За старих часів у православних країнах саме суспільство створювало великопостову атмосферу життя сукупністю звичаїв і навичок як особистих, так і громадських, які формували те, що так влучно виражає слово «побут». Упродовж Великого посту все суспільство підпорядковувалося певному рит-му життя, правилам, що постійно нагадували окремим членам цього суспільства про Великий піст. У Росії, наприклад, постійно нагадував про це особливий великопостовий дзвін церковних дзвонів; театри не діяли, припиняли великосвітські сходини. Самі по собі ці зовнішні правила, звичайно, не могли розбудити в людині покаяння і спрямувати її до активнішого релігійного життя. Але творилася така собі великопостова атмосфера, що полегшувала особисте, індивідуальне зусилля. Ми слабкі, ми потребуємо зовнішніх нагадувань, символів, знаків. Звичайно, завжди є небезпека прийняття зовнішніх символів як досконалих і достатніх факторів дотримання посту і, замість того, щоб нагадувати про Великий піст, вони заслонять його справжній сенс і значення. Однак при правильному підході бачиш, що ці звичаї є наче реме­нем передачі, що поєднує духовний подвиг із усім змістом життя.

Ми живемо у час, коли громадське життя не може створити великопостової атмосфери. Довколишній світ,  до якого ми належимо, не змінюється у Великий піст. Тому мусимо докласти нове зусилля: ще раз обдумати релігійний зв'язок між зовнішнім і внутрішнім життям. Духовна трагедія секуляризму нашої цивілізації полягає в тому, що вона заштовхує нас у справжню релігійну шизофренію: поділ життя на дві частини — релігійну і світську, без жодного зв'язку між ними. Тому для заміни зовнішніх символів і нагадувань у наші дні потрібне особливе духовне зусилля. Схематично це зусилля можна розглядати,

по-перше, стосовно нашого домашнього життя і, по-друге, стосовно життя нашого поза домівкою.

Згідно вчення Церкви домашнє життя, родина становлять основу християнського життя, практику-вання християнських принципів у щоденному житті. Основи християнського світогляду прищеплю-ють нам саме вдома, у побуті та атмосфері родинного життя. Не в школі навіть не в церкві, а в сім'ї формується той світогляд, що спочатку може бути навіть несвідомим, але врешті стане вирішальним фактором усього нашого життя. Старець Зосима в «Братах Карамазових» Достоєвського каже: «...Тому що немає дорогоцінніших спогадів для людини, ніж від раннього дитинства». Цими спогадами людина спасенна на все життя. Дуже важливо, що говорить це старець, згадуючи, як мати водила його на Літургію Передосвячених Дарів, згадуючи красу цієї служби, виняткову красу великопостового наспіву «Нехай наравиться молитва моя як кадило перед Тобою...». У наших церковних школах тепер провадять чудову роботу з релігійної освіти дітей; але вона надзвичайно мало що може зробити без домашньої, сімейної основи цієї освіти. Що ж треба і можна зробити у Великий піст в домашньому, родинному житті?

Позаяк неможливо сказати відразу про все, що трапляється в сім'ї, я зупинюся на одному пункті.

Поза сумнівом, усі погодяться з тим, що родинний спосіб життя радикально змінився під впливом радіо та телебачення. Наше життя переповнене інформацією про події у світі. Не треба нікуди виходити або виїжджати, щоб знати, що діється у світі. Весь світ постійно перебуває в межах нашої досяжності. І поволі елементарний досвід внутрішнього життя, краса цього світу, просто зникає з сучасної культури. А якщо не телебачення, то музика: музика перестала бути тим, що слухаєш; вона стала якимось музичним тлом розмов, читання, занять тощо. Ця постійна потреба музики викриває нездатність сучасної людини насолоджуватися тишею, сприймати її не як щось негативне, як відсутність чогось, а саме як умову для будь-якої справжньої присутності. Якщо християни давніх часів жили здебільшого у світі тиші і мовчання, що давало їм змогу повністю зосередитися на внутрішньому житті, то сучасні християни мусять докладати особливих зусиль, щоб здобути мовчання і тишу, які потрібні, аби торкнутися вищої реальності. Таким чином, проблема радіо і телебачення протягом Великого посту — це не супутнє питання, а в деякому сенсі питання духовного життя і смерті.

