  ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ!
Сьогодні, 3 березня, поминаємо річницю відходу у вічність нашої прочанки Любові Камінської з Львова. Бог покликав її на 65 році життя. Вона запам'яталася прочанам та друзям-заробітчанам Болоньї тихістю і ревністю у молитві, великим душевним милосердям та наполегливістю у ствердженні віри. Любов Камінська дуже любила свою Церкву, несла Боже Світло поміж людей, свідчила: "Я хочу сповіді, як спраглий хоче пити...", "як тихо у храмі Твоєму, яка невимовна краса...", "Так просто бути добрим... де поруч Утішитель, лише потрібно жити, як заповів Учитель" (із віршів Люби Камінської).
Просимо молитви за душу спочилої раби Божої Любові.
Царства Небесного та Вічную Пам'ять, подай Господи!
ПРИГАДАЙМО ПРОЧАНСЬКІ ДОРОГИ, ПОМОЛІМОСЯ СПІЛЬНО...
ВІРШІ ЛЮБИ КАМІНСЬКОЇ
Сповідь
Я хочу сповіді, як хоче спраглий пити.
І грішних дум важкого тягаря
Не хочу в серці я своїм носити,
І серце покладу до Твого Вівтаря.
Мій добрий Бог, Надія на спасіння,
Лише Тобі відкрию двері в храм.
Я те Твоє посіяне насіння,
Яке захочеш Ти зібрати сам
І відділити добре від полови,
Усе те добре, що в мені зросло.
Готуюсь я до щирої розмови.
Допоможи мені прогнати зло.
Болонья, 2006
Мій ангел
О, Боже, Тобі дякую за нього
Мойого Ангела Святого
Душі моєї хоронитель,
Від бід надійний ізбавитель.
Він є для мене, як взірець,
Бо і його створив Творець.
Мої шляхи веде до Бога
І непроста моя дорога.
Тобі я дякую сердечно
І буду вдячна безконечно.
Красу земну навчив любити
Бажати, мріяти, творити.
Мій друже, я тебе не бачу,
Та відчуваю, коли плачу…
Коли пекельні летять стріли,
Щоб відхилити їх уміла.
Навчив молитися ревниво,
І хрест свій нести терпеливо,
Долати ненависне зло,
У серці множити добро.
ЯК ТИХО У ХРАМІ ТВОЄМУ
Як тихо у Храмі твоєму,
Яка невимовна краса,
Я тут, яку домі своєму,
Відкриті мені небеса.
Свічки тихим полум’ям мріють,
Шепочуть молитву вуста,
І серце, стривожене гріють
Слова і молитва проста.
Одна я у храмі молюся
В цей тихий і ранішній час,
На полум’я свічки дивлюся
Молюся подруги за вас.
Молюся за близьких і рідних
За тих, хто живий і помер,
За тих, хто на вулицях львівських,
І тих, хто зі мною тепер.
І серцем своїм зігріваю,
Такі непрості мої дні,
Далеко від рідного краю,
Ви стали, як сестри мені.
БУДЬ ДОБРИМ
*Утішитель – Ісус, бо тільки Він дає мир серцям нашим. Він же і Учитель, бо приніс в Новому Заповіті знання, як жити в нашому непростому світі.
Так просто бути добрим,
Так просто чесним бути,
Всміхнутися сумному,
Образи всі забути.
Зігріти добрим словом,
Сльозу з очей утерти,
Як добре бути другом
Сердечним і відвертим.
Як просто жити в світі,
Коли всі поруч щирі
І дні твої проходять
В надії і у вірі.
Оточений любов’ю,
Де поруч Утішитель...
Лише потрібно жити
Як заповів Учитель.
* * *
Така глибока тиха ніч
Лише зі мною віч-на-віч
Хилились низько небеса
О, Господи, яка краса!
Перлини зір, безмежна синь
Та загадкова далечінь,
І зорі світять в вишині
Аж дух захоплює мені.
Завмерла, тихо я стою
І почуваюсь як в раю.
Світ сяє, міниться, летить,
І неповторна кожна мить.
Так манять сині небеса
І заворожує краса,
Душа окрилена мов птах
Літати хоче у світах.
МОЇМ БАТЬКАМ, ЯКИХ ЛЮБИЛА
Себе малою пам’ятаю,
Я ніби уві сні літаю.
Мені так добре біля мами
І батько близько, поряд з нами.
Вишневий сад і вишні спілі
І я сиджу на тонкім гіллі,
А очі щастям в мами сяють
І солов’ї в садах співають.
Серпневе сонце в вишині
Спокійно й радісно мені
В промінні ніжної любові
Пройшли дитинства дні чудові.
МОЇЙ ДОНЕЧЦІ
Яка це світла, чиста мить
Всім серцем віддано любить
Життя − маленьке немовля,
Яке прийшло до нас здаля.
