Проща шоста – а пережиття перші

 Спробувала коротенько розповісти Оленці із Будапешту про нашу прощу. Коротко не вийшло, але щиро напевне.

Вони такі різні, зовсім не подібні прощі, котрі ведуть до Бога: і дороги, і люди, душевні переживання і намірення, спокуси і боротьба із ними. По-новому відкриваю Бога, його бездонну доброту і милість. І відкриваю себе: свою неміч і незбагненну силу. Відкриваю ближнього – того, хто поряд на цій дорозі. Розумію – випадковостей не має: та людина, котра поряд – дуже потрібна мені або навпаки я – їй. Потрібним для мене став маленький Артурчик, котрий зазирнув своїми голубими оченятами так глибоко у душу. Перед цим ангеликом я засоромилася своїх слабостей, перетрясла як пір’я усі свої проблеми і негаразди, і забувши про них і про себе, щиро молилися за цю дорогу дитинку, яка нічого не просила, навпаки обдаровувала мене своїми сонячними оченятами.

Проща – це передовсім ми: які ми у своїй справжності, у своїй відкритості перед Господом. Це старання (жертва) за кожну йоту, в якій ми прощені. Проща – це відчуття ліктя – відчуття родини. Це – терпіння, в якому пізнаєш утихомирення, стаєш спостережливішим на діяння Божі…

Першими промовляють очі. Навколо дивовиж Господня. Живу посеред цієї краси, щоденно користаю з неї – та не бачу. А тут перед очима простелилися все: поля безкраї, ліси, гаї, діброви, річки, людські окрайчики, пасовиська. Уся твар і птаство. Усе торкає тебе, молиться із тобою. А лелеки, бузьки б’ють зграями височінь – несуть свої крила під молитву, під благословення. Їм у далеку дорогу. Як і тим заробітчанам, котрі повернулися додому у відпустки, ідуть поряд із нами, а незавгоді треба відлітати. Над Україною вже десятки років ці тужливі заробітчанські ключі… Ця проща мігрантів і їх родин, тому так болісно зачіпає розлука.

* * *

Ранковий Самбір квапливо збирає з усіх усюд тих, котрі стануть родиною. Тих, котрі йтимуть за хрестом, поцілунком скріплюючи свою довіру. Перші приготування і прочанським гимном «Від Самбора до Зарваниці» розпочинається хресна хода. Попереду духовні пастирі о. Василь Поточняк, виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ та отець Ігор Козанкевич духовний опікун «БФ Карітас» СДЄ – незмінні наші лідери-провідники. Цьогоріч долучилися отець. Михайло Николин - декан Старосамбірський СДЄ, отець Мирослав Пронюк Тисменицький деканат, сестричка Анастасія СМД із Києва та з десяток братів-семінаристів – така добра духовна піджива для прощі. 

Здавалось би звиклий Самбір – уже вшосте вирушають у похід прочани від їхнього храму Різдва Пресвятої Богородиці – незвикло свіжо і радо вітає порив Божих мандрівників. А вони, окрилені Літургійним дійством, благословенні владикою Йосифом Міляном, долають перші кілометри. Довга колона в’ється змійкою по сільських маршрутах. Попереду – хрест, за ним діточки на вишитому рушнику несуть образи Самбірської і Зарваницької Чудотворних ікон Богоматері, а посередині колони – прочанська ікона. Зліва колони голосникова апаратура. Довгий білий шнур від апаратури, який несуть паломники, виструнчує, навіть дисциплінує, колону. Ведучі прощі несуть своє служіння біля мікрофонів. А з заходом в село злітає пісня, гучномовці збадьорюють духом – «Лине після про Ісуса». І кожен і старий і малий вибігає з помешкань вітати Ісуса, котрий посеред нас. Вдивляюся в людські очі щирі добрі, зрошені слізьми – в очі віри. І розумію – ми прийшли, щоб побачити їх. Щоб відірвати цих людей, як і себе, від щоденної метушні і засвідчити очима віру. «Вірую, Господи!». Цвітуть хоругви, прапори України, людські вишиванки, пахне чорнобривцями, свіжим хлібом і короваєм – споконвічною християнською гостинністю і рідністю. А молитви церковних дзвонів – такі несподівані, до них ніколи не звикнеш –підносять душі і серця до Неба – так щиро радіє Церква нами. Ці миті незабутні, неповторні… Як і ті яблучка, грушечки та всякі солодощі, якими обдаровували нас вірні. Це також їхня проща. Кожен, хто як уміє, йде в цю дорогу: і бабуся котра вибігла на дорогу з образом і вервичкою у руках, і жінка, котра окаменіла на колінах перед прочанською колоною і дитина, котра несе горнятко водиці, чи ті, котрі вквітчали дороги квітами, поприв’язували пучечки квіток до штахетин. – всі вони відбувають свою прощу.

