 Посл. ап.Павла до Римлян 10:1-10 Матея 8:28-9:11.
Контекст Рм 10:1–10
В цих днях, в часі Св. Літургії читаємо послання Св. апостола Павла до Римлян. Вважається, що це послання є своєрідним богословським заповітом великого апостола, й водночас доволі складне для розуміння, особливо, для тих хто не має спеціальної біблійної підготовки. Для того, щоб краще зрозуміти основну мету та богословські акценти як послання в цілому так і його окремих уривків, добре було б прочитати короткий вступ, який може послужити ключем до головних ідей цього послання. Такий вступ є в першій частині коментарів на Рм 2:1–16 (2-га неділя після Зіслання Св. Духа) та Рм 8:28–39 (4-та неділя після Зіслання Св. Духа – Всіх Святих Українського народу), які також є на цьому ресурсі.Читання апостола цієї неділі (Рм 10:1–10) належить до третього блоку (Рм 9 – 11) доктринальної частини послання до Римлян (Рм 1 – 11; в Рм 1 – 4 йдеться про "Божу праведність", яку Він дарує юдеям та язичникам через смерть та воскресіння Його Єдинородного Сина Ісуса Христа, на яку потрібно відповісти вірою; в Рм 5 – 8 йдеться про "Життя у Христі." Тобто, віруючі примирені з Богом через Ісуса Христа (Рм 5), й тому звільнені від гріха (Рм 6) та звільнені від прокляття закону (Рм 7), живуть життям нового творіння під проводом Св. Духа (Рм 8)).
В Рм 9 – 11 Павло розглядає дуже важливу проблему: як сталося так, що юдеї відкидають те, що вінвважає навчанням їх власних Писань, – тобто йдеться про Божу справедливість та проблему спасіння народу Ізраїлю "по плоті." Як сталося, що Ізраїль відкинув Обіцяного? Або можна запитатиінакше: як оправдання Христом узгоджується з Божою обітницею Ізраїлеві? Якщо з самого початку існував божественний план, який провадив до Христа, як сталося так, що ізраїльтяни (юдеї), отримавши обітниці через Закон і Пророків, відкинули Христа?
Павло переходить до цього питання настільки раптово, що деякі екзегети (починаючи з Маркіона в II столітті) вважали цей уривок чужорідним елементом в листі[i]. Місіонер, який провів стільки років, проповідуючи язичникам, раптом каже, що бажав би бути відлученим від Христа і бути проклятим за своїх співвітчизників! Спростовуючи позицію всіх, хто говорив, що він обмовив юдаїзм, Павло з гордістю перелічує привілеї ізраїльтян (9:4–5). Пояснюючи, що слово Боже не порушилось, Павло цитує Писання, намагаючись показати, що не всі нащадки Авраама вважалися його дітьми: Бог обрав Ісаака, а не Ізмаїла, Якова, а не Ісава (9:6–13). Тут Бог не проявляє несправедливість, але діє як гончар, який вибирає, чи зробити йому високоякісну вазу чи звичайну посудину з однієї і тієї ж глини (9:14–23). У Бога не можна вимагати пояснення Його вибору. Привівши ще один перелік testimonia (9:24–29), Павло прагне показати, що Бог передбачив і невірність Ізраїлю, і покликання язичників. Ізраїль зазнав невдачі, бо шукав праведності ділами, а не вірою; посиливши помилку, він не усвідомив справедливості Бога до віруючих у Христа, котрий є сповненням Закону (9:30-10:4). Далі Павло говорить про безплідність спроб бути праведним перед Богом на основі діл, тоді як «якщо ти устами визнаватимеш Ісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, ти спасешся» (10:9). Тут Павло не проводить відмінності між юдеєм і елліном (10:12). Все це сповнює слова пророка Йоіла 3:5 (2:32): «Бо кожен, хто призве ім’я Господнє, спасеться».
У Рм 10:14–21 Павло не залишає Ізраїлю вибачень: вже пророки звіщали благовість, але ізраїльтяни не повірили. У них немає алібі навіть у вигляді нерозуміння, коли незабаром такі "дурні", як язичники відгукнулися.
«Невже Бог відкинув свій народ» (11:1). Відповідаючи на це риторичне питання категоричним «ні» Павло говорить як ізраїльтянин із Авраамового насіння та Веніяминового коліна, обраний благодаттю. Він наводить приклади з історії Ізраїлю, коли більшість впадало в гріх, але Бог зберігав «залишок» (11:2–10). Павло пророкує, що все скінчиться добре (11:11–32). Спотикання Ізраїлю і часткова жорстокість серця були провіденціальними, щоб спасіння прийшло до язичників. Потім, відповідно до психології «від протилежного» це збудить в Ізраїлі ревнощі, і увесь Ізраїль спасеться. Віруючі язичники не повинні хвалитися: вони тільки гілка дикої маслини, котра прищеплена на культурне дерево, замість деяких відламаних гілок. Повторне прищеплення природних (ізраїльських) гілок піде легше. (Текст злегка шокує, оскільки може скластися враження, що апостолязичників, мабуть, розглядає навернення язичників в християнство не як самоціль, а як проміжний крок до навернення Ізраїлю. Однак, насправді тут йдеться не про другорядність язичників, а проте, що Ізраїль в майбутньому також спасеться) Спочатку язичники, а потім Ізраїль, виявили непокору, але Бог милосердний до всіх. Павло завершує цей опис гімном, котрий прославляє безодню Божого багатства та мудрості: «Йому слава навіки. Амінь»(11:33-36).
