15 квітня 2016 року - рік від дня смерті отця Василя Поточняка

НА ЗГАДКУ ПРО ПРОВІДНИКА І ДРУГА.

(спогад із книги: о.Василь Поточняк, «З ДОРОГИ ЗЦІЛЕННЯ. ЩОДЕННИК»)

   Так вже склалося, що в українських реаліях завжди відігравали величезну роль окремі особи. Сильні характером, переконаннями та дією, такі особистості змінювали хід історії, відроджували цілі галузі, пласти народу, давали початок новим епохам, вели за собою мільйони людей, безкомпромісно відстоювали Правду! Тарас Шевченко, Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, Степан Бандера, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл – це приклади тих харизматичних українців, які власним життям творили нашу Націю та Країну.
До таких, знакових і харизматичних українців, без сумніву, належав і світлої памяті отець Василь Поточняк. Праведний чоловік, ревний священик УГКЦ, справжній патріот та громадянин України. І, можливо, лише через швидку і передчасну смерть, він не зміг вповні розвинути свій талант та досягнути найвищих сходинок суспільного буття.
   Познайомилися ми з отцем Поточняком в 1997 році, у Львові, на засіданні Патріаршої Комісії у справах молоді, яку тоді очолював отець, а зараз - владика, Йосиф Мілян. Вже тоді було зрозуміло, що молодіжну працю в Дрогобичі провадить непересічний священик з великими організаторськими здібностями. Практично на кожному засіданні отець Василь пропонував цікаві ідеї, ділився своїм досвідом: молодіжне радіо, журнал, прощі, концерти. У своїх виступах він завжди був оптимістом і завжди говорив, що майбутнє Церкви – це молодь, тому маємо йти до молодих людей, свідчити їм Євангеліє. Так, з пасторальної праці у Патріаршій Комісії і розпочалася наша дружба.
Отець Василь завжди сумлінно виконував завдання, котрі ставила перед ним Церква. Одне з таких доручень і стало для нього головною справою життя – він став, за висловом Блаженнішого Святослава, - Апостолом мігрантів. Коли отець навчався в Римі, постала гостра необхідність в опіці над вірними УГКЦ в Італії. В 2001 році, Блаженніший Любомир (Гузар) запропонував отцеві Василю стати першим Пасторальним координатором для українців в Італії та організувати духовний супровід для наших вірян в цій країні. Розуміючи важливість справи, отець Василь погодився, незважаючи на те, що був змушений залишити власне навчання. З першого дня нового призначення отець почав діяти. Зібравши невелике коло однодумців з числа українських студентів та представників інтелігенції в Римі, отець Поточняк розпочав пасторальне служіння для українців в Італії. Першим кроком стало створення друкованого вісника. «Нам потрібно мати з чим йти до наших людей. У тому інформаційному вакуумі, що склався в середовищі українців в Італії, маємо гостру потребу у друкованому слові, журналі, який би гуртував українців, доносив їм корисну інформацію, розповідав про їх свята та будні. Нашою метою є об’єднати співвітчизників навколо справжнього Світла, яким є Христос»,- казав отець. Так народився християнський часопис українців в Італії «До Світла». Перші примірники друкувалися на чорно-білому принтері та поширювалися за пожертву між українцями. Зовсім скоро, з декількох сторінок самвидаву, журнал став кольоровим багатотисячним виданням. Географія його поширення на Апенінах невпинно розширювалася, пропорційно до створення все нових українських громад. Найбільшою цінністю часопису було те, що його писали самі мігранти. Вже за декілька місяців до редакції почали надходити сотні листів. Найпопулярнішою була рубрика поезій. За довгі роки вимушеного нелегального перебування на чужині українці накопичили власні переживання та емоції у своїх віршах, можливо не зовсім професійних, але дуже відвертих і щирих. Власне,на сторінках часопису знайшли своє друковане втілення багато віршованих рядків, в мозаїці яких читалася історія життя на чужині. Кращі з цих віршів пізніше отець Василь опублікує у збірці «Світло на чужих стежках», а гуморески – у збірці «Гавдеамус по-емігрантськи».
   Журнал передавався з рук в руки і все частіше на номер телефону головного редактора лунали дзвінки з проханням про відкриття українських громад в різних містах, зкерування до таких громад священників для недільних відправ, бодай раз в місяць. Великою опорою для цієї пасторальної праці стали українські священники-студенти, що навчалися в Римі. Власне вони, в неділю, розї’жджалися по всій Італії для сужіння нашим вірним. Число громад швидко збільшувалося, а кількість отців була обмеженою, тому була потреба в нових душпастирях, деякі священники обслуговували декілька громад. Отець Поточняк щомісяця збирав отців-капеланів, обговорював з ними особливості служіння в громадах, допомагав вирішувати труднощі, закликав до єдності та взаємодопомоги. Згодом, італійські єпархії погоджувалися брати на постійно українських священників, що значно полегшувало ситуацію, адже душпарстир постійно перебував в певному місті, міг повноцінно служити нашим людям. Отець Василь зустрічався з багатьма італійськими єпископами, просячи їх про церкву для української громади та про прийом українського священника. Він говорив настільки переконливо, що йому ніколи не відмовляли. Отця знав та поважав кардинал Руїні, тодішній голова єпископської конференції Італії. За три з половиною роки координаторської праці отець Василь відкрив близько 80 українських громад. 
