Коли працювала на фабриці, я десь подумки заздрила тим, хто має змогу ходити до церкви кожен день.

- От, - думаю – піду на «пенсію», буду ходити і собі кожен день.

Незабарилася й пенсійна пора. Про задумане забулося.  Життя завертіло: дача, домашні клопоти тощо.

Ото прокидаюся я зранку на святий Вечір перед Різдвом. Першою прибігла думка «Може би до церкви збігати?»

Встала, зайшла на кухню – а там такої роботи, ви ж знаєте як перед приготуванням вечері. Й не помітила, як втягнулася у роботу.

Аж раптом, не можу пояснити чи це видіння, чи це сон, чи це моя уява. Незнаю. Та мені відкрилося небо. А на ньому  - колисонька. Я не бачу Його, але звідкись знаю, що у колисці маленький Ісусик. І мільйони людей тягнуть руки до Його колисоньки. Великі мільйони: одні ближче – вже доторкаються до колиски,  інші - дальше -  ледь досягають її, а ще інші тягнуться – не можуть досягнути. Всі вони так хочуть погойдати колисоньку.

А моїх рук там не має… що не дивлюся - мене там не має....

Я тим часом дбаю про їжу для родини, дбаю про шлунки. Отак Господь спам’ятав мене перед Різдвом Христовим, нагадав мені  мої слова . Показав, що я  не подбала, щоб мої руки були біля маленького Ісусика.

Ділюся пережитим із вами, бо дуже хочу, щоб мої руки, і руки всіх людей, були біля Христової колисоньки. Шукаймо час для Бога. Шукаймо Бога.

Свідчення записано від Стефи Якимівни, м. Івано-Франківськ