Я вичікую, Господи, твого спасіння! (Буття, 49, 18).

«Ми оперлись на Господа і Господь зробив за вірою», – отець Василь Поточняк.

З нагоди Дня народження отця Василя Поточняка.

Господь промовив до Мойсея: «Скажи Аронові та синам його: так будете благословляти синів Ізраїля, мовивши до них: «Нехай Господь благословить тебе і охороняє тебе! Нехай Господь світить обличчям своїм до тебе та милує тебе! Нехай Господь оберне обличчя своє до тебе і дасть тобі мир!» (Числ.7, 22-27).

І відтоді священики благословляють.  І моляться: «Зійшли, Боже, благословення на наших родичів, які поза межами України! Які часто не мають змоги прийти до храму! Котрим бракує важко визнавати! На дітей та молодь! На хворих та перестарілих! Просимо Твого благословення на нещасних, відкинутих! Щоби ця наша молитва не мала бар’єрів у відкритості. Відкрий наші духовні очі, щоб ми Тебе зустрічали! На Добро! На Молитву! На тих Прощах, на молитвах! Коли допомагаємо ближньому! Коли слухаємо і коли промовляємо.

…З отцем Василем Поточняком я познайомилася сповідаючись. То було відразу по моїм різдві, і я мала намір виговорити Богу все про все і за всіх. Шукала священика. Придивлялася. Ті, кого я слухала щонеділі, мене добре знали. А я хтіла такого отця, який би умів слухати і чути, знав би відразу, що я хочу, і вмів би мені то дати, та притому всьому і мене не знав. Я ж бо хтіла про себе все і відразу, а так знайомому не вийде.

Одним словом, для мої благородної мети трапився священик, якого я не знала. У сповідальниці мене уважно вислуховував отець Василь Поточняк, який вже на той час був нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня». Але то я буду знати потім. І не лише про почесну відзнаку, якою глава держави нагородив громадянина України Поточняка Петра Васильовича, при тому мав бути нагороджений о. Василь. З часом я у Прощу пішу десятиденну навіть піду, а зараз я на колінах перед священиком. Сповідаюся про гріхи і, на мою думку, про незначне. Про роботу, стосунки вдома і поза домом. Про все і про всіх. Наостанок – покута, яку я через малограмотність назву «духовним завданням»: вчинити сім добрих справ. Такого робити мені після сповіді не казали ще!

Далі з отцем Василем мене Бог зводив ще кілька разів. Я вже знала, що отець Василь співслужить у київському храмі на Аскольдовій могилі. До Києва приїхав на запрошення Блаженнішого Любомира Гузара розбудовувати Пасторально-місійний відділ Української Греко-Католицької Церкви. Сам же відділ у Церкві створили для того, щоб відшукувати по світі вірних та надавати нашим людям потрібну допомогу. Глава греко-католиків запросив отця Василя як священика, який як ніхто інший добре знає, що таке заробітчанство і як ведеться нашим людям чи то в цивілізованій Європі, чи в близькій Росії (не лише в Москві чи Підмосков’ї). Бо віддав отець більше одинадцяти років свого священичого служіння нашим людям за кордоном.

Вже у Києві отець Василь зумів згуртувати довкола себе. Як тих, хто у Києві, так і тих, кого залишив чи то по світах, чи по Україні. Регулярною формою зустрічі був Новий рік. Хто з’їжджався, хто сходився до храму, бо стрічати Новий рік у храмі – це у столиці ноу-хау отця Василя. Цікава новація, і, можна сказати, що прижилася, бо втретє в цьому новому році храм монастиря Отців Василіян був відчинений у новорічну ніч. Це, здається, єдина оригінальна християнська пропозиція для Києва з-поміж усіх християнських конфесій, бо увійти у Новий рік зі Святою Літургією набагато приємніше, ніж з атрибутами радянського часу: чи із шампанським під бій кремлівських курантів, чи за олів’є, переглядаючи «Ирониюсудьбы» Ельдара Рязанова.

Правда, найбільше, певно, ноу-хау отця Василя Поточняка – то міжнародні десятиденні піші прощі ізСамбора у Зарваницю. Придумати таку пішу прощу і вже дев’ять років провадити прочан різними, а подеколи грізними дорогами, – то, певно, треба мати дуже сильну віру. У 2006 році 22 особи вирішили йти пішки із Самбора до Зарваниці, щоб дорогою молитись та свідчити. Зі сторони виглядало то дивно: іти пішки такий світ, тратити купу часу! І для чого?!

Я дуже дякую отцю Василю за те, що знаю Прощу із власних ніг. Щиро зізнаюся, що не переживала кращого відпочинку, і чекаю наступної Прощі, як тільки доходжу до Зарваниці. Це тривала дорога, де ми «поступово надихаємося божественністю, духовністю, любов’ю, щирістю і українськоюгостинністю». У такій Прощі найбільше зчитується Всевишній, а ти, як той Яків, бачиш Бога віч-на-віч, і я жива ще! (Бут.32,31)

Отець Василь не тільки духівник Прощі. Отець Василь – прочанський стиліст. Його креативна ідея – шалики, кольору Державного прапора України, який отримує кожен прочанин, роблять прощу здалека українською. А ще духівник Прощі звертає увагу на одяг прочан: у неділю та у Зарваниці ми всі маємо бути в українських строях!

