ПАМ’ЯТІ ОТЦЯ ВАСИЛЯ ПОТОЧНЯКА 

ДЕ БОГ КЛИКАВ – ТАМ ВІН БУВ ЩАСЛИВИЙ

ЛЮДИНІ, ЩО “ПРИНЕСЛА СОНЦЕ В МІЙ СВІТ”

   Я ношу ці думки в собі вже ото як шостий рік і ще до кінця не можу їх впорядкувати… Часом буває так, що слова німі, щоб сказати щось, а сльози просто не дають змоги бачити букв на папері…

   Коли чуєш його ім’я – не можеш залишитися байдужим. Добрий, поважний, відкритий, люблячий, завжди молодий, а головне – щирий: такий він назавжди в наших очах, більше того,  у наших серцях.

   Отець Василь… Я згадую те світле обличчя, повне радості, миру та невимовного спокою кожного разу, коли мені щось не вдається. Кожного разу, коли хочу плакати – я плачу… так щоб ніхто не бачив, тільки найближчі… Але плачу… Він навчив мене плакати, але за однієї умови: якщо зроблю висновок і через кілька хвилин комусь посміхнусь. Його витривалість завжди в мене перед очима, коли розумію, що вже нема сил… Коли не знаю, куди йти – саме його голос є моїм навігатором і я звертаю на вірний шлях… Коли хочу безпідставно опустити руки – бачу той проникливий погляд, який говорить без слів…

   Я до останнього, як і кожен, хто жив і переживав ним, вірила, що зможу ще не раз побачити його і поплакати, стоячи навколішки перед ним і жаліючи над своїми провинами… Але… “так треба!”… Це сталось – він залишив мене сам на сам з питаннями, які ніде не є описані, а тільки за 42 роки прожиті…Так хочеться хоч дві-три ці містичні відповіді знайти і з кимось про них поговорити…

   Я пам’ятаю ту останню зустріч. Батьки, брати і сестри, племінники, друзі, вірні… І я… Така маленька серед тисячного натовпу, який прийшов сказати “прощай!”… Але як я хотіла на весь світ кричати, немов гігант. Кричати від болю та водночас від розуміння того, що любов – понад усе. Мені хотілось обійняти кожного, хто стояв тоді, а й жив колись, найближче до нього… Я не знала, як це зробити, але сьогодні обіймаю їх молитвою і нічого нового не скажу: він – Апостол сучасності. Потіха для засмучених, розрада для розчарованих, любов для самотніх, мир для ворогуючих, тепло для черствих, сонце для темряви, батько для сиріт…

   В особі о. Василя маємо гарний приклад молитви і довіри Богові “аж до сліз і перемоги у випробуваннях” в кожній життєвій ситуації, радісній чи прикрій.

    Починаючи з 2001 року о. Василь опікувався українцями Італії, а згодом, після створення Пасторально-міграційного відділу, – українцями-емігрантами в європейських країнах, де не було структур УГКЦ. У 2006 році отець Василь Поточняк став організатором десятиденної пішої прощі мігрантів та їх родин “Самбір-Зарваниця”. З 2008 року організатором та натхненником щомісячних зустрічей мігрантів, нічних прощ та молитовних чувань мігрантів та їх рідних у різних містах України: Львів (нічна проща Львів-Страдч), Дрогобич (нічна проща Львів-Грушів), Стрий (нічна проща Стрий-Кохавино), Самбір (десятиденна проща “Самбір-Зарваниця”, нічна проща Самбір-Лаврів), Івано-Франківськ (нічна проща Івано-Франківськ- Погоня, Івано-Франківськ-Крилос, Івано-Франківськ-Духова Криниця), Гошів (нічні чування на Ясній Горі), Болехів (зустріч мігрантів), Тернопіль (конференція мігрантів), Киів (зустріч Нового року, конференція мігрантів, нічні чування), організатором Великопосних і Передріздвяних реколекцій для прочан (Гошів, Стрілки, Дрогобич), ідейним натхненником спорудження пам’ятника трудовим мігрантам (заробітчанам) у Зарваниці, фестивалю мігрантської творчості у Зарваниці та багатьох духовних та культурно-патріотичних починів (palomnyk.at.ua).

Зі серпня 2012 року тривала боротьба отця Василя проти страшної недуги – раку легень, в якій він мужньо стояв у вірі, у великому дусі та терпінні. Та попри все – отець безперервно продовжував підготовку та організацію прощі мігрантів із Самбора до Зарваниці.

   Сьогодні, коли отець Василь з Богом, хочеться дякувати як йому, так і Всевишньому. Любив Бога так, як люблять лише одиниці. Його правило «Нехай буде воля Твоя» спонукає задуматись. Він робив все, аби виконати його.

    Хоч і не чує наших слів його вухо, та душа – вічна – відчуває їх. До нього приходили всі: люди, яких боліло, з цікавістю приходила молодь, яка чекала батьківської настанови, як склянки води, діти, які відчували любов та підтримку найбільше – вони ж бо діти. Не було байдужих, що чули його слово. У нього був тихий розважливий голос, але то на краще – ми ще більше прислухалися, щоб почути його слова. Вмів правильно обробити ґрунт, щоб засіяти його зерном. Наші серця були, є і будуть повні його поучень, поучень Божих, адже саме вони були основою його життя.

    Бог забрав отця, бо Він того захотів. Так… молодий та сильний, але за його ж словами – «важливо не те, скільки ти живеш, а те – як ти живеш». Так і він жив. За 42 роки життя зробив те, чого багато з нас не в змозі зробити за 80. Як? А дуже просто: «…намагаюсь пережити “свій час” в Бозі дуже свідомо і подячно, преображаючи його на проповідь любові, прослави і вдячності…» (о. Василь, 8 листопада 2012 р.Б.).

   Говорити багато про нього – це нічого не говорити, бо він сам за себе все сказав. Не нарікав, дякував, любив, прощав…і все-все. Справжній друг для мене і для кожного, хто знайомий з Ним. Не сумуймо. Він з Богом. А тільки принесімо Богові подяку, як того вчив і він. Адже любити можна не тільки тих, хто живий, а й тих, кого Бог назавжди оселив у твоєму серці.

   Коли мене хтось питає, чи знала Його – кажу, що знаю й досі і ношу в серці як Дарунок від Бога і до сьогодні. Бо в нім – Христос, бо в нім – любов і жертва, бо в нім – життя… Вічная пам’ять!

Вдячна прочанська донька

Марта КРАЙЧИК

Друковано в газеті "З любов'ю у світ" №6 (224) липень-серпень 2020