Підсумувати навчання в Рм 9 –11 можна кількома короткими положеннями:
1. Бог обдумано вибрав Ізраїль, і знав, що станеться в майбутньому.
2. Відкинувши Месію та Євангеліє, Ізраїль вчинив так, як неодноразово поводився в історії (Рм 9:30–10:21). Юдеї не шукали праведності у вірі, тому й не знайшли її. Вони оснували свою праведність на Законі, й тому їх власний Месія став для них каменем спотикання (Рм 9:30–33).
3. “Залишок” Ізраїлю вже повірив у Євангелію, й очевидно, що ввесь Ізраїль також повірить. Бог не назавжди відкинув Ізраїль.
4. Так як відкинення Ізраїлю стало благословенням для язичників, яких включили в Царство, так само і їх навернення у великих кількостях, буде подібне воскресінню з мертвих (Рм 11: 17–36).
Для кращого розуміння проблематики, яку Павло аналізує в Рм 10:1–10, цей текст варто читати в трошки ширшому контексті Рм 9:30 – 10:21.
Думки Павла в цій частині послання будуються навколодвох головних тем: Ізраїль та Євангеліє (Рм 9:30–10:4) й Спасіння для всіх (Рм 10:5–21).
2. Текст та короткий коментар на Рм 9:30–10:21[iii]
Ізраїль та Євангеліє (Рм 9:30–10:4)
9:30–31 Що ж скажемо? Що погани, які не шукали праведності, осягли праведність, і то праведність,що від віри; 31. Ізраїль же, що шукав закону праведності, не досяг закону праведності. Павло оцінює ситуацію: Погани, які не були вибраним Божим народом та не шукали правильної постави перед Богом, тепер втішаються правильною поставою через віру. Ізраїль намагався збудувати правильні стосунки з Богом через виконання Закону, але не зміг цього зробити.
9:32 Чому? Бо вони спирались не на віру, а неначе на діла. Вони спотикнулись об камінь спотикання, Чому Ізраїль не зміг досягти правильної постави перед Богом через Закон? Вони не переслідували слухняності Закону з смиренною довірою, але намагалися зробити це засобом встановлення власної праведності. Таке використання закону привело їх до спотикання об камінь (котрим був Христос перед ними); для тих, хто намагався встановити власну праведність не було необхідності, щоб вірити в Христа.
9:33 як написано: «Ось я кладу в Сіоні камінь спотикання і скелю падіння. Хто ж вірує в нього, не осоромиться» Спотикання об Христа було передвіщене ще в Іс 28:16. Ті, хто вірять в Христа (довіряють Христові), не будуть відчувати сорому в останній час.
10:1 Брати, бажання мого серця і моя молитва до Бога за них, щоб вони спаслися. Спасіння є головною темою в Рм 9 – 11.
10:2 Я бо їм свідчу, що вони мають ревність Божу, та вона не розумна. Ревність та щирість Ізраїлю не провадить його до спасіння. Ширшим принципом тут є факт, що багато щирих, «релігійних» людей, часто помиляються у своїх переконаннях.
10:3 Не розуміючи Божої справедливості й шукаючи установити свою власну, вони не покорилися справедливості Божій. Багато євреїв не повірили в Христа тому, що вони не змогли підкорилися Божій праведності, а натомість намагалися бути праведними перед Богом на основі своїх власних діл. Відносно контрасту двох шляхів праведності, див. Гал. 3:7–14.
10:4 Бо мета закону – Христос, на оправдання кожного, хто вірує. Кінець, ймовірно, включає ідею як цілі так і завершення. Закон Мойсея досяг своєї мети у Христі (він з нетерпінням очікував на нього, попередивши його), й закон більше не є обов’язковим для християн (Старий Завіт закінчився). Оскільки Христос є метою і завершенням закону, праведність належить усім, хто вірить у Христа.
Спасіння для всіх (Рм 10:5–21)
10:5 Мойсей про праведність, що від закону, пише: «Той, хто його виконує, буде ним жити» Павло цитує Лев 18:05 відносно праведності заснованої на законі, щоб показати, що ті, хто дотримується закону осягнуть життя. Але як Павло вже показав перед тим, в такий спосіб життя осягнути неможливо, оскільки всі порушують закон (Рим 1:18–3:20).
10:6–8 А справедливість, що від віри, так говорить: «Не кажи у твоїм серці: Хто зійде на небо» – тобто: Христа звести додолу; 7. або: «Хто зійде в безодню» – тобто: щоб вивести Христа з мертвих. 8. Що, отже, вона каже? «Близько тебе слово: в твоїх устах і в твоїм серці», тобто, слово віри, що його проповідуємо. У вв. 6–8 Павло цитує Втор 30:12–14, щоб показати контраст між праведністю заснованою на вірі й праведністю, яка походить від Закону. Праведність заснована на вірі переосмислює Старозавітні положення і бачить їх тепер сповненими у Христі. Немає необхідності подорожувати на небеса, щоб привести Христа на землю, бо Бог вже послав його в світ. Також ніхто не повинен думати, що повинен вивести Христа з царства мертвих, бо Бог вже воскресив Христа з мертвих. Бог не вимагає надлюдських діянь, але віри в Євангеліє, яке проповідує Павло.
