Під північ… Храм, наповнений людьми… Понад 300 км шляху пройдено, 9 днів дороги пішки. Залишилось зовсім мало – одна ніч… Одна ніч, яка відділяла нас від мети паломництва – Чудотворного місця у Зарваниці.

Це був 2011. Люди сиділи у храмі на землі і свідчили… А я слухала серцем, що Бог вчинив для котрогось із них на цій дорозі. Слухала, як люди говорили, ще не дійшовши до Зарваниці, про те, що Бог реально робив на дорозі їхньої віри, а часом у цій дорозі і для їхніх родин, котрі залишились вдома.

Люди говорили, я щось записувала і питала в думках Бога: «Чому Ти ніколи мені не дав у житті відчути Тебе так реально, як пережили ці люди, котрі світились, промовляючи? Я теж хочу цього!». Заздрила їхній вірі і в душі питала: «Чому я тільки пишу про інших – теж хочу з Тобою зустрітись».

Минув рік… Знову начебто та сама піша проща Самбір-Зарваниця. Та сама, але інша для мене. Фізична легкість, з якою проходили усі три попередні прощі, десь зникла. Відчула, що таке загальна слабкість, мозолі, а найбільше, що Бог мені подарував, – це пекучий біль у нозі при наступанні (одна жінка, котра працювала лікарем, сказала мені, що це розтягнення сухожиль і потрібно припинити хід, якщо далі так продовжуватиму, то вони порвуться).

У нас на прощі є свої правила: люди мають старатись максимально іти пішки, щоб проща мала свій сенс. В автобус можна сідати лише з благословення отців. Мені цього благословення один із отців не дав і заборонив водіям впускати в автобус, натомість запропонував звернутись до іншого священика, якщо хочу сісти в автобус, або повернутись додому.

І я пленталась далеко позаду колони… злилась на священика, нарікала…біль у нозі був дуже сильним, таким, що сльози на очі…піднялась температура… весь час думала над тим, що сказала ця лікарка… Але, за своєю впертою вдачею, вирішила іти, хай там що. І це далеко не був духовний мотив.

З цим рішенням прийшло розуміння, що сльози не допомагають. Переді мною ішла жінка і молилась вервицю. Дивилась на неї, дивилась крізь сльози болю – і мене осінило (як це не дивно на 8-9 день дороги), що треба молитись.

Кілька хвилин Ісусової молитви у час, коли не було, так скажу, вибору: бо волею своєю я розуміла, що краще для мене буде послухати поради священика - і десь підсвідомо вибрала це, - але емоціями була проти. Можна було повернутись додому (цю можливість у нас на прощі мають усі), але гордість, впертість – не давали.

…Дивилась крізь сльози на небо і сонце і молилась цю молитву… відчула спершу полегшення в душі – усі ці переживання емоційні раптово відійшли. Відчуття миру і великої опіки – хоч була сама і вже далеко від колони і автобусів… А потім – і досі пам’ятаю це відчуття – тепло у нозі, на котру ледь ступала. Воно просто розлилось – і сльози градом котились від пережиття і усвідомлення у той момент своєї гріховності і, одночасно, великої вдячності Богові, бо Він прийшов і до мене!

Пам’ятаю, що я так хотіла затримати той стан душі якнайдовше…

Мене просто несла якась сила. Я швидко догнала прощу, «пролетіла» повз священика, котрий дав мені таку «покуту» і опинилась на початку колони.

Добре пам’ятаю, що це був обід, і сонце палило. У цей час найважче рухатись і потрібно підтримувати людей через мікрофон. Співала якусь пісню з такою легкістю і внутрішньою силою…

Увечері, на Ісусовій молитві, яку ми молимось дорогою, священик дякував Богові за малі зерна віри, котрі сьогодні хтось пережив. Відчула, що це до мене.

Це моє маленьке чудо, яке Бог мені зробив, і сталось воно тоді, коли, можна так сказати, іншого виходу не було. Тоді, коли людина затиснута з усіх боків і не бачить дороги – вона тоді підіймає очі до неба і сонця. Пам’ятатиму кожну мить цього свого щастя зустрічі з Ним, так реально, як я і хотіла.

Священикові ВЕЛИКА ДЯКА за те, що слухав Бога щодо мене!