняття не влаштовували окупанта з
большевицькою ідеологією…. (За матеріалами http://www.ukr.net/news/u_pshenichnikah_na_vano_frank_vwin_perepohovali_zhertv_teroru_nkvd_1939_1941_rok_v-20358032-1.html)
Нас убивали в рідній хаті,
Геть корчували із дітьми,
Боялися, що встанем мертві,
Кидали трупи в яруги.
То й навіть вбити не уміли
Вистрілювали ніби псів,
Боротися геройська справа,
А нищити – то глум катів.
В війни свої страшні закони,
Є вороги і є свої,
А в підлості нема нічого
Ні батьківщини, ні рідні.
Нас не відспівували в церкві,
І не молися свічки,
Лише дощі, як згіркла мама
Сивіли вічними слізьми.
Куди не глянь – то цвинтар правди,
Все тайне – явним постає,
А пам’ять як небога в жебри,
До кожного у хату йде.
За що питаєте вбивали?
За Україну, рідний край,
За землю, мову, непокору,
За неба вимолений стяг.
А вирок просто – українець.
І лють досіль, що ще живий,
Що ще не вмерла України
Святая воля й молитви. О. Пронюк
| 
