Вишукую вільну хвилину серед напруженого ритму нескінченних обов"язків "баданте" (доглядальниці за хворою чи перестарілою людиною ) і поспішаю на розмову з Богом. Мені здається, що втікаю у якийсь інший світ - сповнений добра, світла, гармонії, ніжності і спокою.Починаю молитися і...спокійніше б"ється, порубцьоване численними приниженнями, серце, розпогоджується обличчя. І хоч на очі набігають сльози - це не сльози болю чи відчаю, це сльози подяки Богу за можливість от такої, конфіденційної розмови з Ним. А з часом наближається хвилина найвищого блаженства, коли відчуваю,що Бог поруч, чує кожне моє слово, бачить кожен порух моєї душі, і як мені важко Він теж знає...І я прагну піднятися вгору до Його лиця, бо звідти струменить така велика і чиста Любов, там Сповідь і Причастя, там захист і допомога. Хочеться якнайповніше поєднатися з цією Величчю - мені у ній так добре, мирно, затишно і спокійно. І мені в свою чергу стає соромно перед Богом за свою вчорашню поведінку: коли подумки відповіла образою на образу,нетерплячістю на повільний крок моєї старенької сеньйори, зарозумілістю на її зверхність, українською лайкою на грубий окрик. Хай відповіла подумки, але ж Бог серце моє читає ...

Знову і знову спішу у Храм - Храм молитви. Бо там Сповідь і покаяння. Там уже не мають значення недосконалість світу чи власні страждання. Там наклеп перефразовується свідомістю у похвалу,  зневага- в повагу, а ненависть- у любов .Ні, це не значить втікати від проблем реального світу, як дехто мені заперечує, це значить піднятися над проблемою у світлі іншої реальності і там знайти розуміння і підтримку .

То ж, подумаймо, чи варто шукати іншої дороги, окрім тієї, що веде до внутрішнього молитовного Храму. Його чарівний світ розкріпачує мене, підносить над колесом турбот, стримуючи від надмірної гонитви за матеріальними благами,о благороджує душу ,повертає мені моє лице і допомагає не втратити подоби Божої.

Хоча багато-хто не знає, що дорога має вести до Храму і, на жаль, не здогадується як обкрадає сам себе, бо : "Не бачив Я правденого, щоб опущений був, ані нащадків його, щоб хліба вони просили ."

Ольга СТРУТИНСЬКА, Італія