Кожна наша проща починається ще задовго до пішого ходу. Власне цей період духовного приготування – найцікавіший у прочанстві. Період дозрівання – усвідомлення потреби іти і жертвувати, вимолювати в Бога кожен крок заради когось чи чогось. Цей період супроводжується великими випробуваннями. Спокуси роєм гніздяться у голові, кожен із нас постає перед вибором, якому за людськими мірками обов’язково віддаш перевагу (хвора дитина, мама тощо). А духовний вибір він один – вибираю Господи Тебе, бо тільки з Тобою я вирішу усі ці проблеми.

Дивлюсь на маршрут прощі, крім Самбора та Зарваниці, і прилеглих до Зарваниці сіл – нічого не знаю. Як і не знаю кого Господь пошле мені у супутники: хто зустріне, хто подасть кусень хліба, чи розстелить ліжко у своїй господі. Одному Богові відоме – бо це Його діяння. Хотілось би пізнати стан зустрічаючого: хто ми, які ми для тих, котрі відкривають нам свою церкву, свою хату...

Кожен день народжує нас у Літургії, зустрічає нас з Євхаристійним Ісусом, засвічує кожного. Ми інакші – ми сонячні, ми випромінюєм дяку. І це певно найперше, що помічають зустрічаючі – не нашу втому, а радісність облич і віч. Стан ощасливлення.

Нас було багато – 320 прочан із Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької і Волинської областей та міст Києва і Донецька, а також прочани з одинадцяти країн світу — з Італії, Іспанії, Чехії, Казахстану, Росії, Польщі, Білорусі, Ізраїлю, Канади, США та Естонії. Понад 46% учасників взяли участь у прощі такого виміру вперше. Найстаршому прочанину виповнився вісімдесят один рік, а наймолодшого Артурчика — хворого на ДЦП п’ятирічного хлопчика — мама везла у візку, або несла на руках…, і більша частина йшли уперше. Переважала молодь. Особливо втішило мене, що понад 50 відсотків дітей (а то й більше, бо у багатьох в анкетах вказано, що жертвують прощу за рідних, котрі за кордоном) йшли молитися за батька або матір заробітчан. (Власне більше за батька!). 

Організаційний стрижень прощі закладений ще на вишколі (у червні 2011) запрацював і це додало часу на духовні науки, вивільнило наших духівників. Вони найбільшу частку ходи присвятили сповіді прочан. Ці неквапливі і довгі сповіді перетеребили наші душі, хотілося вичистити найвіддаленіші закамарки – найчистішими постати перед Господом. Після кожної з катехиз з’являлася незадоволеність собою – чогось не знали, не розуміли, не зважали – і знову душа прагла виговоритись перед Господом. Після ранішніх молитов, брали у руки вервиці. Ця вервиця  материнськи обіймала і об’єднувала весь заробітчанський світ (де тільки немає наших українців!) Ми молилися за заробітчан, за мігрантів, уважно читаючи ім’я за ім’ям. Це особлива молитва, зернятко за зернятком засіяна любов проросте. Ми розтопимо любов’ю цей зашкарублий світ. Бо кожен заробітчанин (мігрант) – духовна часточка України, її духовна потреба.

Після вервичної молитви – пора пастирських наук. Катехизи, які читав отець Ігор Козанкевич можна сміливо назвати путівником для християнських подруг. Духівник вчив любити, дарувати любов одне одному, освячуючи і возносячи один одного. Так легко і просто, ніжно і відважно. Я вражена. А коли підходив вечір, коли усе – очі, вуха, вуста були переповнені емоціями, отець Василь розпочинав катехизу віри, яка завершуваласяі Ісусовою молитвою. Ми входили в Небо. Воно розкривалося так сильно і стрімко. Якось умить опинялись на порозі: – Господи!