10:9–10 Бо коли ти твоїми устами визнаватимеш Господа Ісуса і віруватимеш у твоїм серці, що Бог воскресив його з мертвих, то спасешся, 10. бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння. Коли ти твоїми устами визнаватимеш не означає, що висловлене підтвердження своєї віри є «ділом», яке заслуговує на оправдання, але таке визнання дійсно дає видимі ознаки внутрішньої віри, і часто підтверджує цю віру самій ж особі, яка її висловлює. Що Бог воскресив Його з мертвих. Павло не має на увазі, що люди повинні вірити тільки в цю окрему подію без розуміння смерті Христа, але, скоріше, що ми повинні вірити у воскресіння разом з усім комплексом істин з ним пов’язаних, – зокрема йдеться і про смерть Ісуса, через яку Він взяв на Себе гріхи цілого людства, а потім і Його Воскресіння, яке відбулося після цієї смерті та яке показало, що Бог Отець схвалює все те, що вчинив Христос. Серцем вірується. Спасаюча віра – це непросто інтелектуальна згода, але глибока внутрішня довіра Христові, яка виходить з серцевини людського буття.
10:11 Письмо бо каже: «Кожний, хто вірує в нього, не осоромиться.» Павло знову цитує Іс 28:16 (пор. Рим 9:33), щоб підкреслити, що довіра Христові (не діла праведності) це шлях до спасіння. Сором тут відноситься до приниження останнього часу, оскільки його відчуватимуть ті котрі підуть до пекла будучи засуджені Останнього дня.
10:12–13 Немає бо різниці між юдеєм і між греком; бо той самий Господь усіх, багатий для всіх, хто його призиває; 13. бо «Кожний, хто призове ім’я Господнє, спасеться» Бог дарує Свої спасенні блага усім, – однаково язичникам як і юдеям, – тим хто Його призиває, оскільки (як Павло цитує з Йоіла 2:32) «Кожний, хто призове ім.’я Господнє, спасеться.».
10:14–15 Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника? 15. І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: "Які гарні ноги тих, що благовістять добро!" Як же...? З допомогою серії риторичних запитань, Павло розглядає ланцюг подій, котрі необхідні для людини, щоб бути спасенною. Вірш 14 пов'язаний з віршем 13 словом призиватимуть. Логіка цих віршів є ясна: (1) Люди призиватимуть Ісуса, щоб їх спасти, тільки якщо вони вважають, що Він може це зробити; (2) віра в Христа не може існувати беззнання про Нього; (3) можна почути про Христа тільки тоді, коли хтось проголошує спасенну Благовість; і (4) звістка про Христа не буде проголошуватись, якщо хтось не буде посланий Богом, щоб це зробити. Ось чому Павло був такий наполегливий відносно поширення Євангелія до всіх кінців землі, бо він вважав, що єдиний спосіб спастися – це почути й увірувати в Євангеліє. (Тут Павло не говорить про старозавітних віруючих, які з нетерпінням чекали Христа, таких як Авраам чи Давид в Рм 4; рівно ж він не говорить про немовлят, які вмирають в дитинстві). Оскільки спасіння приходить тільки через слухання Євангелія, ноги тих, хто приносить звістку про Христа гарні (Іс 52:7), ймовірно, тому що ноги приносять їх посланників до місця призначення.
10:16 Та не всі послухали Євангелії. Бо Ісая каже: "Господи, хто повірив тому, що ми чули?" Слухання Євангелія є необхідним для спасіння, але саме слухання не є вистачальним: люди мусять також відповідати особистою довірою (вірою). Ісая пророкує, що не всі повірять (Іс 53:1). В контексті Рим 9 –11 особливо мається на увазі євреїв, які не повірили.
10:17 Тож віра із слухання, а слухання через слово Христове. Тепер Павло підводить підсумок досі висловлених аргументів. Можна прийти до віри тільки через слухання Євангелія, а особливою звісткою, яка має бути почута – є Слово Христа, – котре є Доброю Новиною про Ісуса Христа, як розп'ятого і воскреслого Спасителя.
10:18–19 Та я питаю: Хіба вони не чули? Таж – "по всій землі рознісся їхній голос, їхні слова в кінці світу." 19. І ще кажу: Може не зрозумів Ізраїль? Але ж перший Мойсей мовить: "Я викличу у вас заздрість не народом, збуджу ваш гнів народом нерозумним." Вони – ті, хто чув звістку, ймовірно слово відноситься до єврейського народу (див. Рм 1, 19–20). Павло цитує Пс 19:04, який у своєму первісному контексті відноситься до загального одкровення, але Павло застосовує його до особливого одкровення (проголошення Євангелія), щоб підкреслити, що євреї чули Добру Новину, оскільки Євангеліє проголошуване аж до всіх кінців світу (тобто, до поган). Ізраїль повинен був зрозуміти з пророцтва Втор 32:21, що язичники повірили б.