Треба зрозуміти, що неможливо ділити наше життя між великопостовою світлою тугою і переживанням модного фільму або вистави. Ці два переживання не сумісні, й одне з них остаточно знищує інше. Однак дуже ймовірно, що останній модний фільм швидше здолає світлу тугу; зворотне може відбутися тільки за умови докладання особливих зусиль. Тому перший великопостовий звичай, який можна запропонувати, це рішуче припинення слухання радіо- і телепередач упродовж Великого посту. У цьому випадку не сміємо запропонувати цілковитий піст, але хоча б аскетичний, котрий, як ми вже говорили, насамперед означає зміну «дієти» і помірність. Наприклад, нічого поганого не буде в тім, що ви продовжуватимете стежити за новинами чи ознайомитеся з серйозною програмою, що збагачує духовно й інтелектуально. Але що треба припинити у піст — це прикутість до телевізора, рослинне існування людини, загіпнотизованої перед екраном, яка пасивно поглинає все, що їй показують. Коли я був дитиною (це було до появи телебачення), моя мати зазвичай замикала рояль на першому, четвертому і сьомому тижні Великого посту. Це збереглося в моїй пам'яті яскравіше, ніж довгі великопостові богослужіння. І навіть тепер, коли я чую музику, що звучить по радіо під час посту, це ображає мене майже як блюзнірство. Цей осо­бистий спогад служить тільки ілюстрацією того, яке враження робить у дитячій душі зовнішнє рішення, яке свідомо прийняли дорослі. Тут йдеться не просто про окремий звичай або правило, а про живий досвід, що оберігає час Великого посту, про який треба постійно пам'ятати, щоб не втратити, не спотворити, не порушити його. Але тут, так само, як і при вживанні пісної їжі, одної лише помірності не досить: вона мусить мати свою позитивну противагу.

Тишу, яку створює відсутність світського шуму і яку порушує тільки припустима інформація щодо новин, треба заповнити позитивним змістом. Душа наша живиться молитвою, але розум теж має потребу в поживі. Саме розум сучасної людини безперестанно «довбають» телевізор, радіо, газети, ілюстровані журнали тощо. Ми пропонуємо докласти розумове зусилля до чисто духовного. Ми нехтуємо стільки шедеврів, стільки чудових плодів людської думки, уяви і творчості тільки тому, що набагато легше і простіше, повернувшись з роботи додому фізично і розумово втомленим, увімкнути телевізор або поринути в абсолютну порожнечу ілюстрованого журналу.

Було б добре заздалегідь приготувати для себе програму на Великий піст. Заздалегідь укласти перелік корисних книг, які треба було б прочитати. Не конче, щоб усі вони були релігійного змісту. Не всі люди покликані бути богословами. Але в кращих літературних творах закладено стільки богословських думок, а все, що збагачує наш розум, будь-який плід справжньої творчості Церква благословляє і, правильно сприйняте, набуває духовної вартості.

Четверта і п'ята неділі посту присвячені пам'яті двох великих учителів християнського духовного життя: св. Івана Ліствичника і прп. Марії Єгипетської. Треба зрозуміти, що в образі цих двох святих Церква явно вказує нам, що постом вона очікує від нас збагачення нашого духовного і розумового внутрішнього світу. Читання і духовні роздуми можуть допомогти нам знайти цей внутрішній світ і його радість. Сучасний секулярний світ не дає нам звідати цієї радості, справжнього покликання людини, що проявляється у внутрішньому, а не в зовнішньому світі.

Великий піст — час пошуку сенсу: сенсу мого професійного життя з погляду покликання; сенсу моїх стосунків з іншими людьми; сенсу дружби; сенсу моєї відповідальності в житті. Немає ні роботи, ані покликання, які хоча б трохи не можна було б преобразити, не з метою більшої продуктивності або кращої організації, а з погляду людської цінності. Треба намагатися поглибити всі наші людські стосунки, бо ми — вільні люди, що стали (часто самі того не усвідомлюючи) рабами систем, які поступово знищують усе людське у світі

Таким чином, Великий піст, як ми говорили на самому початку, — це час, коли людина неначе знову здобуває віру, але також і життя, у його божественному значенні, у його священній глибині. Утримуючись від їжі, ми знову пізнаємо її смак і вчимося одержувати її від Бога з радістю і подякою. Скорочуючи розваги, слухання музики, зайві розмови і поверхневі міркування, ми знову розуміємо найбільшу цінність стосунків з людиною, з людською роботою і з мистецтвом. І розуміємо ми все це, тому що ми просто знову зрозуміли самого Бога, тому що ми повернулися до Нього й у Ньому до всього того, що Він дав зі своєї безмежної любові і милосердя.

Підготував Піняжко Назар

За книгою о. Олександра Шмемана «Великий піст»