Воно пробилось крізь світи,
Щоб бути там, де будеш ти.
Щоб звідати земну любов
Ти даш йому і плоть і кров.
Як нагороду, як вінець,
Тепло віддайте двох сердець
Бо материнське – то святе
В маленькім серці проросте.
Зернятком добрим, з добрих рук,
А серце батьківського стук
Таке велике відчуття,
Що грітися усе життя.
Яка ця світла, чиста мить
Всім серцем щиро полюбить
Своє продовження в віках,
Щоб притулитись на руках.
* * *
Себе я почуваю немовлям
В пеленки днів загорнута дбайливо
Але відкрита простору світам
І відчуваю − це комусь важливо
Те, що я тут, і як живу,
Щаслива я, сміюсь чи плачу
Спливають дні, їх бачу наяву
Та що за цим, маленька ще − не бачу.
Відкриті очі ловлять кожну мить,
І прагнуть зрозуміти все, пізнати
Я немовля, що мало спить,
Бо хочеться на ніжки швидше встати.
Земні батьки мені знання дали
І по земному я кохала.
Всі дні мої земні були
Та кожен день себе питала.
Хто в серці тихо гомонить:
«Не вбий, не зрадь і не вкради.
Навчися всіх земних любить
І ти прийдеш до нас сюди.
У світ прекрасний і натхненний
У світ свободи і добра
Земля для нас садок вселенний
Для кожного із вас пора.
* * *
Мої батьки в світах далеких
У витоку ріки, що зветься небуття
Із ношею прожитих літ нелегких
Суворого земного, довгого життя.
Як вервиця іде з минулого в майбутнє
Я на дорозі цій − молитва і любов
Мені життя дали і все, що незабутнє
У дітях наших, внуках повторюється знов.
* * *
Вічність − це довго,
Вічність − безмежно.
Час то летить,
То іде обережно.
Проти комашки
Ми вічно живемо,
А проти вічності
Мить і помремо.
Спалах яскравий
Життя бездоганне
Іскорка тьмяна −
Підступне погане.
Людям дароване
Лід залишає
Вогником теплим −
Хто ніжно кохає.
Жити непросто
Як серце нас просить
Спалене буде,
Що горем приносить.
Тож не спіши
Мила сестро і брате
Все що довкола
Для себе збирати.
Взяти з собою
Не зможеш нічого
В вічність безмежну
Коротка дорога.
Пам’ять з тобою
Про все пережите
Піде у вічність
І цим дорожи ти.
* * *
Життя − не шепіт трав весною,
Життя − це не килим м’який,
Не сніг, не град, не дощ з грозою
Життя − це часу плин швидкий.
Це спалах думки нескінченний
Завзяття в праці, вірність у бою,
Життя − це світ мінливий, величезний,
Це світ в якому я себе кую.
Це простір, де гартується визнання,
Де дум людських зростає поняття
Де разом може бути вірність і кохання,
Порив в нове − ось що таке життя.
* * *
Минуло, що було
Що прийде не знаю
Зло в дім занлянуло
Безмежно страждаю.
Як гірко буває
Немислимо жити
Якщо ті, що поряд
Не вміють любити.
Як тяжко буває
Немислимо жити
Єство все страждає
Безсиллям прибите.
Щось хочеш змінити −
Зусилля даремні
Берешся садити
А сходи нікчемні.
Посієш надію
А віри немає,
Любо, як посію
То буря зламає
Я руки до неба −
Стою на колінах
Почати знов треба
Що було в руїнах.
Спаси мене, Боже,
Дай сили і духу,
Душа вже не може
Терпіти розруху.
Порви ті кайдани
Мого невезіння
Збудуй мені плани
Дай, Боже, насіння.
* * *
Не спиться сьогодні, десь бродить мій сон
А пам’ять не гріє, як дім без вікон
І спогади теплі сюди не спішать
В чеканні недоброму мерзне душа.
Запалена свічка стоїть на вікні
І полум’ям теплим здається мені
А там за вікном розгулялась зима
І жодної зірки на небі нема.
Закрилися очі, а спати не сила
Я полум’я в серці своїм погасила
Та іскра гаряча лишилась глибоко
До віку хотілось прожить одиноко.
Але я збагнула негадану річ
Життя без любові − захмарена ніч
Без світлого чистого сонця нема
І буде у серці навічно зима.
Я серце своє відігрію теплом
Тим світлим і чистим, що в ньому жила
Запалена свічка стоїть на вікні
Від спогадів тепло і добре мені
Ту свічку гасити я знаю не слід
Сльозою хай скапає внутрішній лід
Гарячому серцю прощення нема,
Якщо в нім поселиться вічна зима.
Болонья, 2006
Любов Камінська (05.08.1950-03.03.2015)
ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ!
| 