10:20–21 А Ісая насмілюється і мовить: "Знайшли мене ті, що мене не шукали. Я об"явився тим, що про мене не питали." 21. До Ізраїля ж каже: "Увесь день я простягав свої руки до неслухняного й упертого народу."Пророцтво Ісаї 65:1 сповнилося в тому, що язичники, які не шукали Бога, тепер досвідчили Божі спасенні обітниці. Ізраїль, з іншого боку, сповнив слова Ісаї 65:2. Вони повстали проти Христа й не послухалися Євангельської звістки. Проте, Бог надалі простягає до них руки, запрошуючи їх, щоб вони спаслися. З одного боку, Бог визначає наперед деяких, щоб вони спаслися. З іншого боку, Бог як і раніше надалі прагне, щоб спаслися всі. Хоча це може видаватися неможливим до зрозуміння, – як ці обидва твердження є вірними, Біблія, однак, навчає цих обох істин, й ніхто не повинен використовувати одну правду, щоб заперечити іншу. Про обрання, варто почитати коментарі на Еф. 1:04; 1:05; 1:06; 1:11
3. Запитання для роздумів.
Наскільки ми здатні щоденно приймати виклик Євангелія?
Чи усвідомлюємо, що все що маємо – одержали від Бога (пор. 1 Кор 4:7), та що всяке добре даяння походить з гори (пор. Як 1:17)?
Як це усвідомлення допомагає нам бути вимогливими до себе та поблажливими й вирозумілими до інших?Апостол Павло прагне спасіння своїх юдейських співбратів та молиться за них (див. Рм 10:1).
Скільки часу ми присвячуємо молитві про поширення та прийняття Євангелії?
о. д-р Юрій Щурко, УКУ
Посл. ап.Павла до Римлян 8:28-39 Матея 5:1-16
Контекст читання Рм 8:28–39.
Восьма глава послання до Римлян служить вужчим контекстом для читання цієї неділі (Рм 8:28–39), в той час як аргументація в Рм 5 – 8 творить для нього ширший контекст. Детальніше хід думок Павла в Рм 8 можна представити наступним чином. Для того, щоб більш повно показати значення праведного життя, Павло використовує програмне положення з Рм 7:6 «Ми служимо в новому житті Духа». Що не могли зробити люди, те вчинив Господь (8:3). Через дар життя, яке дає Св. Дух, наша поведінка тепер повинна відображати нову місію «щоб оправдання закону здійснилося на нас, що ходимо не за тілом, а за духом» (8:4; пор. Гал 5:25). В описі цього нового напрямку життя, Павло більш детально роз’яснює дві можливості, які християни мають у своєму розпорядженні: дорога гріха та смерті, й дорога праведності та життя (8:5–10). Апостол чітко наголошує, що через реальність нової сили, яка спливає на християн через Воскреслого (8:11), в своїй поведінці вони мусять також "умертвляти свої тілесні вчинки" (8:13). А це є дійсно можлививе, оскільки вони є звільнені з під влади гріха. Божий Дух не є Духом рабства, але синівства, й уможливлює поклоніння Богові так, як це робив Ісус, з синівським звертанням: «Авва, Отче» (8:15). Павло водночас пригадує, що хоча цей дар є реальним «бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (5:5), однак Його повна реалізація, ще не виявилася вповні. Мище живе у т. зв. «міжчасі» (проміжному часі між Першим та Другим приходом Христа). Відтак Дух є «завдатком» нашого майбутнього відкуплення (8:23). Людське страждання не є виключене через воскресіння життя, але є перемінене Св. Духом, який його підтримує (8:17–21). А оскльки Дух працює у світі, щоб радикально оновити усе творіння, відтак існує унікальна надія на майбутнє (8:22–25).
Таким чином християни живуть так як жив Авраам, який не зважаючи на знаки смерті, надівся на Того, Котрий кличе до буття речі, які не існують. Хоча факти виглядають смертельними, християни повинні бачити страждання цього світу, як родові перейми для нового світу (8:21). Й це є можливе, тому що навіть тепер Дух діє й переображує їхнє життя (8:12–14) "щоб були подібні до образу Сина його, щоб він був первородний між багатьма братами» (8:29), й навіть у їхньому стражданні Дух молиться за них «у відповідності з Божою волею» (8:12–14). Це не є сіпим оптимізмом, але парадоксом надії в стражданнях, що уможливлює Павлові заявляти, що є значення (зміст, смисл) навіть в складних поворотах історії, навіть серед темряви та болю. Тільки на підставі власного глибокого та двозначного досвіду читачі Павла можуть стверджувати: «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро» (8:28). Авраам показав вірний послух Богові готовністю пожертвувати власного сина (Бут 22:12–13). Бог, у відповідь, показав Себе вірним Авраамові та його нащадкам: міра за мірою, Він також «власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас» (8:32). На прославу цього дару аргументація Павла досягає свого першого завершення: «Коли Бог за нас, хто проти нас» (8:31). Оскільки сам Бог діяв для нас, дар є абсолютним та кінцевим; ніщо не може цьому загрожувати, ніщо «не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (8:39)[ii].
