- Отче Володимире, що привело Вас у цей
реабілітаційний центр «Назарет» і яке Ваше служіння тут?
Є уродженцем з Івано-Франківщини.
Тут, на даний час, перебуваю на відпочинку та лікуванні. На жаль, мав прикру
нагоду досвідчити на собі, що ж це таке - алкогольна залежність. Цей стан
тривав у мене якийсь довший час. Не скажу, що це був неконтрольований процес,
але я десь зрозумів, що у цьому є вже якась тяглість і певна залежність. Єпископ
запропонував духовний спокій, відпочинок, поправу свого життя, та й, одночасно,
свого здоров’я. Перебуваю тут уже 4 місяці. Дуже добре себе почуваю,
молитовно. Беру участь у всіх працях, в усьому, що відбувається у спільноті.
Щодня служу святу Літургію, маємо спільнотні науки.
- Як у Вас вибудовуються стосунки із мешканцями «Назарету»,
чи не переживаєте якихось труднощів у спілкуванні?
У нас гарні взаємини, є співрозуміння, однак багато чого я навчився
від цих людей. За 20 літ священства я вчився придивлятись до людей, пізнавати,
хто такий ближній. Тут також намагаюсь збагнути, в якому стані живе кожен, що і
як він міг у своєму житті пережити, як почуває себе і надалі у часі перебування
тут, на реабілітації.
У Львові довший час працював як
художник, архітектор, мав нагоду працювати з молоддю, також при лікарнях,
дитячих установах, працював з організаціями «Пласт», «Марійське товариство». У
той час не мав такої нагоди зустрічі з людьми, котрі мали б тяжкі вади залежності
від тієї чи іншої недуги, але один випадок, який трапився зі мною у Львові,
пам’ятаю.
Якось покійний о. Йосафат
Воротняк запросив мене в туберкульозний диспансер і запитав, чи не боюся я, що
мене може торкнутися ця хвороба. Я знав, що іду не від свого власного імені, а
іду з Богом, бо в цьому є потреба. Я лише виконавець того, що потребує мій
ближній. Перебування тут дало мені ще більшу науку, бо я встиг пізнати їх
психологію, стан, хоч і там я бачив багато смертних випадків, коли людина у важкому
стані після трагедій, які пережила в тюрмах, і внаслідок важких хвороб, бажала
одного - уздоровлення, ділились своїми думками про те, що пережила, і, приймаючи
Святу Сповідь та Причастя, на очах відходила з цього світу. Фізичний стан, на
жаль, уже не дозволяв їм на життя, але я
вірю в те, що ці люди духовно зросли, бо пізнали себе, що їхнє серце і душа залишились
молодими, бо бажали спасіння.
Тут також кожна людина має в собі
ті думки і бажання: знайти спасіння, іти дорогою до очищення, позбутися тієї чи
іншої залежності і ділиться тим, як воно було. На жаль, ця хвороба є важкою і
може цілковито знищити людину. Дякувати Богові за бажання ініціаторів, котрі
показують, що є дорога інша, та, яка приведе людину до освячення. Є дорога, яка
буде відкриттям нового всесвіту з Богом, з Христом.
- Помітила, що особи,
котрі тут живуть, більш відкритіші, ніж ті, котрі перебувають у суспільстві. А
що особливого помітили Ви?
Ці люди мають особливий, великий
пріоритет. Людина, котра живе у світі, може, не розуміє того, якою близькою
вона є до небезпеки і наскільки швидко може впасти у тягар гріха залежності. Ті,
котрі попеклись, бояться цього вогню, застережливо на це дивляться і докладають
усіх зусиль, щоби його уникнути. Вони шукають середники і шукають мотиви, щоб
уникнути цього, шукають діалогу з Богом,
починають пізнавати Божу дорогу і борються. Вони борються набагато більше, ніж
ті, котрі живуть у світі «тверезим життям» і не є залежними від тієї чи іншої
хвороби. Думаю, що це велика Божа ласка, велика Божа любов до людини, котру
Господь хоче вирвати з диявольських оков. У цьому їхній пріоритет. Ми дивимося
і стверджуємо: «Це - алкоголік, а той –наркоман». Ні, це людина, котра побачила
своє обличчя, на якому побачила обличчя Бога, Христа. Вона побачила, що не
така, якою була раніше: брудною, знівеченою, занечищеною. Побачила себе зовсім
іншою. А це викликає бажання все більше і більше своє обличчя душі, людське обличчя
відновлювати. Це є значним пріоритетом тих, хто тут перебуває.
о. Володимир
(Розмовляла Іванна Рижан.
Інтерв’ю дане у реабілітаційному центрі
«Назарет» СДЄ для
алко-і наркозалежних 26.09. 2010)
|