   Отець Василь мислив стратегічно і думав про майбутнє. Поряд з духовною працею отець Поточняк розумів важливість відродження культурного та суспільного життя українців в Італії. Маючи на меті вшанувати українську жінку-мігрантку та сприяти збереженню українських родин, отець Василь започатковує щорічне відзначення Свята Матері. Через пісню, молитву, символіку, духовні розважання - до людей доносилася головна ідея свята: збережімо українську родину. В 2003 році за ініціативи отця Поточняка відбувається перший Форум українців Італії, на який прибули делегати з десятків міст, депутати італійського та українського парламентів, дипломати, журналісти. Власне на цьому Форумі було вперше зформульовано вимоги до президента Л.Кучми щодо вирішення проблем трудових мігрантів. Для подолання стереотипу про мігрантів як «зрадників» чи «шукачів легких грошей» отець запрошує до Італії представників майже всіх центральних ЗМІ України та всіляко сприяє їм у висвітленні життя українців в Італії. В 2003 році за сприяння отця Поточняка проводиться перше соціологічне дослідження серед українців в Італії “Стан сучасної української еміграції в Італії”, в Римі розпочинає свою роботу недільна школа та об’єднання українських родин – «Родинна Світлиця», створюється Християнське товариство українців в Італії.. На початку 2004 року,отець Василь організовує в Києві, в агенстві «Укрінформ» першу в Україні прес-конференцію, присвячену трудовій міграції. 
Отець Поточняк був великим патріотом України. Його патріотизм не був показовий, він був органічною частиною його сутності. Підтримка української мови, пісні, традицій та рідної історії була невід’ємною складовою його пасторальної праці. Отець Василь був будителем національної свідомості українців. Він завжди підкреслював, що ми мусимо бути гідними синами і дочками нашого великого Народу, послідовниками праці Митрополита Андрея і Патріарха Йосифа. Отець завжди заохочував людей до активної громадської позиції, до участі у виборах та до християнської боротьби за свої права і проти негативних суспільних явищ: корупції, брехні та лицемірства політиків.
Отець Поточняк був надзвичайно скромний у побуті, добре організований і послідовний у своїй праці, вимогливий до себе і до людей. Він вмів знаходити спільну мову з абсолютно різними людьми, вмів слухати, мав повагу не лише серед однодумців, а й серед опонентів. Його шанувала абсолютна більшість людей, котрі були з ним знайомі.
Після закінчення терміну праці отця Василя на посаді координатора, ми неодноразово зустрічалися в Болонії, де він був капеланом української громади, а пізніше і в Києві, де служив виконавчим секретарем Пасторально-Місійного Відділу УГКЦ. Кожна зустріч з ним була не лише зустріч з другом, а й пізнавальна та мудра життєва наука. З ним завжди була можливість порадитися у важливих справах, він завжди був присутній на родинних подіях, такі як, наприклад, заручини чи христини дітей. І, здавалося, що так буде завжди. Аж до того дня, коли отець зателефонував, і спокійним голосом сказав: «Знаєте Олесь, в мене сьогодні знайшли рак легень». Це був грім серед ясного неба! 
Розуміючи, що означає діагноз, котрий йому підтвердили в різних провідних клініках, отець Василь не переставав покладатися на Божу волю і служити людям. Відвідуючи медичні процедури під час лікування у м. Брешія, він продовжував здійснювати пасторальну та просвітницьку діяльність: проповідувати, давати лекції для семінаристів, сповідати та катехизувати вірних. Він брав активну участь у житті громади, відвідував культурні заходи і навіть їздив голосувати на виборах, організовуючи ще й інших. Промінчиками світла були його регулярні смс-повідомлення, в яких він повідомляв новини «з дороги зцілення». 
До останнього дня свого земного життя отець Василь Поточняк залишався з Богом. Його не покидав душевний спокій: «Нехай буде воля Твоя». Готуючись до останнього в його житті Різдва, отець запросив на Святу Вечерю багато друзів, хотів, щоб всі були у вишиванках, а на столі були традиційні українські страви. Розповідав про рідв’яні традиції, колядував зі всіма присутніми...
Помер отець Василь Поточняк після Великодня, у світлу середу. Відійшов до Творця без жодних нарікань, у мирі з собою, дочекавшись рідних та попрощавшись з друзями. Залишивши по собі велику духовну спадщину та Духовний Заповіт, який став його останнім християнським свідченням Віри. Кажуть, що у Світлий тиждень небо відкрите. Не маю жодного сумніву, що слуга Божий Василь спочиває на лоні Авраама і з небес молиться і заступається за нас. Праведний, харизматичний, одержимий Богом і Україною отець Василь Поточняк житиме вічно у наших серцях, будучи для нас прикладом для наслідування.

Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії

Матеріал із Фейсбуку