Коментар на текст Рм 8:28–39.[iii]
Вірш Рм 8:28 містить чудову обітницю й багатьох навчив довіряти Богові, навіть якщо життя буває надто важким. Світ стогне й ми стогнемо разом з ним. Але Бог приєднуються до нас у цьому стогнанні й приведе його на добро. Далі слідує кульмінаційне твердження Павла про Божий задум відносно всіх Його дітей (Рм 8:29–30). Подібно як і у випадку з старозавітнім Ізраїлем, Павло каже, що Бог «передбачив» тих, хто увійшов у спілкування з Його Сином. Не вони вибрали Його, але Він вибрав їх – тайна, проникнути в котру Павло не не намагається ні тут ні в своїх інших посланнях. Замість цього апостол говорить про Божий задум стосовно вибраних: вони повинні стати подібними до образу Ісуса, справжнього «Божого образу» Тим самим вони віднайдуть справжню людськість та увійдуть як молодші брати та сестри в родину справжньої Людини.
В Рм 8:30 Павло просто і ясно описує, як Бог кличе людей, котрі відповідно до Його задуму повинніуподібнитися до образу Його Сина й трудитися в світі заради Нього. Насамперед ті, котрі відділені для цього завдання, – були таїнственно «покликані». В розумінні Павла «покликання», це те, що відбувається коли в житті людини діє сила благовісті, котра приводить її до віри та хрещення й через Духа наповнює серце любов’ю до Господа. Коли благовість подібним чином народжує віру, Бог об’являє людину справжнім членом родини: це називається «оправданням». Кінцева ж ціль, ціль настільки безсумнівна, що про неї, як і про інші можна говорити в минулому часі, – полягає в тому, щоб люди були «прославлені», щоб вони розділили з Месією суверенне та спасительне владицтво над усім творінням. Загалом увесь уривок пригадує нам про суверенність Бога та про те, що ця суверенність завжди проявляє себе в любові.
Щоб краще зрозуміти подальший текст Рм 8:31–39 вдамося до декількох прикладів. Про війни, теракти та інші жорстокі дії розповідають страшні історії. Часто заручники розповідають, що їх з зав’язаними очима неодноразово ніби виводили на розстріл. До голови прикладали пістолет, деякий час тримали його, потім слідував грубий сміх, удар, й людей знову повертали до камер (проце є багато свідчень тих хто перебував в заручниках терористів на Донбасі). Важко навіть уявити відчуття полегшення з усвідомленням, що наступного дня все це може повторитися. Коли заручників відпускають, інколи їм потрібні місяці, а то й роки, щоб навчитися спокійно прокидатисявранці, знаючи, що поряд немає ворогів, та що ніхто не поведе їх на розстріл.
Пригадаймо також біблійні історії про несподіване визволення, наприклад про жінку схоплену на перелюбі (Йо 8:1–11). Жінку мали побити камінням. Вона стояла на колінах чи лежала на землі, з жахом очікуючи моменту коли її вдарить перший камінь, а після нього другий, як скоріше за все, вона буде спотворена перед смертю. Й ось вона піднімає голову. Пристиджені мужчини, яким Ісус пригадав їх власні гріхи, відійшли. Перед жінкою стоїть тільки Ісус й питає її: «Ніхто тебе не осудив?»
Аналогічне відчуття здивування й полегшення пронизує й даний уривок. Ми розглядаємося навколо щоб побачити хто нас осудить, й раптом бачимо, що нікого немає. Всі пішли. Чотири рази задається питання й кожного разу ми бачимо рішучу відповідь. Хто проти нас? Ніхто: в кінці кінців, Бог віддав Свого Сина, й з Ним нам дарує усе. Хто висуне проти нас звинувачення? Ніхто: сам Бог вже оправдав нас. Хто нас засудить? Ніхто: Ісус помер, воскрес та прославлений. Він заступається занас. Хто відлучить нас від Його любові? Ніхто. Тобто спробує відлучити багато хто, але будемо стояти стійко: всі вони безсильні перед Божою любов’ю, котра виявлена в Христі Ісусі.
Саме так влаштований уривок, й з контексту ми бачимо, що він повний захоплення та радості – подібно до фінальних акордів симфонії, котрі звучать все швидше і швидше, тріумфально вбираючи в себе попередні теми. Рим 8:31–39 теми присутні в 5–8 главах в формі короткого риторичного ствердження. Погляньте, що зробив Бог! Погляньте, що зробив Месія, та й тепер робить, поки ми розмовляємо з вами! Огляньтеся навколо: скільки всього намагається нас відлучити, відділити нас від любові, виявленої в хресті та воскресінні, – але ці вороги вже переможені! Співайте й танцюйте на вигляд Божої перемоги! Завершення Рм 8 заслуговує на те, щоб його записали буквами на живих скрижалях наших сердець.
Але над цим вартує й глибоко порозважати. Взагалі вся аргументація, починаючи з Рм 5 будувалася на впевненості. Це часто висміюють: мовляв, який самообман, яке самообдурення, який егоцентризм, яка наглість, – думати, що можна бути впевненим в Божій любові та власному спасінні! Не будемо, зараз, висувати це очевидне заперечення, що подібні речі інколи говорять з заздрості. Зауважимо краще інше. Твердження, що «Бог за нас» (8:31), здається легковажним, якщозгадати про армії, котрі переконані, що Бог воює на їх стороні. Але цілком інша справа, коли про це говорить апостол, котрий стоїть перед лицем тягарів, гонінь, небезпек та смерті. Як і в 5:1–5 та 8:17, слова про те, що надія не підведе, можуть бути сказані тільки в тому випадку, якщо ми беремо участь в стражданнях Месії.