Я довго думала на тим, яким має бути священик – посередник між Богом і людьми, апостол Бога на землі.  Священика не може замінити навіть глава держави. Пригадаймо собі Уззію, який у 16 років вже став царем і царював 52 роки в Єрусалимі. Спочатку Уззія жив за Господніми законами, та, «як він убився в силу, загорділо його серце йому на погибель» (ІІ Хроніка: 26, 16). Уззія страшно згрішив: увійшов у храм Господній, щоб палити кадило на кадильному жертовнику. Священик Азарія, Господні священики стали відговорювати Уззію, бо «це діло священиків, посвячених на те» (ІІ Хроніка: 26,18 ). Таке цареві не сподобалося, і Уззія розсердився, «та саме як він розсердився на священика, з’явилася на його чолі проказа в присутності священиків» (ІІ Хроніка: 26,17).

У нинішній нелегкий для України час, коли Папа Римський Франциск особисто молиться за Україну, а в греко-католицьких храмах триває безперервна молитва за кращу долю нашого народу,  священик має стратегічне значення. Але такий священик, який вміє розкрити люблячого Бога.

Отець Василь – це священик, який спонукає шукати час на Бога. Поміж проблемами побутовими. Конфліктами сімейними. Заробітками. Який по всій Італії вишукував наших людей, збирав докупи, єднав у молитві. То не є просто в сьогоднішньому часі, коли батьки швидше дітей віддають вивчати іноземну мову, ніж Слово Боже. Коли молоді люди гуртуються швидше за інтересами, аніж у любові до Христа.

Це священик, який дуже любить український народ. Його гостинність. Його доброту. А чому б то наш народ не любити! Навіть маленька Писарівка – село із 24 хат в Тернопільській області – дуже гостинно прийняли Прощу (а то за триста п’ятдесят людей). А тому отцеві дуже болить з свій народ, який по світах стільки терпить.  Це священик, який хоче, щоб у своїй хаті жив свій народ, а не мучився на чужині. Щоб українці їхали у світи  відпочивати, виступати, презентувати свою державу, бо «ми не гірші ні правдою, ні історією, ні руками, ні талантами».

Це священик, який набуває друзів у вірі, бо у прикрих ситуаціях і у хворобах отцю Василю допомогли Бог і віра в Бога: «Віра в Бога дала мені набагато більше, ніж просто священство, знання мов. Залишаєшся сам на сам: ти і Бог». Різних друзів!

Віктор цілу Прощу плакав. Як тільки чув отця Василя  через скайп – то тоді лише посміхався, і казав, що молиться за отця. Йому не вірити не можна було. Наш Віктор – особливий прочанин, який промовляє до всіх своєю особою. Про себе розказує, що мати його кинула маленьким, і все своє життя скитався по різних притулках. Я не знаю, як Віктор пристав до Прощі. Переказують, що давно, і спочатку його навіть побоювалися. Але коли я вже йшла – то була шоста Проща – Віктор був незамінний. Мав шило. І нитку до шила. І щире бажання комусь щось та пришити: ногу до капця чи капець до ноги. Але якщо серйозно, то доктор наук, академік вищої школи і навіть ще один священик не були так конче потрібні, як Віктор з шилом. Бо ми йшли кілометри, наші ноги пухли, вкривалися мозолями, а наші капці не витримували наших доріг, подекуди ще довоєнних.

А ще отець Василь перед свою катехизацію давав мікрофон Віктору. Яка то радість для нашого Віті – якби ви знали! Вітя мчався, що аж п’яти блискали. Відхекувався, брав мікрофон і молився. По-свому чи Господньою молитвою. Дякував отцеві і всім нам. І Бог його знає, чию молитву Він вислуховував!

Пригадуються Зади і Тершаків. То частина маршруту Прощі у 2011 році. Ми вийшли із Волощі з обіду після рясного дощу. Мусили дорогу коротити навпростець через хащі, луки, болото. Самі точно не знали, як то краще вийти нам на рівну дорогу, а тому пішли навмання. Довго ходили манівцями і коли нарешті вийшли, то о.Василь щиро порадів: «Коли я буду мати таку велику бороду десь по коліна, і стрінемося колись з вами, пообнімаємося, станемо говорити: то дуже велика сила нас перевела від села Задидо села Тершаків!»

Як хочеться побачити отця Василя з великою бородою і пригадати цей шмат прочанської дороги! Дай, Боже, щоб усі були здорові!

Надія Князєв, м. Київ

http://dyvensvit.org/blogs/103830.html