– Господи! Ми немічні, але ми шукаємо тебе. Ми заблудлі, але без Тебе ми не знайдемо себе. Ми… – Хтось говорив сльозами, хтось – мовчанням а хтось – вчився відкривати вуста. Ця молитва як громовиця, молитва струменю – чоловіча молитва, в якій жінки чулися дуже захищеними і любленими.

Як лілеї на образі Божім – таким цвітом на нашій прощі були діти і молодь. Направду, райський цвіт. Вражала їхня милість, а це буває тоді, коли врода гармонує з душевною красою. Тішила їхня активність, ревність в служінні, послух.

Багато можна ще розповісти про цю шосту десятиденну пішу прощу родин мігрантів із Самбора до Зарваниці. Кожен день був прожитий і пережитий духовно так, як іноді проживаєш рік чи два. Дивовижні храми, їхні історії, архітектура, кольори і узори на рушниках, убранство. Відважні пастирі, котрі погодились прийняти таку кількість паломників, і парафіяни, котрі зорганізувували не лише смачнезні трапези, а справжні концерти, обдаровуючи нас чудовими духовними піснями, народженими у тій місцевості. Одним словом, проща шоста, а враження перші.

Колись нас виходило із Самбора 24. А зараз маємо 17 груп по стільки ж. І дві дитячі групи: «Промінчики» та «Юність». Та ще одну наймолодшу серед найстарших «Діалог». Дякувати Богу, ми побагатіли кількісно. Та не кількість важлива на прощі, важливо щоб кожен розкрився перед Богом, перемінився. Ці переміни – це ті плоди, які жадаємо винести з прощі.

А проща обдаровувала! Що не день – то диво. Диво людських свідчень, людських стосунків. Усе творило повноту: і ділення хлібів, і дорога з зав’язаними очима, і нічна хода до Зарваниці, нічні чування у кожній місцині де випадала ніч і фестиваль паломницької творчості «Шлях до святості» і купель в озері святої Анни, і прощання… Та зараз не про це, зараз нас стрічає Мар’їнінська обитель.

Свята Зарваниця. «Як я довго чекаю вас! – промовляють Марїїні очі. І припадає душа до цілющого джерела благодатей святого серця. Лише лінивець не почерпне милість Божу, бо щедроти Господні ллються на голови паломників. Ласкава Мати не ховає утіхи: «Сину, я веду їх до Тебе!» І розпочинається Хресна Дорога у лісову намолену тишу. Крок за кроком все ближче до правди. «Звершилося!» І внутрішній зойк виривається в тишу: «Господи, Спасителю, прости, це я розіп’яла Тебе». Озираєшся, а навколо така величава лагідність – Бог витає людське прозріння!

Ми з подругою, теж колишньою заробітчанкою, підійшли до місця де постане пам’ятник заробітчанам-українцям, пов’язали синьо-жовтий галстук до вказівника і притулили квіти. – Боже, пригорни наш народ у світах, благослови їх, щоб вони відчули нашу любов, наше молитовне піклування.

Диво яке сталося зі мною на прощі ще більше заохотило мене збирати пожертви на пам’ятник. Більше 25 років тому, ми загубилися з подругою юності. Вона вийшла заміж в Грузію, а там якраз почалися військові заворухи і наше спілкування обірвалося. Жодної вісточки. А в Козові на Літургії під час проповіді отця Василя я відчула вібрацію телефону. Зазвичай, я не дозволяю собі в храмі користуватися телефоном, а тут якби хто підштовхнув мене. Читаю СМС: «Я Аня, пам’ятаєш мене…» О, Боже!... Ми знайшлися!!! …Народилася в Золочеві, вийшла заміж в Грузію, народила троє дітей і через борги (у зв’язку з хворобою доньки) опинилася на заробітках у Греції… Поки відробляла борги, син опинився за гратами… До всіх вимолених і невимолених правд заробітчанства долучилася ще одна. А скільки їх всіх! Постань же, правдо, заговори! Свята Зарванице, пригорни її і все наше невимолене…

Дзвони щиро розсилали запросини на Божу Службу і наша колона гусачком за хрестом «Самбір-Зарваниця» попрямувала до головного храму. Цвітуть вишиванки на вранішньому сонці, милують душу синьо-жовті шалики, ідуть паломники… Ідуть боголюбці до свого Батька.

                                                                                                                                                                                               Оксана Пронюк-Кузьма, м. Івано-Франківськ