З огляду на це дуже багато побудовано на значенні оправдання: Бог оголошує праведними всіх хто вірить благовісті, й ніхто не зможе відмінити Його вердикт. В кінці кінців, основа впевненості – не просто оправдання, а оправдання вірою. Ми не оправдуємося вірою, віруючи в оправдання вірою; ми оправдуємося вірою, віруючи в благовість, тобто віруючи, що Ісус є розп’ятий та воскреслий Владика світу. Коли ми усвідомлюємо оправдання, ми отримуємо не саме оправдання, а впевненість. Бог, який покликав нас завдяки благовісті, об’явив, що ми члени Його родини, та що Він від нас не відступить. Таким чином, даний уривок, завершуючи аргументацію, котра почалася в Рм 2 проголошує: в день Останнього Суду Бог підтвердить вердикт, котрий виніс раніше на підставі віри.
Одночасно Павло згадує про діяння Месії, якого він більше ніде в своїх посланнях не торкається. (Зробимо замітку: напевно є чимало й інших важливих речей, котрі Павло не згадує в листах, які дійшли до нас, хоча й вони можуть бути дуже істотні). Після Своєї смерті, воскресіння та прославлення, Ісус молиться за Свій народ, заступається за нього, засівши по Божій правиці (8:35; пор. також Євр 7:25; 9:24; 1 Йо 2:1; Дії 7:55). Ця думка є великою потіхою, особливо в важких обставинах життя, а Павлові часто доводилося нелегко, як згодом і тим, котрі слідували його благовісті й нею жили.
За звичай Павло часто спирається на Біблію. В Рм 8:32 він згадує розповідь про жертвоприношення Авраамом Ісаака, – розповідь, котру багато юдеїв вважали однією з ключових в установленні Союзу. Як пише Павло, Бог вчинив те, що вчинив і Авраам, – навіть набагато, набагато більше. В Рм 8:33–34 Павло відсилає читачів до однієї з пісень Страдника (Іс 50:4–9). В деякому сенсі він розуміє самого Ісуса як «Страдника» але почасти «Страдник» це ще й та роль, котру Ісус поділяє зі Своїми учнями (включаючи самого Павла), коли вони несуть благовість у світ. Далі в Рм 8:36 Павло цитує Пс 43:23 – псалом стогону до Бога, котрий підноситься з глибини страждань. Псалмопівець страждає не через невірність Ізраїлю. Навпаки, Ізраїль вірний, однак тут, які і Піснях Страдника, ми знаходимо дуже важливу для юдаїзму думку, яку успадкували й ранні християни: Бог спасає Свій народ не всупереч стражданням, а через них, а почасти навіть з-за них. Якимсь таїнственним чином (див. також Кол 1:24) страждання Божого народу складають частину Божого задуму: вони несуть у світ любов Месії. Ті хто в це вірить, можуть не сумніватися: «В усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки тому, хто полюбив нас».
Павло знову й знову звертається до цієї любові: ця тема лежить в основі всього уривку. Згадаймо Рм 5:1–11, де Божа любов була виявлена через смерть Ісуса, й ми зрозуміємо, що зараз Павло загалом окреслив панораму. Колись англійський поет Джон Донн, побачивши безконечність Божої любові, уподібнив її до кола. Вона торжествує над смертю й керує життям, вона вища небесних та земних сил. А оскільки любов притягає незборимими узами, Павло говорить про свою впевненість: «Ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім».
Запитання для роздумів.Як часто в моменти невдач та випробувань пригадуємо собі про те, що Бог любить кожного з нас настільки, що «власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас» (Рм 8:32) ?Чи справді усвідомлюємо, що «Бог є за нас» (Рм 8:31)? Наскільки впевненість в Божій любові, спонукає нас жити для інших?
о. Юрій Щурко
Посл. ап.Павла до Римлян 5:1-10 Єв. від Матея 6:22-33
Контекст
Фрагмент листа до Римлян, який ми читаємо цієї неділі, відкриває другий блок (глл. 5-8) доктринальної частини послання (глл. 1-11) (див. «основні ідеї послання до Римлян» в Коментарі Апостола на 2-гу Неділю після Зіслання Святого Духа). Тим самим 5-й розділ є наче вступом до подальших глав, які розвивають його теми, а саме:
5,1-11 – про спасіння кожної окремої людини, відповідає 6-8 глл.,
5,12-21 – про Божий план спасіння людства, відповідає 9-11 глл.
Деякі біблісти вважають, що 5-та глава є завершальним розділом першого блоку, основною темою якого є оправдання.Ще інші розділюють, відносячи вірші 1-11 до першого блоку, як висновок, а вірші 12-21 до другого, як вступ.
Багато ж коментаторів виділяють окремо 5-ту главу, відводячи їй особливу ключову роль, бо в ній є багато зумисних посилань на попередньо розвинуті поняття і теми, як також засновки до наступних. Таким чином апостол Павло робить висновки щодо минулих тем та починає роздумувати над новими. Розглянемо тільки ті, які стосуються віршів 1-11.
Для прикладу, тема оправдання через віру (δικαιόω εκ πίστεως), яка розвивалась в 3,21-4,25, в цьому розділі підсумовується, а у віршах 1 і 9 оправдання вже трактується, як річ завершена (дієслова, що описують оправдання, вживаються в аористі, тобто грецькій формі дієслова, яка має значення минулої завершеної дії).
Головні терміни, згадані у 1,18-2,29, знову з’являються в нашому фрагменті: гнів (οργή) 1,18/5,9; безбожність (ασεβεια) 1,18/5,6; слава (δοξα) 1,21 і 23/5,2; лінивство/досвід (αδοκιμος/δοκιμη) 1,28/5,4; хвалитися Богом 2,17/5,11.
Поняття «спасіння» з 1,16 знаходить відгомін у 5,9-10.Відгуком понять з 3,21-26 в сьогоднішньому читанні є «ласка» (5,2), «Його кров» (5,9) і «тепер» (5,9 і 11)
В нашому фрагменті відбувається також заміна понять: віра, яка ще згадується в третьому вірші, поступається місцем надії; а слово καυχησις (кайхесіс – хвальба, гордість, прославляння), яке вживалося в негативному значенні (див. 2,17; 2,23; 3,27), тут набуває позитивного змісту, бо причиною цієї хвальби є цілковите покладання на Бога.
Таким чином, цілий 5-й розділ, зокрема і наше читання, можемо назвати містком поєднання або перехрестком тем доктринальної частини послання.
Структура уривку
Розглянемо уривок по 11 вірш, який логічно завершує фрагмент, хоч його не подається в сьогоднішньому читанні.
Для кращого засвоєння, спробуємо укласти план нашого фрагменту.
Вірші 1-3 та 9-11 мають багато повторень: «оправдані» (1 і 9), «хвалимося» (2, 3, 9), «через» (1, 2, 9 [букв.: спасемося через Нього], 10 [букв.: через смерть Його Сина], 11), «та не тільки це, але і…» (3, 11). Писання цим ніби наголошує нам на важливість тієї інформації, яка тут подається двічі. Тому першу та останню частину фрагменту і назвемо однаково.
1-3а – «оправдані, поєднані, спасенні»;
3б-5 – «від утиску до надії»;
6-8 – «велич Божої любові»;
9-11 – «оправдані, поєднані, спасенні».
Читання тексту
- «Оправдані вірою» – це висновок першої частини, який виступає в якості переходу до нового аргументу: «ми маємо мир з Богом». Першим наслідком оправдання, що переживає християнин, є мир: відчуження, яке вніс між нами та Богом гріх, перемінюється в примирення (гр. καταλλαγη – возз’єднання).
- «…ми маємо мир»: деякі манускрипти трактують, як заклик «маймо мир!» (зокрема таке прочитання подає св. Іван Золотоустий у Гоміліях на Послання до Римлян, 4: «Що означає: маймо мир? Деякі пояснюють це в тому сенсі, щоб ми не ворогували, оскаржуючи введення закону. Мені ж здається, що апостол розмовляє тут про наше життя ... Тобто що ми не будемо більше грішити і не станемо повертатися до минулого, оскільки це і означає ворогувати проти Бога.») Але виходячи з контексту, більшість коментаторів вважають, що апостол Павло хоче, щоб християни усвідомили, що через Ісуса Христа їм вже дарований мир (див. Еф.2,14), який є не просто станом душі, а наслідком приходу Месії (див. Лк.1,79).2. «через якого ми вірою одержали доступ до тієї ласки, в якій стоїмо…»
Мир, який християни відчувають, походить від того, що вони через Ісуса Христа були введені у сферу Божої ласки. Гр. προσαγωγη (просаґоґе – доступ) означало «привілей наблизитися до імператорської особи», який отримував тільки той, кому сам імператор дозволяв. Павло ніби хоче сказати, що Ісус вводить нас у прийомний зал Царя царів, у присутність самого Бога, і там зустрічає нас не суд, не кара, а неймовірна незаслужена Божа доброта і любов – благодать.
«…і хвалимося надією на славу Божу»
Гр. καυχαομαι (хвалитися з гордості, або з радості) зазвичай має негативний відтінок (див. Як.4,16), але тут це твердження є одним з парадоксів Павла: християнин, який вихваляється, має за основу своєї гордості щось, що виходить за рамки людських сил і можливостей – надію. Те, на що надіється християнин, є отримання слави Божої, яка все ще не осягнута, навіть якщо він перебуває у сфері Божої ласки.
Мене цікавить запитання, чому Павло не сказав, що ми «хвалимось славою Божою», але: надією на славу Божу, де, як здається, не вистачає якоїсь частини висловлювання, в якій мала б розумітися надія «побачити» славу Божу. Апостол вчить нас через це, як і в іншому місці він сам каже, що «видиме бо - дочасне, а невидиме - вічне» (2Кор.4,18). Бо й про Мойсея говориться, що він бачив славу Бога (Вих.24,16; 33,18-23), і про народ, що він бачив славу Бога Ізраїля при освяченні Храму Господнього (1Цар.8,11; 2Хр.7,1-3), однак і про таку славу, яку можна було бачити, Павло, той, хто розуміється на таїнствах Божих, осмілився проголосити, що навіть та слава зникне, яку видно було на обличчі Мойсея (2Кор.3,7). Та ж слава, на яку сподіваються і про яку він говорить, що хвалиться надією слави Божої, ніколи не зникне. Бо вона така, як той же апостол сказав, говорячи про Христа: «Цей є сяйвом слави та образом істоти Його» (Оріген, Коментарі на Послання до Римлян, 2).
3а. «ми хвалимось і в утисках»
Гр. θλιψις (thlipsis – утиск, страждання) може означати нещастя, викликане зовнішніми обставинами, але в Старому Завіті частіше означає страждання праведника, переслідування, а в юдаїзмі – страждання, як знак кінця часів: месіанська ера не може наступити, як тільки після болів народження. Для християн вона вже настала. Становище вірних, і особливо апостолів, є таким, що скорботи обов’язково будуть. (пор. Дії 11,19; 17,5-6; 2Кор.1,4-5, Фил.4,14). Християни не можуть їх уникнути (Ів.16,33; Дії 14,22; 1Сол.3,3). У Новому Завіті скорботи невіддільні від есхатологічної теми, що відчувається в різних текстах (Мт.24,9-28, Одкр.1,9; 7,14). Страждання не є причиною похвали чи радості, лише впевненість, що «страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися» (Рим.8,18).
3б-4. Апостол пише, що можна і серед страждань перебувати в радості, «знаючи», що ланцюгова реакція, яка починається в нашому житті з терпіння, обов’язково приведе до надії.«утиск виробляє терпеливість»
Гр. υπομονη (гіпомоне – терпеливість, витривалість, стійкість, наполегливість) означає здатність зносити труднощі без впадання у відчай.«терпеливість – досвід»
Гр. δοκιμη (докіме – досвід) означає випробуваний, високопробний, загартований (наприклад, метал, який перейшов через вогонь, чи монета високої якості). Якщо людина зустріла страждання стійко, зберігаючи силу духа, то вона вийде з боротьби сильнішою, стійкішою, кращою та дивитиметься вперед очима повними надії.
Страждання виробляють надію, тому що в основі всього є ласка Божа.
«…Скорботи не тільки не позбавляють цієї надії, але й здатні створити її. Скорбота ще до отримання майбутніх благ вже приносить вельми важливий плід – терпеливість, і того, хто піддається випробуванню, вона робить досвідченим, а потім допомагає і щодо майбутніх благ, тому що підсилює в нас надію. Адже ніщо так не веде до благої надії, як добра совість. Тому жодна людина з тих, що живуть по правді, не втрачає впевненості щодо майбутнього» (св. Іван Золотоустий, Гомілії на Послання до Римлян, 42).
5. «Надія ж не засоромить…» – алюзія на Пс. 22,6 та 25,20 підкреслює, що надія Божої слави не є ілюзорною, а базованою на любові Бога до нас. Християнин ніколи не буде збентежений марними надіями, бо його надія – в Бозі.
«…бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний»
В цілому Новому Завіті цей вірш найчіткіше показує нам зв’язок між любов’ю та Святим Духом, а також наголошує на Божій присутності в оправданих.
6-8. «ми були ще безсилі» – так Павло описує становище людини неоправданої: нездатна звільнитися з гріха, не в змозі зробити щось, щоб бути праведною перед Богом.
Христос … помер за безбожних»
Кожним своїм гріхом ми відрікаємось від Бога: словами можемо стверджувати, що віримо, але ділами заперечувати віру. Ісповідник віри єпископ Павло Василик називав таких людей «християнськими атеїстами».
«Бог же показує свою до нас любов…»
Часом в деяких богословів, особливо протестантських, можемо зустріти думки, де Отець та Ісус Христос протиставляються один-одному: Бог Отець образився на людей за первородний гріх, і тільки смерть Ісуса Христа надолужила Божій справедливості, і тоді Отець зміг пробачити людям та знову їх полюбити. Цей вірш повністю заперечує такі тези: причиною втілення Сина та Його смерті за нас була любов Бога до нас. Більше того, ця любов є абсолютною та незмінною, вона не є відповіддю на нашу любов, навіть не залежить від того, чи ми любимо Бога, чи ні.
9-11. Становище християнина апостол Павло описує через терміни: оправдання, примирення, спасіння. Через віру в смерть і воскресіння Ісуса Христа ми оправдуємося та примирюємося з Богом. Це те, що Бог зробив для нас. Але спасіння остаточне залежить від нас, від нашого життя згідно віри.
Апостол Павло наголошує, що ми були ворогами Бога, але примирилися через смерть Його Сина. Бог пропонує нам мир. Тепер від нас залежить, чи приймемо його ми, чи ні, чи, піддавшись пропаганді та дезінформації, яку пропонує нам диявол і світ, через гріх розв’яжемо новий конфлікт, вважаючи Бога своїм ворогом, диктатором, деспотом, обмежувачем свободи, проти якого потрібно воювати. З Богом не може бути стану холодної війни чи видимого миру, тимчасового перемир’я чи локального конфлікту. Мир з Богом або є, або немає. Бог не ворог, а єдиний союзник, який скріпив мирний договір з нами Кров’ю Свого Сина. Ми можемо прийняти цей мир і насолоджуватися ним. Або ж продовжувати ворожнечу проти Того, хто єдиний любить нас безмежно та беззастережно.
о. Захар Михасюта
|
